— То я нарисувала, прошу пана директора.
— Я з вами не маю нічого більше говорити, бо від сьогодні не вважаю вас ученицею нашої школи. Забирайте свої книжки та йдіть додому. Поговорю з вашим батьком. Завтра нехай він прийде до мене до канцелярії.
— Завтра неможливо, прошу пана директора, бо завтра татко має комісію. Може, позавтра?
— Мовчіть і виносіться геть з класи! — директор був щойно тепер направду лютий.
Коляска в покорі зібрала книжки (виглядало так, що вона давніше спакувала собі їх), поклонилася чемно обидвом панам, а вже від дверей гукнула товаришкам досить голосно:
— До побачення, кіндер!
Директор стиснув кулак, ніби хотів дати ще штовхана на дорогу цій роззухваленій учениці, але згодом спокійно розтулив кулака. Певно нагадав собі, що оце „до побачення" могло бути звичайною формою прощання.
— Поводьтеся спокійно! Я маю з паном професором дещо поговорити, — наказав ученицям з четвертої класи і вийшов, забравши розболілого від обурення Мірчука.
Тепер класа „кинулася" на Кентнер. Вона вже не сміялася. Стояла з винуватими, ще вогкими від сміховного плачу очима й оправдувалася, як уміла:
— Забийте, заріжте… посічіть мене на кусники, я не могла… Слово чести, я не могла… як я подивилася на того осла, а директор ще як сказав, що то „пан професор", то в мені щось трісло.
— А тепер через твій сміх виженуть Міці зі школи. Приємно тобі буде?
Кентнер приблідла.
— Не бійся, Ольго, — з серцем заспокоїла Стефа Сидір малу гріховницю, — не виженуть Міці! Пан Коляска дасть тисячу леїв на фізичний кабінет, Міці перепросить Мірчука, і все буде гаразд.
— Ая, буде гаразд… — по-дитячому опиралася при своїм нещасті Кентнер, але сама бачила, як дуже заспокоїли її і всіх слова Сидір.
— Це янгол, не дівчина, — шепнула Романовській Дарка про Стефу. Стефа, мабуть, почула цю заввагу на себе, бо почервоніла раптом. Наблизилася до Дарки, закинула їй руки на шию і притулила її до своїх запашних, як свіже сіно, грудей.
Дарка почула, як її гарячого лиця торкнулося щось гладке, оксамитне, і цей поцілунок, навіть не устами, а тільки поверхнею лиця, значив для неї більше, як усі слова, більше, як присяга.
Здавалося Дарці, що над їх головами злетіли два білі голуби і замість них обмінялись поцілунками, шепнули-воркнули собі щось до вушка і полетіли далі…
Справді, так виглядало, якби Дарці хтось украв мову. А проте її перші слова до Стефи, „найліпшої товаришки", не були такі ясні, як вони обидві бажали б собі цього.
— А тепер уже скажеш мені, куди ти ходиш у четверги пополудні?
Стефа заткала їй уста долонею. (Дарці знов пригадалося свіжо-скошене сіно. Чи є на світі така колонська вода?).
— Не говори так голосно! Тепер уже не буду мати тайн перед тобою. У четвер будеш уже все знати, а поки що — мовчи. Мовчи, як гріб, — кладе ще раз свою долоню на Дарчині уста гарна Стефа.
Тепер Стефа бере Дарку за стан і заводить її до своєї лавки. Чергові й останні дві години — рисунки. Єдині години, коли можна міняти місця. Професор рисунків, відомий у Чернівцях художник, займається тільки тими ученицями, які цікавляться цим предметом. Учениці рисують з довільних моделів.
— У нас так, як в академії, — каже Стефа, що і там була з батьком.
Дарка з цікавістю, що межує з подивом, дивиться на виповнену Стефину теку з рисунками.
— Так багато… Коли ти все це нарисувала? Стефа розв'язує блакитні стрічки теки:
— Нема такої днини, щоб я не рисувала… Нічого іншого не роблю… Тільки рисую та малюю. Хочеш подивитися на мої шкіци?
І вона розкладає здовж цілої лавки обличчя людей, дерева, доми, звірята, цвіти, людські руки, самі профілі, роги вулиць, далекі обрії…
— О, яка гарна! Хто це? — займає Дарчину увагу голівка якогось дівчатка.
