Перший сніг, як перша дитина, — у великих привілеях: прохожі дозволяють йому сідати їм на голову, лізти до очей, плутатись у волосся, обтрушувати вуса, заліплювати очі. Пані скидають рукавички й дозволяють йому безпосередньо діткнутись їх безробітної долоні. Діти підставляють йому язики і так смакують його. Служниці ловлять його на тарілки й, не чекаючи вечора, скоренько, десь у закутку, змивають ним обличчя. (Недурно живемо в добі косметики!).

Міщухи не можуть дати собі ради з першим снігом. На жаль, ця ідилія не триватиме довго. За кілька тижнів (діти не мають голосу!) всі нарікатимуть на сніг. Пани нарікають на сніг тому, що він паде їм на дахи кам'яниць, і треба наймати окремого „хлопа", щоб його струшував… Служниці клястимуть сніг тому, що його заносять ногами аж до хати і роблять з нього сиві плями. Пані з так званого „вищого товариства" матимуть жаль до снігу, що він паде саме в тій порі, коли їм неможливо виїхати в гори. Пролетаріят ненавидить його як символ нужди. Тільки діти мають з нього потіху, але вони не мають голосу.

Оріховські мешкають на поетичній „Liliengasse". Тепер вулиця ця інакше називається, але нарід не забув іще старої поетичної назви.

Дарка застає Наталку горілиць на отомані в неприємній позі, що нагадує небіщика на параді. Навіть ті худі, пергамінові руки схрещені на грудях.

— Сервус, Наталко! Я не була певна, чи застану тебе дома…

Дарка каже неправду. Вона знає, що Наталка тепер, саме в цім „переходовім сезоні", дістає під вечір температуру і мусить сидіти дома. До того, Дарка приходить на Наталчин зазив. Наталці очевидячки приємно, що про неї думають, що вона має ще стільки сили, щоб у цій порі, при такій погоді виходити з хати…

— Гм. Властиво, мала я сьогодні в п'ятій вправи з хемії колоїдів, але не пішла. Є важніші справи від хемії.

Певно! Наприклад, одною з таких важних справ є те, що Наталка мусить заступати „у справах товариства" голову секції студенток, товаришку Аврору Смеречинську. Смеречинська має сильний катар (саме той „переходовий сезон") і лежить у ліжку. Наталка втроє, вдесятеро більше хвора від товаришки Смеречинської, але Наталка безнадійно хвора, а безнадійно хворих трактуємо майже так, як здорових. Їх переважно залишаємо на ласку Божу. Віддавши їх під цей високий протекторат, перестаємо ними цікавитись. Хіба не логічно? Однак з Наталкою справа стоїть трохи інакше. З нею батьки і приятелі мають той клопіт, що вона не признає, тобто не вірить в ні одного лікаря поза своїм братом Романом. В „їх" медикаменти теж не вірить. „їх" ліки? Хто ж їх фабрикує, оті різні хемічні препарати, як не міжнародні грошові спекулянти, які не мають інших цілей на оці, крім власних зисків? Наталка довіряє тільки вапові, яке сама собі спрепаровує.

Добре, але доктора Оріховського нема в краю. Він у Відні чи Празі, можливо, навіть в недалекім Львові. Має приїхати до краю нострифікувати. Може, це станеться за тиждень. Може, за два. Може, за місяць. Може, за пів року. Наталка зачекає. Він один поверне їй здоров'я — чи не виплачується зачекати на нього?

Дарка потай від дівчат на Руській писала навіть до Орисі Підгірської до Бухаресту: „Ти студіюєш медицину. Стоїш близько до цих справ. Скажи мені, чи автосуґестією можна вилікувати сухоти?"

Орися підписала за деякий час з авторитетністю двадцять- і дволітнього кандидата лікарських наук: суґестія може витворити сприятливу атмосферу, добрі стани самопочуття, і вони саме можуть приспішити лікувальний процес у хворого, але ніколи не може бути єдиним засобом в лікуванні такої недуги, як „t.b.c.". Після такої відповіді справа Наталки видалась Дарці зовсім безнадійною. Вона пригнічувала її якийсь час, як кожне, навіть далеке нещастя, а потім Дарка звикла до нього, як усі ми звикаємо до кожного нещастя, коли воно задовго тягнеться.

