— Де ви думали продати крадену рибу?

— Не знаю. Це все Петренко.

— Ти що? Дурником прикидаєшся? Де ви думали збути рибу? Ракша засовався.

— Збиралися відправити в Харків машиною.

— Отак і казав би! А на чиїй машині ви приїхали грабувати? Хто був з вами ще? Хто ті, що втекли з машиною?

— Найняв на шосе. Не спитав — хто.

— Вони ж знали, що риба крадена?

— Вони не спитали, а я не сказав.

— Признавайся, Ракшо! Краще признавайся!

— Мені нічого признаватися. Я все сказав.

— Дивись, коли чесно признаєшся, покарання буде легше.

— Я все сказав.

— Ну, що ж! Тобі видніше...— Старшина записав усе до протоколу, дав розписатися Ракші і наказав відвести його, щоб почати допит Пуголовиці.

— Попався, катюго! — промовив я замість привітання, коли його ввели.

Він похмуро озирнувся і похнюпився.

— Ваше прізвище? — почав старшина.

— Хіба ви не знаєте? — зиркнув спідлоба злодій.

«Ось коли міліціонер назве його справжнє прізвище! Ось коли в тебе полізуть рогом очі!» — зловтішався я.

— Ваше прізвище! — твердо повторив міліціонер.

— Петренко Сидір Петрович.

Я чекав глузливого погляду старшини, але він схвально кивнув і провадив:

— Звідки ви знаєте Ракшу?

— Він підвозив мене якось до міста...

— І він підбив вас на крадіжку?

«Ось зараз почне топити друга!» — подумав я, але те, що сказав Пуголовиця, примусило мене широко розкрити очі.

— Ні, — сказав злодій. — Це я його підбив на злочин. Каюсь, винен! Мене спокусили.

— Хто?

— Шофер Веремієнко.

Директор, старший вартовий і Сіренький чмихнули, але міліціонер суворо глянув на них.

— Як же він вас спокушав?

— Каже, давай покрадемо коропів, відвеземо на базар, а гроші — пополам.

Старшина моргнув вартовому, той вийшов і через хвилину повернувся з Веремієнком.

— Він запропонував вам пограбувати ставок? — спитав старшина.

Оцей самий,— зухвало дивлячись на хлопця, твердо відповів Пуголовиця.

Веремієнко на мить остовпів, потім його лице розпливлось у посмішці, і він промовив до Пуголовиці:

— Скажи, а тебе били коли-небудь коропом по пиці?

Всі зареготали, а Пуголовиця буряково почервонів.

— Ви наполягатимете на своєму свідченні, що Веремієнко спокушав вас на крадіжку? — спитав міліціонер.

Пуголовиця мовчав.

— А ти знаєш, Петренку, хто тебе вистежив і спіймав? — озвався старший вартовий.— Веремієнко.

Пуголовиця метнув на Веремієнка повний зненависті погляд.

— План «Легенда»? — кинув я Сіренькому.

— План «Блискавка»? — відповів він мені в тон.

— Ще хто вас спокушав? — допитувався міліціонер.

— Рабурденко.

— Хто? — перепитав слідчий, а директор і вартовий здивовано глянули па Пуголовицю.

— Лаборантка. Вона заставляла мене носити їй коропів зверх того, що потрібно було для аналізів.

— Скільки ж ви їй принесли?

— Та, може, центнерів зо три переносив. Щодня три, а то й чотири добрих коропи...

Міліціонер наказав викликати лаборантку. Вона з'явилася бліда, злякана, захекавшись і без угаву смикаючи бровима. Коли їй прочитали свідчення Петренка, вона мало не знепритомніла.

— Це брехня! У мене не було тенденції замовляти собі коропів! Він сам приносив мені.

— Приносив сам. А за що? За те, що ви переховували у себе в лабораторії мою рибу.

— У мене не було такої тенденції! — скрикнула лаборантка.

— Я за тенденцію нічого не кажу, — вів своє Пуголовиця.— А великого коропа де я ховав? Хіба не в вашому холодильнику?

Рабурденко раптом охнула і впала непритомна. В кімнаті стало гамірно. Хтось гукав, щоб принесли води лаборантці, директор гнівався і махав кулаками на Пуголовицю, старший вартовий картав себе за неспостережливість, а ми з Сіреньким сумно хитали головами, бачачи, до чого довела лаборантку її непринциповість.

Нарешті принесли води, і Рабурденко опритомніла...