— Це татко купив раз на вулиці в одного хлопця гіпсову голівку… Я її відрисувала… Татко купив її, бо хлопець казав, що голівка зветься „Сліпа дівчина". Дивне, правда? Адже всі людські обличчя з гіпсу виглядають так, наче б були сліпі…
— А це? Хто це? Стефа!! — аж скрикує голосно Дарка і дивиться просто Стефі у вічі, щоб та не мала часу підфальшувати, підміняти правди.
— Ти впізнаєш? — радіє Стефа-художниця.
— Так, це ж профіль Данка.
Аж тепер Стефа бентежиться, аж тепер, коли промайнула перша радість молодого художника, радість, що твір так живо нагадує оригінал, аж „впізнати".
— Данилюк брав уроки гри на скрипці в професора Лєві. Від нас з першого поверху було добре видно, як вони грали обидва на партері. Ти знаєш, де живе професор Лєві? Ні? Просто проти нашої вілли. І мені прийшла одного дня думка нарисувати його профіль. Ти не вважаєш, що Данилюк має дуже характеристичний профіль? Така гострогранчаста борода — це дуже характеристичне для всіх артистів.
Дарці вихоплюється необережно:
— Данко казав передати тобі привіт. Він казав, що ви мали познайомитися…
Стефа червоніє так, що аж Дарці стає неприємно.
— Ні… ніколи так не було… з тим привітом, то хіба жарт. Все одно ти подякуй йому. Ні, не дякуй, не треба… то хіба жарт, ми ж незнайомі.
І вона скоренько, заки ще Дарка встигла надивитись, збирає людей, міста, руки, профілі, звірята, цвіти, сліпу дівчину, Данка — і ховає до теки.
— Пусте! — сміється Стефа й бере Дарку за обидві руки. — Правда, що пусте? — хоче перемінити у щось жартівливе своє схвилювання, свою таку очевидну радість, що раптом спалахнула в ній.
„Боже! Та ж вона любиться в Данкові", — усвідомлює собі якось в один мент Дарка.
І той наглий перестрах, що його підпалює ця свідомість, уже хвилиночку згодом переходить у щось дуже тепле й сердечне: якась незбагнута тайна зависла над ними троїма, тайна, що звела її із Стефою і кинула одну одній в обійми.
Після молитви просить Стефа Дарку:
— Проведи мене сьогодні додому. Я пішла б з тобою, але в нас точно о першій обід.
За брамою школи стає дивно ясно. Тією прозоро-білою ясністю, що будить у душі щось незвичайно м'яке. Перший сніжок!
Безшелесно злітають з висот білі конфетті і, ледве торкнувшись своїми крильцями землі, гинуть в калюжах. Ті, що причепились до рам вікон, ліхтарень, берегів тротуару, як холодний, білий мох, пригадують іще своє існування. Бадьоріші чіпалися гострих голівок залізних штахетів і одягали їй у чепурні, черкеські білі шапки. Дарка відкинула голову взад, наставляючи лице під сніжинки: перший сніг!!
Перший сніг як перший поцілунок, завжди розколихує в душі людини якусь сумовиту радість, що їй ще поети не винайшли імення. Стефа зняла рукавичку і витягнула назустріч молодим сніжинкам теплу руку: надлетіла їх пара і, ледве торкнувшись теплої руки, перестали жити.
На гайворонську Стефину гривку надлітають сніжинки і значать її білим віночком з дуже зрадливого самоцвіття.
— Боже, як гарно, коли паде перший сніг… як гарно… — лепече Дарка.
Стефа із сніжинкою на віях:
— Сьогодні якийсь особливий день… чи не так? Все щось нове і все таке гарне… Як прийду додому, буду грати… на фортепіяні Schneeglöckchen[38].
Дарка не розуміє гаразд: чи це назва квітки, чи може, справді, десь є такі дзвіночки, що тільки тоді озиваються, коли паде сніг…
— Я ні на чому не вмію грати. Мамця думає, що я не маю слуху, і не хотіла посилати мене на фортепіяно… Не вмію ані так малювати, як ти (хотіла ще додати: ані половину твоєї краси не маю!), але я все так відчуваю… Так відчуваю, тільки переказати цього не вмію нікому… Та і кому це може бути цікаве?
Голос Дарки, як цей сніжок, безшелесний і пестливий. Стефа тулить її до свого плеча.
— Я дуже, дуже рада, що ти моя товаришка. Моя найліпша подруга. Я завжди мріяла про таку, як ти, дівчину, щоб могла так все відчувати, все розуміти… Правда? Часом так хочеться мати когось близького коло себе… часом так хочеться комусь дещо розказати, правда? — і, ніби на доказ, питається:
