Вагон зі скрипом почав опускатися до землі. Зістикувався з колесами, потім його сюди-туди покатали, поки новий поштовх не сповістив про возз’єднання з рідним рухомим складом.

Хвилин через п’ятнадцять той же прикордонник заніс у купе паспорти. А Сахно як спав, так і продовжував спати.

Вже і потяг рушив у ніч, виповз із-під потужних прожекторів. Десь по цій темряві й проходить кордон, і потяг перенесе його зараз за наступну географічну межу, на захід. Потім, напевно, він так само повертатиметься через Брест у Київ. А можливо, і безпосередньо, адже в України є свій кордон із Польщею.

Колеса потяга застукали в спокійно-дрімливому ритмі, й Ніка почало хилити в сон. У купе було прохолодно, але Нік зняв джинсовий костюм, склав і заховав під подушку. Клацнув вимикачем, зануривши купе в цілковиту темряву, й накрився верблюжою ковдрою невизначеного кольору.

Через декілька годин потяг в’їхав у польський світанок. Прокинувся Нік від гучного хропіння напарника, помітив, що паспорти тепер лежали на столі по-іншому. Зрозумів, що їх хтось перевіряв, поки вони спали. Проглянув свій і знайшов у нім печать польського прикордонника. Подумав про поляків із вдячністю, адже не розбудили, самі розібрались і далі пішли.

За вікном під уже монотонне хропіння Сахна пробігали польські поля та села. Нік із цікавістю розглядав будинки. Здавалося, що чим далі їхав потяг, тим багатші та більші ці будинки були.

Сахно із заплющеними очима простягнув руку під стіл. Дзвякнула порожня пляшка з-під «Зубрівки», впала, покотилась. А Сергій намацав рукою кульок, у якому лежала їжа, куплена в дорогу. Витягнув звідти наосліп шматок копченої ковбаси, підніс до рота і смачно куснув разом із шкіркою. Так само, не дивлячись, поклав ковбасу на стіл поряд із паспортами і, обернувшись до стінки, знову захріп.

«Це був сніданок!» – з усмішкою подумав Нік, стежачи, щоб ковбаса не перестрибнула через паспорти й не опинилася на брудній підлозі.

Вже через хвилину стежити за катанням ковбаси Ніку набридло, і він поклав її на місце, в кульок. А сам одягнувся, скачав матрац разом із простирадлами та подушкою, закинув на верхню полицю й усівся біля вікна.

Незабаром у купе заглянув провідник із пом’ятим обличчям і двома склянками чаю. Нік узяв чай. Зачаровано дивлячись у вікно, він випив обидві склянки.

Сахно прокинувся під час двадцятихвилинної зупинки у Варшаві. Прокинувся, струсонув головою. Прислухався до гучних вокзальних оголошень.

– Що вони говорять? – запитав.

– Я польської не знаю.

– Кепський ти перекладач! – криво посміхнувся Сахно. – Чай дають?

– Дають.

Від Варшави до Познані майже п’ять годин шляху. І всі ці п’ять годин Нік і Сахно сиділи один навпроти одного за столом, дивлячись в основному у вікно. Вони ще двічі пили чай. Потім Сахно захотів відкоркувати другу пляшку горілки, але Нік не дав. Дивно, але Сахно не сперечався.

– Так куди ми їдемо? – запитав він.

– Зараз у Познань.

– А на хер я тобі потрібний? – Сахно примружено втупивсь у вічі Ніку.

– Ти мені й на хер не потрібний, – відповів йому його ж мовою Нік. – Я тебе витягнув, зробиш одну роботу, отримаєш купу грошей, і попрощаємося…

Сахно закивав, роздумуючи.

– Так ти, видно, про мене багато знаєш, – сказав він задумливо через хвилину.

– Aгa, – відповів Нік, виколупуючи шматок ковбаси, застряглий у зубах.

Сахно знову кивнув.

– Значить, заради цієї однієї справи ти мене і витягнув. Так?

– Так, – відповів Нік.

– Гаразд, – несподівано розслаблено мовив Сахно. – Від однієї справи ще ніхто не помирав… – І він удоволено всміхнувся, мовби вдало експромтом пожартував.

Помітивши його усмішку, Нік іще раз прокрутив у голові щойно сказану Сергієм фразу, і до нього дійшов її другий сенс. Звичайно, Сахно їхав із ним не заради компанії, не в турпоїздку. І від цієї «справи», яку належить зробити Сахну, хто-небудь та помре.

