Всі притихли, молодь запитливо поглядала на мене, чекаючи, що я скажу.

— А як на вашу думку? Спотворив чи не спотворив? — спитав я в свою чергу.

Дехто хихикнув. Улесливий глянув на того, що сміявся, потім на мене і, не зрозумівши підступності, самовпевнено промовив:

— А як же ще можна кваліфікувати твір, коли кота змальовують злодюгою? Це спотворення! Я особисто так вважаю.

— Ах, особисто?.. — промовив я, не приховуючи глузування.— А ви особисто читали це оповідання?

Він зніяковів, а знайомий сіренький котик аж затанцював від задоволення, потім підвівся і, захлинаючись від хвилювання, промовив:

— У цьому оповіданні письменник описує, як кіт-злодюга став чесним котом, котом-трудівником.

По аудиторії пройшов смішок, і я, бачачи, що всі зрозуміли, що за тип цей улесливий кіт, добив його однією фразою.

— Може, у вас ще є запитання? — кинув я йому, і аудиторія вибухнула реготом.— Так! — промовив я після паузи.— Люди нас люблять, складають про нас казки і пісні, пишуть оповідання і вірші. А ми? Давайте ж глянемо на самих себе. Чи достойні ми того образу, який створив народ? — Я допитливо оглянув слухачів і побачив, що улесливий опустив очі.— Чи достойні ми нашого високого імені? Ви всі знаєте, що з родини котів вийшов цар звірів — лев, що з родини котів вийшли тигри, що ми є дядьками і тітками цих відомих і страшних звірів? Затямте собі: не кіт з родини левів чи тигрів, а тигри і леви з родини котів!

Я помітив, що на обличчях багатьом присутніх, особливо молоді, засвітилося почуття власної гідності.

— Я повторюю: чи достойні ми того образу, який створив народ? Як розцінити, наприклад, такий факт? Сьогодні я зайшов до комори і спіймав там чотирьох мишей. А де ж були ви? Як ви могли допустити таке розплодження мишей? Треба менше спати,— провадив я суворо,— треба більше думати, більше турбуватися про виконання обов'язків, покладених на нас історією! Чи розумієте ви нетерпимість такого становища?

— Ти нажерся коропів,— грубо прохрипів старий кіт,— то тобі можна ловити мишей,а як ми сидимо на одному хлібі, то не дуже потягне на полювання...

Зчинився галас, і я відчув, що більшість слухачів не підтримує старого кота, що настрій присутніх в основному здоровий.

— Ничипоре,— сказала літня кішка,— навіщо ти брешеш? Хіба тобі не дають потрухів з риби? Хіба ти не крадеш м'яса у своєї хазяйки? А хіба ти не задавив недавно двох голубів та не потрощив їх з кістками? Старий кіт злісно нявкнув на кішку, а його сусіда докірливо на неї блимнув.

— От бачите, товаришу Ничипоре,— сказав я лагідно,— справа, виходить, не в харчах, а в характері індивідуума! — Я вжив слово «індивідуум», щоб показати свою освіту, і це була моя помилка.

— А! Так я по-твоєму індивідуум! — скрикнув Ничипір і стрибнув на мене всією вагою свого тіла.

Я відчув біль у хребті і, збивши блискавичним рухом агресора, схопив його зубами за карк, одночасно так ударивши його кігтями, що в повітря полетіла жовта шерсть. Щоб бути об'єктивним, я повинен додати, що в повітрі літала і чорна шерсть, бо Ничипір був дужим котом. З кожною хвилиною ми скаженіли. Кусали та дряпали один одного з енергією, гідною кращого застосування.

Молодь вигуками підтримувала мене, і тільки товстий підлабузник кричав:

— Бий чорного! Бий лектора!

Але молодість, освіта і сибірська порода взяли своє, і Ничипір спасував. Зализуючи рани, він сів на своє місце.

— Ну що ж, будемо вважати, що перерва кінчилась? — пожартував я. - Продовжимо лекцію?

— Просимо, просимо! — загукали всі і найголосніше кіт-підлабузник. Він тепер одсунувся від Нічипора і улесливо дивився на... мене.

«Підлий же ти!» — подумав и і демонстративно одвернувся від нього.