— Як же ви могли так зробити? — з докором спитав директор.

— Він залякав мене. Ви ж знаєте, що в мене ніколи не було такої тенденції! — нервово смикала бровами лаборантка.

— Ви переховували крадене,— сказав міліціонер, — Я змушений взяти вас під варту.

Рабурденко знову ахнула і знову знепритомніла. Поки Веремієнко та прибиральниця, що вбігла на крик, приводили її до пам'яті, директор і старший вартовий умовили міліціонера не заарештовувати Рабурденко, бо вони ручаться, що вона нікуди не втече. Лаборантку привели до свідомості, заспокоїли і відпустили.

— На чиїй автомашині приїхав Ракша?

— Не знаю.

— А хто був ще з вами? Хто ті, що втекли на машині?

— Не знаю. Випадкові люди, на шосе домовились...

— Що ви мелете? Ракша вже сказав, хто вони такі, — вдався до хитрощів міліціонер, але Пуголовиця був досвідчений злодій.

— Не знаю. Ракша сказав мені, що спинив машину на шосе і домовився.

— А хто вас ще спокушав тут, у рибгоспі?

Більше ні на кого Пуголовиця не вказав. Слідство закінчувалось. Годинник показував другу дня. Старшина, звелівши відвести Петренка до комори, з'ясовував у директора і старшого вартового різні подробиці нічної пригоди.

— О! — згадав директор,— Якось Ракша приходив до нас просити бензину, і ми записали номер його машини. Може, це допоможе вам? — І він, витягши записну книжечку, повідомив міліціонеру номер автомашини.

Старшина витріщив очі:

— Прошу вас, повторіть номер.

Директор повторив.

— Це була вантажна машина чи легкова?

— Півторатонка.

Міліціонер з полегшенням зітхнув:

— От мерзотники! Ви знаєте, номер чиєї автомашини вони дали? Голови райвиконкому! Це номер його легкової машини!

Поки старшина записував нові дані до протоколу, я зрозумів з розмови директора, Веремієнка та старшого вартового: Веремієнко про все вчасно розповів директорові, і після того за злодієм стежили. «Іменини» Петренка викликали підозру, і минулої ночі всі були напоготові. Грабіжників схопили в той момент, коли вони витягли волок, повний риби.

— Так! — промовив я з нотками самокритики в голосі. — Виходить, все це не наслідки мого плану «Блискавка»... Сіренький був розчарований:

— Виходить, і не наслідок плану «Легенда»...

Міліціонер уже склав свої папери, як у дворі загурчала автомашина, і за хвилину до кабінету ввійшов військовий.

— Капітан міліції Білокінь,— відрекомендувався приїжджий. Старшина міліції витягся в струнку, директор і старший вартовий назвали свої прізвища.

— Ось мій план «Блискавка»! — скрикнув я й схопив Сіренького в обійми.

— Який чудовий кіт! — вигукнув капітан і погладив мене по спині, потім звернувся до міліціонера: — Приведіть мені Ракшу.

Я нетерпляче чекав допиту, і ті хвилини, поки ходили по Ракшу, здалися мені вічністю. Нарешті його ввели.

— Ви писали нам листа? — спитав капітан.

Той мовчав, не знаючи, очевидно, що краще — сказати правду чи одмовитись від свого доносу. Капітан гидливо скривився:

— Ви хочете, щоб і вашу жінку запросили у свідки? — і показав Ракші конверт.

Я витріщив очі і відчув, що моє серце близьке до інфаркту. Конверт був жовтого кольору! Виходить, я вкинув до поштової скриньки інший конверт! Тепер я пригадав, що за дзеркалом було два конверти — синій, якого добре було видно, і жовтий — засунутий за дзеркало далі.

Раптом охлялий, я ледве слухав допит.

— Я писав,— нарешті відповів Ракша.

— Розповідайте все, що знаєте про Пуголовицю-Петренка. Ракша зітхнув і почав свою розповідь. Я прослухав уже знайому мені історію.

Потім ввели Пуголовицю.

— Ваше прізвище? — спитав капітан.

— Та я уже казав...

— Ще раз скажіть, — усміхнувся капітан.— Невже це так важко?

— Петренко.

— А як було прізвище вашого батька?

Пуголовиця незрозуміло подивився на капітана і мовив таким щирим голосом, що я здивувався:

— Петренко. А як же?

— Так. Тепер скажіть, де ви познайомились з Ракшею. Пуголовиця повторив свої попередні свідчення.