Тиша всередині тиші… Межі були навсібіч відкриті, та, хоч скільки всього вже позаду залишено й лишилося без вороття, ніщо не могло загубитись безслідно у рівновазі вселенського кола; так, позаду залишено, далебі, вже багато, та не призвело це ні до зубожіння, ні до самотности, ба більше, це було радше навіть збагачення, бо все забуте зосталося добре збереженим. Простір безпам’ятства всотував дедалі обширніші сфери простору спогадів і все ж не виходив за його межі, тож обидва ці простори чимдалі міцніше зливалися в ще один простір спогадів усередині першого, — у простір до краю ясної пам’яті, до краю безмежної пам’яті, й буття у цій новій єдності уже двоїлось так, що зливалися в нову єдність і олов’яно-м’яка тиша вод, і тиша, що розпростерлась над нею її золотаво-м’яким віддзеркаленням. Спогади усередині спогадів… Поєднані з тишею, що огортає співця, перш ніж він доторкнеться до струн, у тиші, коли ліра ще не забриніла, коли ті, що очікують, не знемагають іще від чекання, злилися водно, в нове ціле і спів, і слух, і той, хто співав, і хто слухав, бо загриміла нарешті могутня німота чарівної музики сфер, з німоти народжена, але і в обох — хто співав і хто слухав — народжена, пролунала із тиші, але і в обох пролунала, пролунала і в їхній двоєдності, поєднаній з тишею, з чеканням і з лірою, поєднаній піснею, і тоді буття сфер увібрало у себе все суще; і не було ні того вже, хто так очікував, ані того, на що він очікував, не було ні того вже, хто прислухався, ані того, до чого він прислухався, ні того, хто дихав, ані самого дихання, ні спраглого, ні живодайного трунку, у новій подвійній єдності тепер вже ніщо не ділилося надвоє, доти розділене надвоє злилося в повік неподільну вже єдність, у самé це чекання, в саме наслухання, в саме уже дихання, в саму уже спрагу, й нескінченний потік, що його затягла в себе єдність, — він і був цим чеканням, був наслуханням, був він і диханням, був він і спрагою, він усім цим ставав щораз більшою мірою, усе нестерпиміше і нетерплячіше, ставав неминуче й усе неминучіше, наказом ставав і провіщенням, і це стосувалося й Плотія, бо той, немов усвідомивши, що настав край тривалости, немов усвідомивши єдність початку й кінця, але й усвідомивши також роздвоєність, що їй покоряється будь-яка єдність, а отже, й він сам покоритися має, — він зрікся усе ж таки єдности свого буття й хоч і на хвилю, а роздвоївся також (адже один його образ спокійно сидів, утішаючись спокоєм, на банці у човнику, а другий підвівся і розвалькувато, як справжній моряк, ступив ближче і ще раз — і, очевидно, востаннє — підніс кухля з водою, щоб спраглий — ох, та хіба ж його палить ще спрага?! — іще раз попив; але щойно зробив він ковток, коли глядь — те, що він пив, був зовсім не трунок, а що тамував, була зовсім не спрага, о ні, то причастя було, то було причащання до цільности подвійно віддзеркаленого буття, то було входження у нескінченний плин вод, то була переповненість внутрішнім зором незримости, але воднораз і порожнє знання на межі, де змикається коло пізнання, кільце ніщоти; було то саме змикання, зімкнення безкраю, подвійно спрямованого, в якім майбуття переходить в минувшину, минувшина — у майбуття, щоб — о подвоєння в самому подвоєнні, віддзеркалювання в самім віддзеркаленні, незримість в самій незримості, — не було вже потреби ні у спасителі, ні в причандаллі, ні в кухлі, що замикав у собі рідину, ні в руці, що підносила кухля; по суті, не потрібні були і вуста, що приймали питво; відпала потреба уже в усьому, адже будь-яка дія — чи то пиття, чи щось таке інше, ба навіть життя, — все втратило силу, пригасло