— Друзі, я не хочу знущатися з переможеного чи показувати свою зверхність — це було б недостойно кота з передовими поглядами, але мушу повернутися до нашого конфлікту з шановним Ничипором. По-перше — в слові «індивідуум» немає нічого образливого. Слово «індивідуум» означає — особа. Тепер я на власній шкурі переконався, що не треба вживати чужоземних слів, коли є свої... І по-друге — шановний Ничипір доводив тут, що він їсть самий хліб і такий став знесилений, що не може подужати мишеняти, але чесно вам признаюсь, що він мало не подужав мене…

У відповідь на мої слова роздався гучний регіт, і тільки Ничипір сердито муркнув.

— На цьому я закінчую лекцію «Образ кота в художній літературі». Чи будуть запитання?

Як і завжди на лекціях, запала тиша. Потім той котик, що сповіщав про лекцію, підняв лапку.

— Будь ласка! — сказав я.

— Чи не могли б ви нам розповісти про ваші героїчні дії минулої ночі?

Я засоромився і відповів коротко:

— Те, що я зробив сьогодні вночі,— обов'язок кожного. Як я міг сидіти склавши лапки, коли готувався злочин?

Моя скромність сподобалась всім, і мене ще раз нагородили оплесками. Щоб побороти ніяковість, я знову загадав ставити запитання.

— Що таке романтик? — спитало те худе кошеня, що весь час дивилося на мене скептично.

Я на хвилину замислився, шукаючи точне формулювання.

— Романтик — це той, хто схильний ідеалізувати людей, життя, хто мріє про щось незвичайне, про подвиги, про самопожертву.

Навколо загаласували, а якесь кошеня писнуло:

— А як ставляться романтики до праці?

— Працюють краще за інших! — твердо відповів я.

— А наш «романтик»,— кивнула літня кішка на кошеня з підстриженими вусами і брудним підборіддям,— каже, що праця принижує живу істоту, і тому відмовляється не лише ловити мишей, а навіть учитися полювати. Він і вуса підстриг, щоб його не заставляли ловити мишей!

— Тоді він не романтик, а звичайний трутень і паразит,— сказав я.

— Правильно! — загула аудиторія.

— Дозвольте! — промовило кошеня-стиляга. — Я недавно читав роман, в якому письменник малює юнака-романтика. Цей романтик грає на більярді, причому на гроші, не хоче вчитися, не хоче працювати і тікає від московського буденного життя на курорт. А я теж мрію навчитися грати на більярді, то чому я не романтик? Я глянув на стилягу.

— Письменник не викінчив образу свою «романтика». Треба, щоб його герой, крім усього іншого, ще й не витирав очей, коли вони закисають.

Мої слова поглинув регіт, і знищене кошеня-стиляга шмигнуло від сорому у бур'ян.

— Ще є запитання?

— Скажіть, бог є? — несподівано спитала стара кішка.

— Бога нема! — відповів я категорично.

— Але ж люди вірять у бога? — стояла на своєму кішка.

— А ви особисто вірите в бога? — спитав я її в свою чергу.

— Вірю!— твердо відповіла вона.

Гомін присутніх засвідчив, що вірить не лише вона, а й ще дехто. Це мене стурбувало. Доведеться докласти чималенько праці, щоб прояснити свідомість цих нещасних. Але ж відсіч темряві треба було давати зараз, негайно. Для мене особисто проблеми бога не існувало. Я систематично дивився телевізор і слухав усі антирелігійні лекції, отже, був на рівні сучасної науки. Але як довести цій старій дурепі, що вона помиляється, вірячи в бога?

— Добре! — сказав я.— Ви вірите в бога, а як ви вважаєте — бог один і в котів, і в людей?

— Безперечно!

— Тоді скажіть, як, по-вашому, бог ловить мишей?

— Звичайно!

Я засміявся, згадавши слова відомого французького філософа-атеїста, який сказав, що не бог створив людину, а людина створила бога «по образу своєму і подобію», і коли б у кішок був бог, то він напевне ловив би мишей.

Я розповів про це аудиторії, і багатьох примусив замислитись, а стара кішка розгубилась.

— Але дехто розуміє бога як вищу силу, як причину всього сущого. Хто б створив світ, коли б не було бога? — спитав кіт-підлабузник.

— Це ви так думаєте? — руба поставив я питання.

Він зразу ж засовався: признатися, що він вірить у бога — соромно, а сказати, що не вірить,— страшно.

— Це не має значення,— відмахнувся він.— Я чув такі думки від людей.

— А звідки людям відомо, що світ створений богом?