Нік уперше замислився про те, що по суті вони з Сахном були чимось на зразок «робочої групи», в якій він, Нік, виконував роль перекладача і ще когось, а Сахно був звичайним виконавцем. Втім, не звичайним, а з деякими вивихами. Він був скоріше малокерованим виконавцем, так що важко було досі уявити, чим закінчиться їх експедиція, тим більше, що навіть конкретні цілі цієї експедиції Ніку не були ясні. Абстрактну мету Іван Львович поставив, а все конкретне мав пояснити в Познані Олександр Возняк.

«Три п’ятірки, чотири, два, один», – згадав Нік його номер телефону.

Подивився на годинник – у Познань вони мали приїхати до обіду.

У Познані Нік подзвонив Возняку просто з вокзалу. Той попросив почекати його на вулиці перед входом, поряд із стоянкою таксі. Дивно, що Возняк навіть не запитав, які вони на вигляд, наче був упевнений, що впізнає їх.

Грілися вони на сонечку перед вокзалом добрі півгодини, перш ніж поруч, на стоянці таксі, загальмував старенький синій «мерседес». Водій, кремезний кругловидий чоловік років п’ятдесяти в яскравій літній сорочці з коротким рукавом, перегнувся через переднє пасажирське сидіння, опустив у дверцях скло і крикнув їм: «Сідайте!»

Вони їхали вулицями незнайомого міста, сидячи на задньому сидінні. Дивилися кожний у своє віконце, а водій, раз у раз підрівнюючи внутрішнє оглядове дзеркальце, поглядав на них, на двох одягнених в однакові джинсові костюми молодих людей. Поглядав він на них напружено, про щось роздумуючи. Час від часу на його губах з’являлася скептична напівпосмішка, яку він тут же ховав, ніби вона виникала проти його волі.

Під’їхали до маленького кафе на околиці міста.

– Ходімо перекусимо, – запросив водій «мерседеса».

У кафе він щось замовив по-польськи. До їх столика негайно підбіг бармен, поставив три пляшки пива, три салати, перепитав щось у Олександра Возняка й відійшов убік.

Пили пиво. Возняк розпитував про Київ. Відповідав йому в основному Сергій. Ніку особливо говорити було ні про що. Що він у Києві бачив? Будиночок на двадцять шостому кілометрі якогось шосе, набережну Дніпра та вечірні вулиці, по яких його возили на шикарній машині.

Сахно несподівано виявився балакучим і розповідав Возняку про нові магазини, ресторани. Показав він йому й нову українську валюту – Возняк із цікавістю розглянув декілька купюр, потім повернув їх.

Бармен приніс бігус – свинину з капустою.

Коли попоїли, продовжуючи нічого не значущу розмову, Возняк узяв іще по пиву. Потім запропонував Сахнові польської горілки. Сергій зрадів.

Возняк сам підійшов до стійки бару, взяв скляночку горілки та блюдце з нарізаним солоним огірочком і поставив на столик у протилежному кутку кафе.

– Вибач, Сергію, – він показав поглядом на той столик. – Нам потрібно з Ніком переговорити, а ти поки що там посидь!

Сахно без усякої образи підвівся й пішов до столика з горілкою. А Олександр Возняк, провівши його поглядом, дістав із кишені два сині паспорти. Мовчки простягнув їх Ніку.

– Заховай, потім подивишся, – сказав він. – Ви тепер громадяни нової Югославії. Ти, мабуть, югославський єврей. Ніко Ценський. Цей, – він кивнув із деякою зневагою в бік Сергія, – Іво Сахнич. З такими паспортами вам буде трохи легше. У вас уже стоять німецькі візи. Ось по три тисячі марок, – Возняк поклав на стіл два вузькі коричневі конверти. – За годину електричка до Німеччини. Німецьку ти знаєш?

– Вивчав, – кивнув Нік.

– Доїдете до Берліна, там пересадка на електричку до Кобленца. Розберешся. У паспортах ваші квитки. У Кобленці недалеко від вокзалу готель «Мауер». Недорогий і цілком пристойний. Оселитеся там і спокійно відпочиватимете від далекої дороги, поки вас не знайдуть.

– А хто знайде?

– Не турбуйся, це буде наша людина.

«Невдалий» похорон порушив плани Віктора. Коли б не несподіване з’ясування терміну перебування Максима Івіна в Києві, день можна було б вважати втраченим. Але часом невдача приносить із собою якийсь несподіваний успіх, якщо тільки помітити його. Це як побічна дія від ліків, тільки навпаки. Побічна дія невдачі. І тепер пряма або непряма причетність Івіна до смерті Броницького здавалася Віктору майже доведеною. Прогулявшись по місту, він через кілька годин знову повернувся до готелю «Москва», де раніше залишив машину.