унаслідок якоїсь закономірности, що згладила всі суперечності й не допускала тепер жодного поділу; і ти ба, слонова кість кухля обернулася раптом твердим бурим рогом, а потому розтанула легенькою бурою хмаркою, і разом із кухлем пощезло усе, що було, пощезло не просто, як фантасмагорія, що явилась у мріях, а як сон-мрія, якому судилося бути немарним, і саме тому пощезнув тепер і Плотій, саме тому він, у полоні подвоєння, коли пригасають, стираються образи, вибрав такий самий шлях, що і решта супутників, разом із ними і рештками власного імени він канув у вічність, пішов у непам’ять, лишившись усе ж таки в пам’яті, людина незмінної вдачі, яким був завжди, незмінний товариш. Отак воно все і вершилося, поки губами і горлом текла рідина без вологи, питво без смаку, текло, але не зросило ані губів, ані язика, ані горла; отак і вершилось прощання із Плотієм, вершилося з ласки його щирої дружби; і обидва вони, осяяні оком вселенським, обидва із зором, затуманеним слізьми уселенськими, звернувши один до одного дружні, чисті, як істина, вологі від забуття уселенського погляди, — обидва могли вже й не плакати, могли не страждати й не мучитись, а нишком прощатись, і їм було легко. Легке прощання, тиша у тиші.

Уже годі було щось утримати, та вже й не потрібно було нічого утримувати; вже не було суперечностей, і він, хто оце щойно ковтнув того трунку, він, Публій Верґілій Марон, тепер уже також не потребував свого імени, міг від нього звільнитися, як від одежі, міг дати йому потьмяніти і обернутися на звичайне знання, піти у крихке забуття, навдивовижу невинне і чисте, бо далі пливти, крізь нескінченність іще одну, він, хоч і не самотній, мав тепер сам. Тривога його вже не вабила, зустрічі вже не чекали. Самотнішим стало і світло, чистішим іще і невиннішим, ніж було досі; його заступила сутінь, дивна і дивовижна сутінь, і хтозна, чи довго ця сутінь тривала, бо хтозна, коли вона впала, і хтозна, коли мала розвіятись, бо сонце, схилившися над неозорим окраєм хвиль, неначе розгублене, враз завагалося в них упірнати і навіть застигло, мов зачароване Скорпіоновим образом, який його вабив; воно тьмяною плямою зависло в безхмарному небі, а довкіл нього мерехтіли міріади зірок. Час утратив тривалість, і понад порожньою тишею легким поковзом линув легенький цей човник; утративши швидкість, своєї мети не знаючи, а тільки її відчуваючи, човник, однак, не збивався із курсу, який визначав по зорях. Хлопчик стояв нерухомо на носі, огорнений сутінню, але постать його досить чітко виднілась на тлі небосхилу, такого ясного, що яснішого вже годі було й уявити; хлопчик випростав руку (хтозна, чи то він указував шлях, чи показував так свою тугу), всім тілом подався вперед, подався услід за цим жестом, немовби тягнувсь до мети, не в змозі її досягнути. Без вітрил і без весел, човник линув і линув, і чи можна було ще назвати усе це плавбою? Чи не була це застиглість, лиш видимість руху, створена рухом зустрічним зірчастого неба? Човник плив чи не плив — все одно це був стан проміжний на порозі знання, все ще стан проміжний, а на кормі нерухомо, спокійно сидів на своєму посту перевізник, і присутність його відчувалась щомиті, саме вона, як і доти, додавала тут певности, вона, а не постать хлопчини, надто примарна, надто непевна; ні, курс визначав перевізник, він, лише він, навіть коли їхній шлях насправді залежав від руху світил. Усе нижче і нижче схилялося сонце, догоряючи і обертаючись на темне огненне колесо; ще тьмянішим, попри безхмарну, незатуманену далеч, ставав його блиск, ставав таким тьмяним, що ясна ще передвечірня імла усе