Професор рушив головою, і Дарка спустила очі на лавку. Зазнала неприємного вражіння, що професор дивиться саме на неї. Безвільно підвела очі. Почервоніла й сіла за кілька хвилин перед „амінь". Професор дивився просто на її розстібнуті груди. Біла сорочка з зубчастою мережкою світила на цілу класу. Застібнула скоренько мундирок і крадькома глипнула на професорову міну. Але професор записував уже щось у журналі і не звертав уваги на нову ученицю Одарку Попович.

— Всі присутні?

— Всі! Маємо дві нові!

Мірчук дав знак рукою „спокій". Потім обережно здув невидний порох з стола, перемінив „лікті" на рукавах сурдута, сперся на стіл і почав говорити про обов'язки учениць української приватної дівочої гімназії в Чернівцях.

Говорив, говорив своїм рівним голосом зовсім так, як би хтось читав без граматичних знаків, а Дарка слухала, слухала, аж доки та намріяна, виобіцяна гімназія не видалася їй якимсь монастирем з заґратованими вікнами, звідки нема ані виходу на світ, ані надії на промінчик сонця.

— Ти чуєш? — шепнула Дарці Ориська до вуха, хоч навіть це було під час години „заборонене". Дарка вирвала клаптик паперу з чорновика й написала великими, протестаційними літерами: „Вже краще було приватно вчитись", — і підсунула Орисьці під сам ніс. Ориська оббігла записку очима й, перелякана, зім'яла її, мало що не проковтнула. Нехай би попала така записка професорові в руки — бувай здорова, гімназіє. На віки вічні!

Професор піднявся рівночасно із дзвінком. Вже з рукою на клямці він обернувся до класи і проговорив тим самим, під міру рівним голосом:

— Коляска прийде завтра в мундирі до школи, а Поповичівна встане пів години раніше, щоб дома одягтися як слід!

Дарка неспокійно заплітає і розплітає, не знати вже який раз, хвостик лівої коси. Слова професора зовсім спантеличили її: не знає ще шкільних звичаїв, не знає цього професора, тому й не може знати, чи те, що він сказав, — це тільки товариське напімнення, батьківський докір чи догана, пересторога, погроза?

Шукає очима за співвинною. Коляска виблискує своїми свіжими зубами:

— Угу! Попович! Можемо собі руки подати!

І знову не збагнути, що ховається в цьому вигуку: легковаження до дрібної події, над якою не варта зупиняти думки, чи насміх з власної небезпеки.

— Чи мені… за це щось може бути… що професор так сказав? — питається „засушеної рибки" Оріховської.

Наталка Оріховська рисує якісь фантастичні профілі на внутрішній сторінці обкладинки, поволі, з увагою й любов'ю. На Дарчине запитання вона відповідає не зараз. Говорить, не відриваючи очей і руки від рисунку:

— Гм… і ще один звій волосся більше на недійсній голові… Гм… як би тобі сказати?.. Мусиш тепер дуже „сокотитися"… Можеш тепер дістати двійку за пляму на латинському зошиті… Гм… я тобі раджу… відтепер латинські книжки, зошит, руки й голову мусиш мати все в якнайбільшому порядку… Спитай Дутківни, за що вона минулого року була виказана з латини? Це називалося „двійка з розчухраної голови".

Дарка ненавидить Марію Коляску. Прийшла в оцю школу, в оці мури з найліпшими думками, з найкращими обітницями і вже на самому початку, так, зовсім без своєї вини і співучасти, стягнула хмару господаря класи на свою голову.

Лідка наблизилася до Дарки. Вже подобріла, байдужа на те, що зайшло між ними.

— Ну, і як тобі подобається в школі? — спитала відразу, наїжена на захоплення Дарки.

— Ет, „така" школа! Далі дихнути не буде „вільно", — ані крихітки не стримувала свого розчарування Дарка.

Лідка скривила уста в півмісяць, ріжками вниз:

— Знаєш? Пізнати, що ти перший день у школі! Ну, що з того, що професор собі говорить! Він мусить так говорити, бо це його „служба"! Ти якась така смішна… слово чести! Ти думаєш, що ми справді до театру не ходимо? Чи гадаєш, що гімназисток хлопці після навчання додому не відпроваджують? Побачиш! Коби тільки наука „на добре розпочалася"! Ого, скільки то навіть у нашій класі таких, що з хлопцями ходять! Дивись, та з льоками Косован… на неї і сьогодні чекатиме Равлюк з „сьомої"! Зрештою, переконаєшся сама!

