Навіть при своїй вдачі типового „фулея", як кажуть на Буковині, не може цього зробити. По-друге, коли ж таку справу вже поставили, то прошу прийняти до відома, що „ляденмедхен" має теж свою амбіцію. Вона зі сміхом розповідала про це явище декому з близьких знайомих. Тоді знайшлись відважні (о Боженьку, вони вважали себе, певно, за героїв!), що приходили до фірми „Шмід" зі студентськими відзнаками, з розмахом відчиняли двері і з порога кричали остентаційно:

— Сервус, Мухо!

Але ці героїні звичайно мало що купували, а від їх самої доброї волі не міг поправитись гумор добродушного пана Шміда. По-правді, то для Мухи такий вияв солідарности був більше принизливий, як той замаскований бойкот. Тут в ім'я правди треба ствердити, що товариші виявили себе більш демократами від щирих приятельок.

А потім якось звикла до цього і того. А ще згодом замість ходити з затиснутими, стягнутими корчем болю устами, вона сміялась, і то таким стихійним, здоровим сміхом, що умлівіч заражувала ним усіх довкола. Муха не від сьогодні була знана з того, що люди боялись в її товаристві йти на похорони чи поважні концерти. Вона попросту небезпечна з тим своїм сміхом. А коли хтось сварив її з того приводу, вона робила покірні очі (ну, очі мала вона, дійсно, такі, що їх подибаєш одну пару на тисячу) і виправдовувалась, як уміла:

— Та слово чести, що я не хотіла. Якби-м могла, то пришпилила-м би собі шпилькою язик до піднебіння, щоб не сміятися… Але світ такий смішний…

(До біса! Ті, що мають тільки сім клас, — не потребують собі викручувати язика літературною мовою, якою зрештою і ті, „вчені", послуговуються тільки про свято).

Еге ж! Світ такий смішний, а Мусі від цього так весело на ньому… Тільки перед двома речами мала Муха пошану: перед стародівоцтвом і родженням дитини. Суперечність цих двох функцій не збивала її зовсім спантелику. Вона хотіла вийти добре заміж (ніби, чому ні?) і не хотіла родити. Хто мав право заборонити їй те, проти чого вона боролась руками і ногами? Коко Мірош, який з кожної європейської мови знав вигідні собі одну дві фрази, сказав просто з моста: „То так, золота Мушко, chciałabym lecz się boję…"[101]

Муха розсміялась: „Аби ні двері притисли, що так".

Але запрошення на прогульку прийняла з поважною міною, направду, не сподівалась його від товаришок…

Неділя, визначена на прогульку, була, як золота ренета: запашна і золотисто-червона. На толоці, за міським цвинтарем (гордощі чернівецьких небіщиків і буковинської культури), блідо-фіолетовим пахом курилась материнка. Молоді щипали її блідий, з цікавими, чорними очками цвіт, розтирали його в пальцях і вдихали повним носом. Так вони демонстрували свою тугу за селом, якої поправді вже не відчували. Ліс горів жовто-червоними, нефоремними плямами і, як на образі, здалека був кращий, як зблизька. Було так тепло, що молоді зараз за містом поскидали плащі. Маршерували, з плащами почерез рамена, з розкудовченою вітерцем чуприною, запорошені, із блискучими від поту чолами, і співали, на яку ноту кому вигідніше було:

З горба Чернівці в сонці видались цілі під червоними дахами.

— Як Єрусалим! — вихопилось Доткові, але він скоро, посоромившись свого захоплення, додав з трохи рубаним сміхом спортовця:

— …на сіоністичній афішці…

Зоя дивилась на місто на горбочку широкими, теплими очима:

— Ви тільки погляньте, мої хороші, і що воно таке? Яка краса… а живеш у цьому ж самому місті і не помічаєш нічого, крім сірих кам'яниць, що хочете, а життя було б багато поетичніше, якби ми могли дивитись на деякі речі… трохи звисока…

— Слухайте, — знечев'я обернулась веретеном Муха до Аскольда, — ми всі тут стоїмо і подивляємо, а ваш Литвин почимчикував далі. Він сліпий чи глухий?

— Одне й друге. Він антифемініст.

Ліда порскнула сміхом, що аж слина прозорою кулькою зависла їй на бороді:

— Що-оо?!

— Та хіба ні? — чомусь боронилась проти цієї вістки Зоя. — Ви тільки пригляньтесь його обличчю… Та ж в нього ще так сильно працюють лоєві залози, що я не знаю, чи він… — вона урвала поважно і заакцентовано вважаючи, що її і так розуміють.

— Власне, — так само поважно відповів їй Коко Мірош, — власне, люба пані Зоє. Є дві форми, в яких молодики люблять проявляти свою „Männlichkeit"[102]: або пишуть еротично-порноґрафічні вірші, або доказують, що жіночий мозок менше важить від мужеського…

— Дайте спокій, — знеохотя вмішалась в балачку Оля Кентнер, — я ще не бачила дурня, щоб не був антифеміністом.

— затяг Ґиньо Іванчук, і товариство рушило вперед. Підміські ресторани — з пузатими консументами вина на рекламових таблицях — гостили в цю пору дня головно селян з поблизьких сіл, що після парадної Служби Божої в місті вступали сюди на перекуску й звичайно засиджувалися за вином поза полудне. Відпочинкові доми з зеленими віконцями і штахетами тепер світили пусткою. Позачинювані віконниці відбирали їм реалістичний вигляд, і вони скидались тепер на побільшені домики для забави дітей. Тільки тут то там вікно дивилось видющим оком на світ. В його рамах стриміла звичайно якась людська усміхнена голова. Безперечно, ці люди були або мрійники, або хоровиті людські сотворіння, яким шкодило занечищене металевим пилом міське повітря. В ярі соромливим, боязким цвітом зацвіла вдруге тернина. Є щось безмежно сумне в тім, як дерева починають вдруге під морози цвісти. Майже таке безнадійне, як друга молодість людей. Дарка нахилилась над безпретензійним цвітом, що заносив слабо мигдалевою олійкою і нагадував чомусь жіночі тіла на пляжі.

Десь за вітром декламувала Зоя своїм мелодійним голосом:

Зашаруділо в кущах, і Дарка стрепенулась.

— Я гадала, що то гадюка, — засміялась, обернувшись лицем до Кока Міроша.

— Не говоріть символами, Дарко Попович.

Він стояв у кущі, ніби виростав з його серця, задивлений у Дарку, сказав би хто, украй зачудований її появою.

Ліс, як ніч, очманює молоду кров та чигає притаєною пристрастю на неї. Очі Кока — невиразні і дивні — вперто, широко дивились на Дарку. Нічого, тільки дивились. Уста мусіли мати спрагу, бо він раз у раз звогчував їх язиком. В цілій його поставі було щось з голодної звірюки: ця думка мусіла острахом віддзеркалюватись на Дарчинім лиці, бо Мірош сказав, якби прохаючи вибачення:

— Я дурень, Дарко Попович…

Обтер хустиною чоло і скрутив у напрямі голосів, що наближались десь від заходу. Це йшли, збиваючи порох із сухого листя, Манастирська з Дотком. Перехиливши уважливо голову в сторону Аскольда, Муха з повагою вислуховувала його поз к. Він „неодмінно", як каже Зоя, повчав її. Це пізнати було по його зосередженім виразі обличчя і переконливих рухах. Роля апостола — це в наші нескромні часи ще досить культурна форма автореклами.

До Дарки долітали поодинокі слова його викладу… Фрідріх Людвік Ян… не фізіологічні наслідки… наполеонівські війни… і сильна Німеччина. Дарка догадалась, що Аскольд мав виклад про творця так званої „німецької системи" у фізичному вихованні. Аскольд Дотко, правдоподібно, переконував Муху, що вона для добра України повинна б займатись спортом, а Муха… ну, Муха цим разом не сміялась з такої вимоги до неї.