– Візьми польський телефон, – сказав полковник.

Нік заховав папірець у кишеню.

– Усе пам’ятаєш?

– Так.

– Тоді запам’ятай іще одне – найважливіше. Ти вирішив його врятувати, бо сам хочеш тікати. Ти – дезертир із СБУ, зрадник. Ти знаєш, де й у кого на заході можна отримати багато грошей, аби влаштуватися там ґрунтовно. Пообіцяй йому половину великої суми, наскільки у тебе вистачить фантазії. Тільки не переборщи, він же не ідіот! І ще – повторюй йому час від часу, що коли ти з ним розплатишся – ви розбіжитеся в різні боки. Зрозумів?

Нік кивнув.

Через півгодини машина зупинилась у дворі хрущовської п’ятиповерхівки. Ранній вечір ще насолоджувався тьмяним світлом уже невидимого звідси сонця.

Вони з полковником пройшли по майданчику зі стовпчиками для сушіння білизни, звернули до дитячого садка. Зайшли на його територію. Там, сховавшись за дерев’яною ігровою верандою, стояв знайомий мікроавтобус – «Мюллер ЛТД – підвісні стелі». Нік раптом подумав, що між цією назвою і внутрішньою начинкою мікроавтобуса все-таки присутній якийсь непрямий зв’язок.

У салоні за пультом сидів той же молодик, тільки одягнений він цього разу був по-іншому. Нік, власне, не пам’ятав, у що він був одягнений минулого разу, але зараз було в нім щось нове. Яскравий жилет цегляного кольору на коричневій сорочці з коротким жорстким комірцем. «Занадто розслаблено для такої служби», – подумав Нік і тут же знайшов пояснення – час тепер інший, не обов’язково ходити в темних костюмах із краваткою, щоб виконувати таку роботу. «Новий час, нові люди, нові правила», – думав він. Йому сподобалася ця думка. Він іще раз із ледве помітною заздрістю в погляді подивився на молодика за пультом. Той немов доводив своїм виглядом, що навіть така служба в новий час не була «суконною», відповідною до «дерев’яного регламенту».

Монітори знову показували коридор із дверима, кухню та кімнату – цього разу спальню. На кухні вечеряли двоє – хлопець і дівчина. Хлопця Нік упізнав одразу – Сергій Сахно. Дівчина була худенька, світле кучеряве волосся збігало до плечей. Розгледіти обличчя уважніше було важко – техніці бракувало якості. Не можна було сказати – красива вона чи ні, як і не можна було визначити колір очей на чорно-білому моніторі. На столі стояла пляшка вина, в келихи наливала дівчина, притому наливала хлопцеві більше, доливаючи собі кожного разу тільки декілька крапель. І пили вони по-різному. Хлопець – одразу до дна, дівчина тільки пригублювала і ставила келих на місце. Вона ж дістала другу пляшку вина.

Нік подивився на годинник – чверть на десяту. Згадав про червоне вино, випите під час обіду, дивно, але він немов і не пив. У голові – дивна ясність, в тілі – бадьорість.

Дівчина щось сказала Сергію, і він, кивнувши, перейшов у коридор і зник за внутрішніми дверима.

– Санвузол поєднаний, – прокоментував це Іван Львович, не відволікаючись од моніторів.

Дівчина теж вийшла в коридор, прислýхалася. Потім перейшла в «спальний» монітор. Дістала з шафи коробку з-під взуття, опустила її на підлогу біля розібраного ліжка, зняла кришку. Декілька хвилин вона стояла навколішки над розкритою коробкою, потім знову закрила її і засунула під ліжко.

– Ку-ку! – похмуро мовив Іван Львович.

А дівчина тим часом перевдяглася в легкий халатик, давши трьом чоловікам можливість оцінити її доладну фігурку. Потім подивилася на будильник, що стояв на тумбочці біля ліжка поряд із телефоном.

З’явився загорнутий у великий рушник хлопець. Нік струсонув головою – здивувався, як це він пропустив прохід хлопця по «коридорному» монітору.

Дівчина поцілувала його, грайливо стягнула з його тіла рушник. Штовхнула його, голого, в ліжко й накрила легкою ковдрою чи товстим простирадлом – на моніторі не розгледіти. З рушником вийшла зі спальні, заздалегідь поцілувавши хлопця.

Він розлігся на спині, руки завів за голову. З безглуздою посмішечкою очікування втупився в стелю.

А дівчина, повернувшись у кухню, взяла з підвіконня свій годинник, одягнула на руку, перевіривши час. Було видно, що вона прислухається до тиші квартири.