Наталка, не підводячись, прохає подати їй склянку із малиновою водою. Добре. Дякую. Випиває трохи червонавої рідини і відразу приступає до речі („Боже, — думає Дарка, — та дівчина, ніби об'єкт на фотографічній плиті, без ніякого тла"): чи не казала вона тоді, що такі сходини, як ті, перші, то чистий… „блеф"?

— Ні, чому? — знову не розуміє Дарка.

— Прецінь, не можна сказати, щоб справа не йшла в товаристві. Були вже реферати з того часу… Реферат самого Козачка „Гайдамаччина у світлі історичних фактів" був навіть дуже цікавий. Тепер Ґиньо Іванчук… смішака і утопіст.

— Єдина повновартна людина між ними всіма, — перебиває Наталка.

— Ґиньо Іванчук заповів свій реферат про початки фашизму в Італії… Тепер курси неграмотних на Манастириську… Тепер…

Дарка не наважується перед Наталкою висловити думки, що серед українсько-румунських обставин на Буковині навіть вечірку з танцями треба причислити до проявів „активности" даної організації.

Наталці тяжко говорити. До того, вона ніколи не була занадто говірка.

Тепер голос в неї змучений зусиллям, відпочиває майже за кожним словом:

— І ти вважаєш, що ті реферати і та забава, на якій попились хлопці — це вже… максимум з того, що… заповів Козачок на тих зборах і що можна серед наших обставин дати?

Ні, чому? Дарка так не вважає, може (навіщо це облудне „може"), не застановлялася так глибоко над цими справами.

Мовчать обидві. Тихо.

Сутінки налягають щораз більше. Годинник тітікає щораз виразніше. Наталка сідає. П'є трохи із склянки червонавого, тепер зовсім темного течива, припирається плечима до стіни і з закритими, страшними очима говорить важко й розмірено: „По виборах треба сподіватись нової реакції уряду. Де тоді набрати охочих, а що найважніше — відважних до громадянської праці? Хто схоче йти з відкритими очима проти вітру? Молоді? Де вони? Наталка поки що бачить тільки дітей і філістерів. А була така добра нагода! Козачок не зумів використати її. Призбирана довгим безділлям, вибухова енерґія сама аж перлася, щоб ужити її до чогось поважного, а він що? Розпряжив її забавою з пиятикою і рефератами, від яких ні впріти, ні змерзнути не можна було. Партач! Провідник мусить бути передовсім добрим психологом. Чи не так?

Дарка не знає, що на таке казати. Найбільше з'ясоване почування в неї тепер — страх. Наталка гарячкує; ніколи не була така балакуча.

— Я вже піду, Талю. Ти скажи мені лише адресу тих дівчат. Значить, вони знають уже, що я маю прийти і вести з ними лекції? Як так, то добре.

Рука Наталки мокра і відразливо гаряча. Дарка хоче чим скоріше вихопити свою руку з Наталчиної долоні, але та придержує її:

— Скажи мені, — Наталчині очі, ніби очі поїзду-марива більшають і наближаються до Дарки, — ти віриш у наш нарід… як в ідею?

Наталчині руки цупко, судорожно вхопились Дарчиного передрамени.

— Я не розумію тебе, — вибелькочує Дарка. Наталка, не випускаючи Дарчиної руки, тягне її до себе:

— Я питаю тебе, чи ти віриш, що всі ті наші пориви… навіть наші визвольні змагання, навіть той наш дитячий бунт, тоді в гімназії і тепер оце наше шамотання — зв'язаної шнурами людини, — чи ти віриш, але скажи мені правду, — чи ти віриш, що це все — в сумі має якийсь глибший змисл? Що це все якась правда, ідея, яка як не тепер, то за десять-двадцять…сто років… переможе? Чи ти віриш в це?

Дарка має таке вражіння, якби до її грудей приложили револьверове дуло і домагались любовного признання. Вона чує холодну росичку на верхній губі й висках.

— Я думаю, що сьогодні нема українця, який не вірив би у здійснення цієї ідеї… Я думаю…

— Ти мене не розумієш, Дарко. Я не маю на думці віри-шаблону… пасивної віри баранів… Я питаю тебе, чи ти маєш те внутрішнє переконання, що ця ідея варта навіть того, щоб задля неї жертвувати життям? Про це мені йде…

Наталка зовсім задихалась.

— Це зависокі для мене речі, Талю… я сіра людина… Але коли хочеш знати, то я маю те переконання, що та ідея варта навіть людського життя…

Наталка опускає Дарчину руку. Тон Дарчиної заяви видався Наталці замало переконливий, замало самовпевнений.