Хтось обвиває її рукою за стан. Стрепетливо оглядається скоренько поза себе: Ориська.

— Дарко, ти не хотіла б уже додому їхати? Кажи, Дарко! — питає Ориська тихенько, в таємниці перед злорадісними вухами учениць, втягнених вже у шкільний візок.

— Ще питаєшся!

Дарка поривчасто притулює Ориську до себе:

— Орисько, будьмо собі і тут дві найліпші товаришки! Ти видиш, як вони зглядаються всі тут на нас, ці, вже „бувалі" в школах?

Дві дівчини, чорна і ніби (тінь тамтої) чорнява, сплетені за рамена, приступають до Дарки й Ориськи:

— Я пригадую собі „на" тебе і „на" тебе, — каже чорнява таким наголосом, якби українську мову знала тільки з книжок, — як ви здавали іспит.

— Я нікого не пригадую собі! Ми були тоді такі перестрашені! — признається Дарка на те, щоб розмова на цьому слові урвалася і вона могла залишитися сама з Ориською, яку щойно в цих мурах оцінила.

— Ти, може, з Веренчанки? — питається чорна ласкаво Ориськи.

— Ми обидві з Веренчанки, — пригадує Ориська товаришкам і Дарку.

— То твій тато — священик, правда? — питає знову тільки в Ориськи чорна.

— Так, а ти звідки знаєш? — аж розіскрюється Ориська.

— Бо мій тато теж священик… і її теж, — кивнула на чорняву, — а я знаю твого татка!

— А її татко — вчитель в нашому селі, — знову намагається Ориська ввести на рейки розмови і Дарчину постать.

Чорна та її тінь ніби не дочувають її завваг.

— З тобою, Підгірська, буде нас у класі п'ять дочок священиків. У нас є і дочки народних учителів, — докидає свій клаптик чорнява і Дарці.

А на цьому клаптику і кінчиться вся увага дочки священика до дочки народного вчителя.

— Ходи з нами на коридор, — звертається чорна тільки до Ориськи, і вони обидві тягнуть її за руки за собою.

До Дарки ніхто не звертається. Ніхто не запрошує її з собою. І вона стоїть між тими обидвома, захитана в своїй рівновазі, вражена до найтонших клітин своєї гордости, на порозі вибуху чи скандалу. Стоїть без слова і тільки дивиться на Ориську. Дивиться, якби ковтала її кусниками: піде вона за дочками священиків чи залишиться з нею?

Ориська заслонюється нерішучою, дурненькою посмішкою, як незручним віяльцем, і безрадно вертиться в рамках цього трикутника.

— Ну, ходи, бо зараз задзвонять на годину! — нетерпеливиться чорна і довірено закидає Орисьці руку за шию.

Ориська в останній хвилині, як нагороду за те, що робить, висипає на Дарку рештки посмішки, повертає до неї ще раз і ще раз своє вузеньке личко кунички і… іде з тими.

Дарка стоїть рівненько, мов з олова вилита, важка, застигла якусь хвилину, потім обертається різко на п'яті і сідає на лавку.

„Добре знати, — вибиває рівно такт тільки ця думка, — добре знати, добре знати".

Ориська повернулася до класи хвилиночку вже після дзвінка. Шубовсьнула, як лисичка в нору, на своє місце і зараз ткнула перед Дарку червонобоке яблуко.

— Дарко, ти гніваєшся? На, маєш… Аглая дала мені два, а я тобі одне принесла.

Дарка сипнула на неї гарячим поглядом, але слова зупинила при собі, бо на коридорі десь роздався дзвінок, що заповів румунську годину.

Ориська підсувається ближче до Оріховської:

— Чи ви… багато вмієте румунської?

Дарці від цього зудару з „дочками священиків" ніби щось розбилося в серці до Ориськи. Щось ніжне, прегарне, як кольорова куля, не видержало удару і розлетілося на кусні. Нема вже Ориськи-приятельки. Є тільки Підгірська. А ми знаємо, хто така Орися Підгірська. Вже випитує, вимишковує, як задалеко класа заавансована в цьому найнебезпечнішому, найнепевнішому предметі. Буде ночами нипати, щоб тільки зрівнятись з ними, щоб перегнати їх. Чому ж би ні? Чому не мала б перша прихилити собі ласку професора, чому не мали б на її першу спливати його похвали?