більше і більше переходила в сутінки ночі, й усе яскравіше іскрився зоряний простір. Поночіло, але ніч не настала ще; по-нічному бриніли уже співи сфер, безмовні, по-нічному тихіші, але й по-нічному багатші, просякнуті дзвоном безгучних кімвал зорянистого світла, і що повнозвучніше світло лунало, що чіткіше у ньому виділялись протяглі тони, то краще робилося видно хлопчачу ту постать, то ясніше вона виступала із темряви, і водночас виявлялося, що цьому сприяло й оте тихе світіння, що йшло від простертої десниці хлопчини й помалу, але усе владніше заполоняло усю цю картину.

Перстень, так, то був відписаний Лісанію перстень; хлопчик гордо підніс його вгору, і перстень тепер випромінював сяєво, що було на плечах у Лісанія, немов світосяйна накидка, і коли на початку це світло тільки скидалося на мерехтіння самотньої зірки у сірих чи то світанкових, чи то вечорових сутінках, на грані чи то займання, чи то згасання, то тепер воно стало немов провідним сіянням, що мріє далеко попереду, провідним зорянистим усміхом на хлопчачій долоні, піднесеній високо, щоб не згасало, тепер воно стало мов подихом солодкого спогаду з бездонних безодень земного просторища, де живе забуття, де котяться хвилями ширина, висота й глибина, де котиться хвилями час, де котиться хвилями біль від палючої спеки і крижаного холоду; й сам подих, породжений світлом від персня, омитий був хвилями спогадів, був ніжний, неначе відлуння, дитинний, неначе відлуння, і неминучим солодким відлунням печально-грайливо розкривався назустріч йому. Бо ніщо вже не мало ім’я, його іще мав лише хлопчик Лісаній, і спогад, що тепер невловимо і солодко пронизав цю безпам’ятну мить, той спогад у проміжному стані чуттєвости вже без чуттів, цей меркнучий відблиск колишнього того подвоєння і роздвоєння, до якого ще був причетний хлопчина Лісаній (бо таке мав ім’я), — той спогад розтанув у поклику, позаяк десь-то високо-високо вливсь у здогадне знання нової уже нескінченности, влився туди, де розпадається будь-яке інше знання, розлився, розтанув, як світіння від персня, лишившись, однак, у сяєві, що влилося в усмішку Лісанія, влилося у хлопчиків голос, що вже не хотів промовляти, у хлопчиків погляд, що вже в його бік не дивився, влилося у нього, як музика, що лунає без звуків, і тепер виливалося світлом із хлопчика, здогадним знанням про далекість і близькості, в одному поєднані, переливалося у мерехтіння сутінок, у мерехтіння сутінкового плину, який, не знаючи далекости й близькости, двоєдність щоразу поєднує в єдність, і споглядальника сповнює сяйво. О ці сутінки, о це проміжне царство, що минає і проминає, канучи у віковічність, о витікання й перетікання душі! Тим часом, хоч по-справжньому ніч іще й не настала, сутінки теж залишились позаду, і царство проміжне розтануло, щезло; повним блиском засяяли сонми зірок, під ними, низько-низько над овидом, спочивав уже сонячний круг — темний, холодний багрянець на тлі золотистого, залитого оловом, на тлі олов’яного, залитого золотом обрію, і здавалося, ніби той круг уже закотився за виднокрай і лише внаслідок якогось незвичного заломлення світла тепер відбивався на небі, бо, немовби під владою нижньої сфери, немовби у віддзеркаленні підокеанського власного шляху, покотився тихенько уздовж небокраю й, одне за одним сузір’я минаючи, поринув на схід, до того місця, звідки назавтра мав знову піднятись і новий принести ранок. Сонце сховалось у ніч, і важко було вже збагнути, щó це — самé сонце чи його віддзеркалення, і що, власне, рухається — сонце чи його віддзеркалення, і де воно рухається — у темниці земній чи на етерній свободі; і, перетнувшись, злилися в одну незбагненність двоє кружал — те, що вгорі, й те, що внизу, злились остаточно й велично у красі кружеляння зорянистої бані; і перевізник, немов їхній човник плив просто до сонця, немов воно й правило їм за мету, немов лиш до нього так палко і поривався Лісаній, — перевізник весь час стернував за кружалом, що жаром червоним пашіло, і ніс їхнього човника, що обертався повільно-повільно, незмінно дививсь на світило, воно спонукало його обертатися — чи то по-справжньому, чи то позірно, спонукало пливти — чи то по-справжньому, чи то позірно, і годі було розгадати цей рух, бо поки те діялось — уночі, а чи не вночі, — човник зробивсь неймовірно, навдивовижу довгим і весь час вочевидь довшав і довшав, це було видно і з того, як віддалялася і віддалялася постать хлопчини на носі, це відчувалось і з того, як усе меншала й меншала постать того, хто сидів за стерном на кормі, човник видовжувавсь в обидва боки, наперед і назад, і через це рухавсь дедалі повільніше, бо його швидкість збавляло і поглинало таке розростання, і внаслідок цього швидкість оберталась на ріст, на зростання, таке всезагальне й нестримне, що якби це тривало і далі, то і їхньому плаванню, і навіть самій оцій ночі остаточно настав би край, ба більше, весь вир перемін довкруги обернувся б на свою протилежність — незмінність; безкінечно уповільнював човник свій хід, і такі самі спокійні лишались небесне й морське склепіння, розпростершись у плиннім затишші недвижности, і в них відбивалося сяйво сузір’їв; тихі погляди сфер, самі у собі віддзеркалені, сіре око води, а над ним — ще сіріше й темніше небесне, двоє очей одне в одному, обоє розплющені — обоє так широко, що яснішала ніч і займалися досвітки, де немає вже часу, немає подій, немає імен, випадковостей, спогадів, немає вже долі. Він уже не лежав; поняття «лежати», «стояти», «сидіти» давно вже утратили сенс, не лишилось нічого, крім споглядання, німого й безплотного, крім плину у човнику, і хоч він почувався до нього усе ще прикутим, але вже й розкутим і вільним, і здавалося навіть, що спадають останні вже ланці, що нарешті збуваються давно згаслі у пам’яті, давно стерті із пам’яті передчування і лагідним леготом повертається спогад про вільне ширяння, яке він давно колись передчував; чимдалі глибшим ставало тепер бажання віддатися тому ширянню, втілити давнє передчуття у реальність, влитись у те ширяння самому, повернути навіки забуте, те, у чому, однак, живе передчуття прийдешнього, в ширянні полинути до мерехтливого сяяння персня, вільно в ширянні полинути аж до Лісанія, який сам-один тільки й мав ще ім’я, мав пам’ять і долю, ох, якби ж можна було у ширянні до нього полинути, до того, кого осявало проміння, хто, може, був і досі селянським хлопчиком, а може, вже й янголом, загорненим у остуджені вереснем крила й небесно-розчуленим; ох, якби ж можна було у ширянні до нього полинути, торкнутися крил тих і ще раз побачити рідний той образ, у ніжно-привітному сяєві зорянистого персня відчути розкриту глибінь цього образу, глибінь за глибінню його пізнавати; о, все глибшим ставало бажання, ця туга за тим, хто від туги страждав, ця туга за шумом рахманним колишніх струмків і потоків, за м’яким монотонним дзюрчанням, в якому лишилось минуле… До болю болюче бажання, в якому — вся боязнь розлуки, вся жага зберегти це останнє обличчя у пам’яті; до болю болюча туга, що впирається визнати останню цю істину, тремтить перед страхом розлуки, бо хоч як палко душа, передчуваючи будучність, жадає востаннє полинути вільно в ширянні, їй важко полишити проміжний цей стан, цю плавбу і