— Знаю,— відповів я спокійно.

— Ви знаєте, що сказав Пуголовиця Веремієнкові? — перепитав він, витріщивши очі, які враз втратили холодність і стали такими наївними, як раніше.

— Так, я знаю, що сказав Пуголовиця Веремієнкові,— відповів я теж тоном героя пригодницького роману. Вражений моїми словами, Сіренький перестав грати роль і спитав мене, як звичайний кіт.

— Що ж він сказав?

— Пуголовиця-Петренко запропонував Веремієнкові возити крадену рибу до міста, там продавати, а гроші ділити навпіл. Ось що сказав Пуголовиця.

Сіренький закляв на місці і з побожним жахом дивився на мене.

— Як ви взнали про це?

— Я знаю Пуголовицю, і для мене так само легко сказати наперед про його вчинки, як спіймати мишу, яка вискочила з нори.

Коли здатність говорити повернулася до Сіренького, він знову вигукнув тоном героя пригодницького роману: — Але ви не знаєте, що відповів йому Веремієнко!

Сіренький вірив у добро. По його голосу я відчув, що Веремієнко одмовився від мерзотної пропозиції. Я мовчав, зважуючи свою відповідь.

— Що сказав Веремієнко? — підганяв мене юнак.

— Він сказав, що не піде на злочин!

— Ні! — підсік мене Сіренький.

— Ні? — болісно скривився я.

— Ні! — Сіренький витримав паузу і, навтішавшись з мого розгубленого вигляду, розповів: — Він нічого не сказав. Він мовчав, тримаючи в руці двокілограмового коропа. Потім розмахнувся і дав цим коропом Пуголовиці по пиці!

Сіренький реготав, задоволений з мого остовпіння, а я, отямившись, ледь не заплакав з радощів.

Можна вірити в людину! Треба вірити в людину!

Мені так схотілося до людей, що я, не чекаючи ночі, побіг додому. Тут мене гладили, м'яли, тягали за хвоста, перекривляли, але радість побачення і гарний настрій після розмовн з Сіреньким перемогли все.

Я прокинувся вночі — як од удару.

— Що таке? — спитав я сам себе, бачачи, що навколо все спокійно. Таке буває зі мною, коли вночі прошмигне миша. Але на цей раз причина була інша. Мене розбудила думка.

Я й досі не вирішив, що діяти далі, щоб викрити мерзотника, злодія. Що робити?

Насамперед треба було уважно проаналізувати всі обставини, врахувати всі свої можливості аж до найменших дрібниць і виробити план дій. Це була важка задача з кількома невідомими.

Професор мав незабаром поїхати додому. Якщо з ним поїде і Петренко-Пуголовиця, а він, очевидно, поїде, то це полегшувало мені боротьбу за рибу: до від'їзду залишилась декада, і за цей час Пуголовиця навряд чи встигне влаштувати велику диверсію. Але як я викрию цього рецидивіста, коли він звідси поїде? Тим більше, що професор, напевне, мене не візьме з собою. Я довго думав і прийшов до висновку: треба негайно сідати до столу і викласти все на папері. Щоб зменшити собі роботу, треба було виробити максимально короткий текст. Перебравши силу-силенну варіантів, я, нарешті, спинився на такому:

«Розкрадач державного майна Пуголовиця ховається під прізвищем Петренко. Про це знає Ракша, той шофер, що просив бензину біля ставка, вони збираються пограбувати у нас великих коропів».

Був ще один план, але він вимагав певної кмітливості у тих людей, яких я мав примусити виконати цей план. Найбільше я надіявся на Костя, бо у професора було більше академічної, а не життєвої мудрості.

Другий план був такий. Разом з Сіреньким та ще якимсь котом ми йдемо до двох паличок, якими помічена Пуголовичина схованка риби для Ракші, очікуємо біля неї, поки не з'явиться десь поблизу Кость (а він частенько об'їжджає наші володіння), витягаємо рибу з води, зчиняємо галас ї таким чином повідомляємо директора про крадіжку риби. Природно, що Кость схоче дізнатися, хто сховав рибу,— він встановить нагляд, спіймає Ракшу, дружина Ракші кине листа в поштову скриньку, і Пуголовицю схоплять.

Цей план мав певну стрункість і не суперечив першому. Я вирішив діяти в обох напрямках.