– Ну що? Пора! – мовив Іван Львович, дістаючи з кишені мобільний телефон. Він обернувся до Ніка.

– Зараз ти скажеш йому, що під ліжком – вибуховий пристрій. Що ти на нього чекаєш унизу й на всі питання даси відповідь потім.

Полковник набрав номер і передав мобільний Ніку.

Нік побачив на моніторі, як хлопець здивовано глянув на телефонний апарат, який стояв на тумбочці. Повільно, мовби знехотя, повернувся на бік. Зняв трубку.

– Алло! – пролунав хрипкий п’яний голос.

– Сергій? – Нік зробив паузу, метушливо підбираючи правильні слова.

– Я.

– У тебе під ліжком вибуховий пристрій, швидко одягайся, я тебе чекаю внизу.

– Що? Хто це? Що за херня!

Нік побачив на моніторі, як хлопець кинув трубку поряд на ліжко, опустив ноги на килим. На обличчі п’яний спокій поступився місцем нерозумінню. Він нахилився до підлоги. Засунув руку під ліжко й витягнув коробку з-під взуття. Зняв кришку, деякий час розглядав вміст коробки – на моніторі цього видно не було, тільки його гола спина.

Нарешті він піднявся, надів майку, «сімейні» труси, джинсовий костюм. Завмер на мить, прислухаючись. Потім вийшов зі спальні.

Подальший розвиток подій був у точності схожий на американське кіно: він забіг на кухню, кілька разів ударив дівчину. Потім підняв її з підлоги, переніс у спальню, зв’язав руки й ноги ременями, взятими з шафи. Кинув її на ліжко. Коробку з-під взуття засунув на колишнє місце. Потім вибіг із квартири.

– Рушай! – скомандував полковник.

– Куди? – приголомшено запитав Нік.

Полковник квапливо відчинив дверці, майже виштовхнув Ніка з мікроавтобуса. Вистрибнув сам. Показав рукою на п’ятиповерхівку за огорожею дитячого садка.

– Другий парадний, он той. Одразу біжиш із ним за будинок до дороги. Ловите приватника й на вокзал. Потяг через півгодини.

Нік перестрибнув через невисоку огорожу, підбіг до будинку. Побачив хлопця, що вискочив із парадного.

– Гей, – крикнув йому. – Сюди!

Вони вибігли разом до дороги. Нік підніс руку. Поруч загальмували білі «Жигулі».

– На вокзал?! – напівзапитав Нік водія, що опустив скло в дверцях.

– Сідайте! – сказав той.

Поки їхали, водій із цікавістю роздивлявся двох пасажирів у однакових джинсових костюмах.

Помітивши інтерес водія, Нік теж оглянув себе, обернувся до Сергія, і гримаса нерозуміння застигла на його обличчі. Джинсові костюми були дійсно однакові й навіть, здається, одного розміру. Навіщо це треба було полковникові? Щоб легше було стати «своїм хлопцем» для Сергія?

Нік похитав головою. Озирнувся ще раз на Сергія – той сидів, мовчки втупившись у потилицю водія. Він чи то був іще п’яний, чи то такий приголомшений тим, що сталося, що ніяк не міг отямитися. Слава богу, він не помітив наполегливо-цікавого погляду водія.

Потяг відходив із дванадцятої колії, і їм довелося бігти спочатку по підземному переходу, а потім і вздовж потяга, відшукуючи потрібний вагон.

Нарешті всілися на нижній полиці, перевели подих. Сергій уперше зосереджено подивився на Ніка.

– Хто ти такий? – запитав він.

– Звуть Нік, потім усе поясню.

Сергій в’яло посміхнувся й кивнув.

«Що я йому потім поясню? – роздратовано подумав Нік. – Що я можу йому пояснити?…»

Він замислився, а потяг тим часом сіпнувся і покотився в невідомість. Загальний вагон був напівпорожній і, таким чином, ставав плацкартним.

Товста провідниця взяла у них квитки.

– Білизну брати будете?

Нік кивнув.

– Заховати що-небудь потрібно?

– Що? – Нік підвів на неї здивований погляд.

– Що-що! Від митниці! – Вона подивилася на «загальмованого» пасажира як на ідіота.

– Ні, дякую.

– Ваші проблеми, – кинула вона й пішла далі по вагону.

Через три години, коли обоє вони вже спали, потяг різко зупинився. У вагоні спалахнуло світло, і хтось крикнув хрипким голосом: «Кордон! Підготувати паспорти!»