цей човник і перейти до нескінченности нової; її тяжко гнітить заборона не озиратися на таку рідну й близьку нескінченність минулого, а ще тяжче — наказ остаточно зректися багатозначности того, що було, задля однозначности того, що буде. І хоч Лісаній так однозначно й так тужно простирав руку в прийдешнє, воно все одно зоставалося багатозначним, як багатозначним було і світіння навколо нього у віддзеркаленні й у віддзеркаленні цього віддзеркалення; червоно-розпечений був сонячний лик, мерехтіли сузір’я, місячний диск відливав тьмавим золотом, від персня лилося проміння без напрямку, і в одне невиразне мигтіння злилися колишнє й прийдешнє, багатогранно й багатозначно світіння мерехтливо-похмурих морів і небес змішалося зі світінням постаті доброго ґенія, що вказував шлях, і хоч образ його не мінявсь, як не мінявся і жест, у прийдешнє спрямований, він був увесь повен осяйної мінливости, всього його осявала глибока багатогранність і багатозначність того, що було та минуло, вся його постать безперервно мінялась, мінялися риси його; це були риси то Цебета, то вже Алексіса, а часом — на відміну від решти, ще невиразніше, мов швидкоплинний спогад, — з’являвся і образ Енея; і хоч усі образи були безіменні і їх раз у раз заступала неповторна подоба Лісанія, та саме у цьому і полягала спокуса в прийдешнім шукати минуле, саме це й спокушало, вперед пориваючись, обернутись назад, та, власне, була це вже і не спокуса, а нове знання, бо хлопчик ширяв у неторканім замежжі — не звабник, звичайно, і, по суті, уже й не проводар, він лише вказував шлях, вказував шлях уперед, і його вказівної десниці, щоб вона не опала, ніхто і ніколи не повинен торкнутись. Прощання… Далебі, це усвідомлене, це очевидне прощання було і в отій невиразній, ніби всередину зверненій усмішці хлопчика, і це прощання було обопільним усвідомленням кінця проміжного царства, усвідомленням ще однієї нескінченности, в якій їхнє плавання доходить останньої гавані, усвідомленням, що там, на кормі, сидить перевізник, цей лоцман, котрий дарує і поміч, і захист, і спокій, котрий тепер має стати останнім проводирем, одним-єдиним послужливим проводирем, бо лиш йому, попри все довшу і довшу відстань і всупереч їй, — лиш йому до снаги рятівною десницею обійняти згорьовану душу, щоб вона, у долоні сховавшись, пригорнувшись до неї, в ній зігрівшись, окрилена нею, лагідній волі скорившись, не знаючи страху, причастилася до усвідомлення і полетіла-полинула в напруженім просторі між безпечністю й тугою, полинула між нескінченністю і нескінченністю, — душу, що готова до усвідомлення, що прагне його й у своєму чеканні вже ні на що не чекає. У своєму ширянні тужливе передчуття уже починало сповнятися, ставати ширяючим сповненням. Ширяючи, як та постать хлопчини на носі, у спільнім ширянні до спокою прагло й самé усвідомлення, й самé їхнє плавання, і що довше тривало це спільне ширяння, що ширшими ніч ця і човник нічний цей ставали (ні, не знати, скільки тривало те спільне ширяння, не знати, як ширшали ніч ця і човник!), що глибше сіяння нічне просякали і повнили тіні, то більшою мірою постать на носі, ширяючи і віддаляючись, втрачала свої невиразні обриси, то більшою мірою постать немов оголялася, зливалась із зоряним сяйвом, зливалась із тінню-імлою, позбувалась одіння, ба більше — позбувалась усього й ставала геть-чисто прозорою. Так ширяли, злившись водно, ніч і хлопчик, прозорі-прозорі… Ще ні, але все ж таки вже… Що це було — передодень реальности? Чи передодень якоїсь вітчизни, що понад нею кружляли всі сонця, усі місяці й зорі, — вітчизни у сяянні й блиску? Туди вказував хлопчик, але там, куди він указував, був сяючий обшир без напрямків, саме туди ринув човник, хоч і лишався, по суті, на місці, бо в своєму зростанні уже вочевидь наближавсь до межі нескінченности; це було усвідомлення, нічне усвідомлення, іще не денне, лише усвідомлення майбутнього усвідомлення, і саме тому уже все ж таки усвідомлення повне, це був потік усвідомлення, той, що затоплює душу, потік більший і м’якший від потоків усіх водяних і етерних, хоч над ним і над ними так само незмінно здіймалась та сама небесна твердінь… Тиша, незмінна й готова, одначе, улитися в тишу вже нову, тишу величнішу, підготовлену до нової тиші; усвідомлення, незмінне й готове, одначе, обернутись усвідомленням новим, до нього ж таки й підготовленим; човник, що оце линув, немовби на крилах усвідомлення й тиші, линув високо-високо, немовби уже й невагомий, уже був і не човник, а був лише втілення ночі, яке в нескінченнім ширянні своєму вже сливе не торкалося вод, розчинитися ладне у нескінченності; вже й самé нескінченне, самé до спочину готове, злинало воно до нездогадних тих обширів, що, не маючи напрямків, обертаються на нескінченність, злинало назустріч веселці нічній, яка, також ширяючи-линучи, семибарвною брамою спочилого часу перевисала зі сходу на захід, у вічний потік поринаючи, його не торкаючись. Повільно-повільно, як сама ця майже нерушна плавба, повільно-повільно, як самé неквапливе сонце (туди наближаючись, звідки знову повинне було уставати, котилось воно усе тихше і тихше, ледь не спиняючись), — повільно-повільно, сливе непомітно танув, утрачаючи обриси, втративши обриси, човник, а попереду, там, де ще недавно виднівсь його ніс, там, у далекій-далекій імлі постать Лісанія відділилась від човника і перед ним полетіла-полинула, сяючи, полетіла-полинула в нічну височінь, полетіла-полинула, мов проводар, мов на вказівку десниці, мов провідна заповітна зоря; здавалося, ніч перед фатальним своїм завершенням надумала ще раз розкритися в усій своїй поцейбічній пишноті, і ще яскравіше засяяли зорі, й, немов на останнє прощання і проводи, повисипали вони ще рясніше, ніж будь-коли доти, повисипали востаннє в земній своїй величі, перетяті Молочним Шляхом; і хоча погляд міг вільно тепер озирнутися, він і так про них знав, знав про всіх до одної на їхній небесній твéрді, невимовно виразно він бачив всі зоряні образи, знав імена їхні, всі до одного, хоч і самі вони, зорі, й імена їхні давно вже перейшли до розлог забуття; краса, що давно перевершила всі вже красоти, друга просторінь зорянистої пам’яті у глибочіні першої, просторінь, що обертається довкіл холодного небесного полюса під охороною знаку Дракона; небесних світил така безліч, таке неймовірне багатство, і навіть давно уже зниклі іще раз, немовби із дзеркала, повиринали із водних глибин. На півночі владно постав мерехтливий гачок Скорпіона під пильним прицілом Стрільця, на сході свою іскрометну голову витягла довга Змія, а далеко-далеко на заході в чеканні прощальнім застиг, іще нетерплячіше, ніж решта світил, Аполлонів Пегас, той, що копитом відкриває джерела, — застиг на краю небосхилу, ген-ген на краю миготливих розсипищ; і до найдальших глибин небосхилу прозорі були ті розсипища, лише набули вже кристалічної сутности, й була їхня сутність на диво знайома і незнайома на диво, як і все, що в ній таїлося, і з найглибших глибин її, близько-далеких, далеко-близьких, прозирало усе, що в ній було, і чекань усвідомлених більшало серед розсипищ світил, до глибини відкривався усесвіт, не знало утрат ні пізнання його розпізнане, ні зоряний образ, якого ані торкнутися, ані розгледіти, ані докликатись, ані почути, але у світінні прозористім небесних глибин сутністю стала і постать Лісанія, летюча, голо-прозориста постать хлопчини, яка дивовижно, одначе, мінялася, вперед поривалась і залишалась, одначе, на місці, — образ доброго генія, зоряний образ, образ символу; ця постать також стала сутністю, стала самою властивістю іскрометного всесвіту, в розкрите склепіння якого вона відлітала, крізь розчахнуту браму сімох кольорів пролітаючи. І поки це діялось — поти навіть, як усе це сподіялось, — полум’яно-червоно зайнявся вже Змій, зайнявся увесь східний край небосхилу, жар червоний поглинув семибарвну веселку, вона вицвітала і танула, обертаючись швидко на смужечку кольору слонової кости, бо сонячна куля зійшла зі свого супокійного шляху, спроквола, сливе непомітно побралася вгору, немовби до решти позбувшись ваги, немовби зависнувши у невагомості, неспинним кружлянням зорянистої бані підхоплена, піднесена владним жестом летючого доброго ґенія, підохочена цим величавим дійством, в якому було все взаємозумовлене: рух уперед — рухом стрічним, спокій — неспокоєм; усе тут було одне з одним пов’язане і переплетене, й одне в одному все віддзеркалене, бо відбивалося все ув основі властивостей самої сутности; це були воднораз переміна і спокій, такі перемінливі у своєму постійному спокої, спокійні такі у постійній своїй перемінності, але в тому й у тому такі непостійні, такі перемінно-спокійно в своїй непостійності, що з них народилась гармонія безмовної музики сфер, і лунала вона м’яким дзвоном литавр, який супроводжує денне світило на його сході, лунала, мов лірне бриніння слонової кости, що ним відлунював образ доброго ґенія, коли той відлітав до огненної кулі, і безмовна та музика надихала розсипища зір, і прокидалось від неї знання й усвідомлення у настороженім всесвіті. Жодна зірка не зникла, хоч світанок своїм дедалі яснішим світлом уже перевершував їхнє сіяння; всі до одної, немов зорянистий кристал, лишались вони на своєму склепінні — неминущий, невимовно ясний зорянистий лик, і постать доброго ґенія, що оце покидала кристалічне буття й відлітала до сонця, відділилася вже остаточно, відірвалася вже остаточно від образу, який розчинявся тепер і танув, а досі був човником; і ось безіменно відчужений хлопчиків образ, убраний у променисту опанчу власного блиску, осяваючись для переміни останньої і для дарування останньої ласки, звитяжний у цьому своєму усе яскравішому блиску, готовий до нових звитяг, дедалі чарівніший, з тим самим обличчям, але з новим ім’ям, — той хлопчиків образ став образом Плотії Гієрії; чи перелився у неї хлопчик, чи перелилася у нього вона, та стали вони одним цілим, злилися у тому вже мерхло-туманному дороговказному жесті, який Плотія перейняла від хлопчика, і перстень виднівся вже в неї на пальці. На схід… Її, нову проводирку, очікуючи, Змій — усі його кільця іскрились — ще вище ковзнув полум’янистою твердю небесною і, пронизаний сонцем, уже панував понад сходом, тоді як на заході, перед натиском дня відступаючи, мерхнув і танув крилатий Пегас, а з ним і їздець його, сам перевізник, бо важка його служба скінчилась і ланцюг перервався; стерновий відступив перед натиском сонця, до якого вів човника. О перевтілення, ти вже останнє! Образ доброго ґенія, давно колись посланий із нескінченности першої як втішливий спомин, а тепер, у нескінченності другій, перевтіливсь у дороговказну надію… Чи не пора вже і їй, коли настав день, навіки пощезнути? Чи не вернеться й вона вже додому, на батьківщину, в цю невідомість, до знання вищого на вищому рівні й таки ж задля цього знання? Тілом безплотним пливла вона у високості, мерехтіла, переливалася, наче була із слонової кости, зірками іскрилися коси у неї і маяли, мов прохолодні і ніжні омахи полум’я; відстань від неї чимдалі зростала, і рука вказівна з перснем на пальці торкалася вже недосяжного, вже торкалась небесної тверді, та ніщо не зникало, усе залишалося, скуте, немовби в полоні, уплетене в світло, що обернулось на день, так ніби це перевтілення й перше оте, якого зазнав, відлітаючи, хлопчик, злилися водно, спричинивши одне одного, породивши одне одного, розквітнувши одне з одного. День розквітнув, день був, день розквітав тим чарівним полоном, у власному світлі милуючись, перевтілений в себе самого; а світанкові вогні, з яких він устав і вийшов, тим часом вляглися, і довкола усе, що виднілося, опинилось в полоні чарівної непроминущости; перемінилось м’яке золотаве світло, опинившись в полоні блакиті небесної, підпираючи сяйвом своїм кришталеве склепіння дня, цей чарівний кристал нескінченности, і розмиваючи зоряний лик у щось неяскраве і ніжне, тож розсип сузір’їв, ясною блакиттю осяяний і в неї занурений, уже не світився, і ось уже й перстень (сріблясто-опалові зорі, принишкле сріблясто-молочне кружало місяця, небесне склепіння охоплює обруч з відтінком слонової кости, навіваючи спогад про сяяння ночі) — ось уже й перстень на пальці у Плотії втратив яскравість і блиск, повивсь ще ніжнішим серпанком слонової кости, скороминущість якого торкнулась і тої, що оце відлітала, обезбарвила подихом власним її милі риси й усе ж, в її подих свій подих вливаючи, піднесла її до кришталево-прозорої, остаточної безповоротности. Мерехтіння опалове у перламутровій сині… Чи вже скінчилася їхня плавба? Чи пора приставати до берега? Не потрібен тепер ні паланкін, ані віз; він плив у повітрі, він убрід переходив потоки, а довкола було безгоміння — влітку і взимку незмінно весняного — ранку, довкола все дихало тишею, спокоєм після турботного дня, спокоєм дихало плинне свічадо вгору на небо, спокоєм дихало небо униз на золочені води, спокоєм дихали одна на одну тверді земна і небесна — спокоєм сонця, і моря, і зір воднораз, і з дихання цього єдиного і нескінченно-весняного краєвиди постали, весняні краєвиди, коли під склепінням блакитним і сонячним, мовби підхоплений ним, ним породжений, але і його породжуючи, його несучи, з хвиль вигулькнув берег і виростати почав, зовсім уже не міраж і не символ, а справжня реальність, довгождана й неждана, — достеменне завершення шляху. А тоді — ще один повів, ще раз усе ледь відчутно гойднулось, і той повів його підхопив і поніс. Там, омита уранішнім світлом, стояла вже Плотія, прилинувши й тут опустившись раніше від нього, вона поспішала й тепер там стояла, на нього чекаючи, на того, хто линув за нею, а над головою у неї, як власність її і власність небесна, м’яко ряхтіла опалова зірка, ряхтіла, омита уранішнім світлом. І якби не єдина ця зірка, якби її світло м’яке не залило все небесне склепіння й, попри всю свою м’якість, не запанувало настирливо, владно в пробудженім, на диво природнім і дедалі яскравішім золотистім сіянні, то це, далебі, був би майже земний весняний світанок, тихе пробудження чистого, ясного життя; майже земна була постать Плотії, не огортала її вже опанча промениста, і не променилась рука її, і вже не було на ній персня. Та жест вказівний свій вона зберегла — жест, що указував на небеса, так ніби там, у тій зірці, що її осявала, вона і залишала персня, ніби сяєво персня сховалось назад у сяєво зірки, перевтілившись і поєднавшись із зоряним блиском, обернувшись на ніжну і вічну недремність.