Ранком почався дощ, і це сприяло виконаною першого плану. Коли Леночка пішла до дитячого садка, а дорослі розійшлись на роботу, я дістав великий аркуш паперу, олівець і сів під столом писати. Я, звичайно, міг сісти й на столі, але це було б нескромно — не такий вже я письменний, щоб лізти на стіл.

Я писав дуже старанно, виводив літери акуратно і до обіду встиг написати лише «Розк...» Щоб не наражатися на всякі неприємні несподіванки, я вирішив папір і олівець сховати. Але куди ж?

На буфет? Це було б непогано, але стрибати з аркушем паперу а зубах — незручно. Під диван? Костева дружини була така чепуруха, що моя праця могла опинитися на смітнику... Куди ж сховати?

Раптом я згадав, що шкільна прибиральниця, у якої я жив замолоду, ховала від свого сина цукерки у валянок. Я завжди сміявся, коли цей хлопчисько обстежував буквально кожний квадратний сантиметр кімнати, кожну річ в кімнаті, але не догадувався зазирнути у валянок.

Зараз кінчався квітень, валянків ніхто не взуватиме, і я, обережно зібгавши аркуш, засунув його у валянок.

Дощ, на моє щастя, перестав, і я вирішив піти до Сіренького, щоб приступити до виконання плану номер два, або, як я його охрестив, операції «Мотузок». Цей шифр мав подвійне походження. Перше — риба була на мотузку, і друге — вдале здійснення плану затягне мотузок на шиї Пуголовиці. Я з задоволенням подумав, що назва сподобається Сіренькому. Одночасно я вигадав назву і для плану номер один. Я назвав його — операція «Вибух», адже моє викриття буде для всіх, як вибух бомби.

Сіренький сидів на порозі контори. Він мав вельми загадковий вигляд. «Чи не перейшов він на читання перекладної пригодницької літератури?» — подумав я, бо Сіренький нагадував детектива саме з твору цього жанру.

— Пропоную твоїй увазі операцію «Мотузок»,— звернувся я до Сіренького і помітив, як у нього враз блиснули очі.

— Доктор Лапченко,— він інколи називав мене доктором після моєї доповіді «Образ кота в художній літературі».— Доктор Лапченко, я згоден взяти участь в операції «Мотузок», але просив би вас називати мене не Сіреньким, а Греєм. Я взяв собі цей псевдонім не тому, що плазую перед Заходом, а виключно з міркувань конспірації.

Він почервонів, бо не звик брехати, але я вдав, що не помітив цього.

— О'кей! — відповів я,— Будь ласка! — І почав розповідати план номер два.

Очі Грея враз згасли.

— Вам не подобається операція «Мотузок»? — здивувався я.

— Ні, не це.

Я навмисне мовчав, чекаючи, щоб він пояснив, у чому річ. Але він теж мовчав.

— Знаєте,— не витерпів я,— ви все ж таки кіт, а не лорд Грей, і ви розмовляєте не з Ничипором, а з котом професора, і не забувайте, що вам немає ще й року, а мені вже пішов третій рік! Ви зрозуміли мене, шановний Грей?

— Пробачте,— промовив він винувато,— Я не хотів нас образити, але операція «Мотузок» не може бути виконана. Кілька днів тому ця схованка була викрита: одна рибина здохла, спливла, на неї налетіли ґави, зчинився крик, збіглися люди, всю рибу витягли. Можливо, Пуголовиця ховає рибу в іншому місці, тільки навряд. Після «розмови» з Веремієнком він мусить бути обережніший.

У мене страшенно боліла лапка після олівця, і я надіявся, що план «два» звільнить мене від важкої роботи. Тепер надія безповоротно луснула. Шкода, та нічого не поробиш...

Зітхнувши, я пішов до лабораторії подивитись метеозведення, що вивішувалися там на стіні. Температура води в ставках піднялась уже до 14 градусів.

Ще тиждень-два, вода нагріється до 18 градусів і почнеться нерест коропів, підгодовування риби. В нагульних ставках уже приладжують столики для розкладання кормів рибі. Я відчув нервовий дрож — мені здалось, що я не встигну написати свого листа, і Пуголовиця з Ракшею, обікравши наші ставки, втечуть.

Нервово облизуючись, я сів у кутку і спостерігав лаборантку. Вона заглядала в мікроскоп, потім виписувала щось на папірці, знову заглядала, знову записувала. Далі вона вийняла скельце з-під об'єктива, взяла друге, капнула на нього якоїсь густої рідини, поставила скельце на місце і знову почала заглядати і записувати. Зайшов професор і спитав: