Плотій згорнув руки на череві, схрестивши великі пальці:
— От і добре, тепер ми самі.
Як же різко й зневажливо на нього накинулась Плотія: «Навіщо вам бути самим? У самоті лиш кохаються, а ви ж бо… ви тут про гроші розводитесь».
— Не про гроші, уже не про гроші мої…
Образливо чути було ці слова від Плотії, адже вона, хоч тепер і далека від нього, мала б знати, що про багатство і гроші він ніколи й не думав.
— Щодо власних грошей розпорядився ти в першім своїм заповіті, щодо власних грошей розпоряджаєшся ти і тепер, — заперечив рішуче Плотій. — А решта, що ти оце кажеш, — то все дурниці.
На щастя, на це можна було відповісти, не викриваючи й не ображаючи Плотію.
— Мені гроші дісталися з ласки і щедрости друзів, і сама справедливість вимагає від мене повернути ці гроші назад… Тим-то мене не полишають і досі сумніви, чи маю я право, як учинив у тім першім своїм заповіті, так багато лишати своєму братові Прокулу, хоч я й дуже люблю його за доброту й щиросердість.
— Дурниці усе це, звичайно.
А Луцій всміхнувся:
— Давні звичаї, а також добробут держави вимагають лишати маєтність у власній родині, щоб її зберігали і прибавляли.
— Як казати серйозно, Верґілію, — рішуче промовив Плотій, — то ти маєш право і навіть повинен розпоряджатися своєю маєтністю тільки на власний розсуд; усім, що ти нажив, ти завдячуєш лише самому собі і своїй праці.
— Те, що нажив я своєю працею, не порівняти з усіма тими благами, що дістались мені від щедрот моїх друзів, тому я й розпорядився, щоб мій римський будинок на Есквіліні, як і той, що в Неаполі, повернули Октавіанові, а маєток, той, що в Кампанії, — Меценатові… Крім того, я прошу Авґуста, щоб він дозволив Алексісу, який ще кілька років тому знайшов собі дах над головою в будинку на Есквіліні, мешкати там і далі; про таку ласку я прошу й у Прокула для Цебета; життя на селі завжди було вельми корисне й цілюще, навіть конче потрібне і для слабкого здоров’я, і для поезії юного Цебета, тож я хотів би, щоб у будь-який час він міг безперешкодно дістати притулок у Андах… А найкраще для нього, напевне, було б, щоб він ще й потрохи там порався коло землі…
— А більше ці двоє не дістануть нічого?
— Дістануть…Те, що статки мої у готівці великою мірою перевищують власні потреби, що ці статки (я б навіть сказав, усупереч волі моїй, але з волі друзів) виросли вже до кількох мільйонів, — це ні для кого не таємниця, тим більше для вас… Отож із цих грошей я кожному — і Цебету, й Алексісу — заповідаю по сто тисяч сестерціїв; я там відписую й ще деякі суми, вже менші, тільки не хочу їх зараз усі називати; а до них ще потрібно додати ті суми, які я лишаю моїм власним рабам…
— Гаразд, усе добре, — кивнув головою Плотій. — Багато своїх розпоряджень ти у наступні роки ще все одно переміниш, і хоча гроші ти буцімто і зневажаєш, але ж ти, як-не-як, — селянин, і, як і всі сільські люди, десь у душі переконаний, що боги своє благословення іноді зовсім не проти послати у вигляді грошей; отож твої статки і далі зростатимуть…
— Не варто нам зараз про це сперечатися, Плотію… Та хай би там як воно склалось, а, після сплати цих згаданих сум, половину готівки, що потім зостанеться, я призначаю Прокулові, чверть — Авґусту, а чверть, що залишиться, слід поділити порівну поміж тобою, Луцієм і Меценатом… Така ось загальна картина…
Обличчя, потилиця й лисина в Плотія зробились багровими, аж із синюватим відтінком, а Луцій промовив, скинувши руки угору:
— Верґілію, що тобі стукнуло в голову?! Ми — твої друзі, а не спадкоємці!
— Ви самі надали мені право розпорядитися своєю маєтністю на мій власний розсуд.
До ложа, здійнявши погрозливо вгору ціпка, пришкандибав кульгавий. «Хто гроші має, тому вони і дістаються, а хто їх не має, тому нічого і не дістається»! — загорлав він розлючено, і якби раб не обеззброїв цього горлодера й не спровадив назад у ніщоту, то кульгавий запевне вгатив би ціпком навмання.
— Ага, замалим не забув: я ще хотів би також заповісти тисяч двадцять сестерціїв на споживок голодному люду в Брундизії.
— Можеш одразу доточити туди й мою пайку, — пробурмотів Плотій, утираючи очі.
— Те, що я хочу залишити вам, і порівнювати не можна із тим, що я одержав від вас!
Жваве акторське обличчя Луція Варія прибрало іронічного виразу:
— Верґілію, ти часом не хочеш сказати, що я коли-небудь давав тобі купу грошей?..
— А ти чи не хочеш сказати, що не був у епічній поезії моїм попередником? Що це не в тебе я навчився так неймовірно багато? То що, Луцію? Чи можна віддячити грішми за таке взагалі? Це — просто щастя, що в тебе ніколи немає грошей і вони тобі завше потрібні, принаймні ця сума тобі не завадить…
Обличчя у Плотія все ще лишалось багровим, товсті його щоки, однак, тепер налилися образою й гнівом:
— Ти ніякими віршами мені не завдячуєш, і я досить заможний, щоб обійтися і без твоїх грошей…
— Ох, Плотію, Плотію, невже ж я віддам перевагу оцьому вертихвосту Луцію перед тобою?! Ми троє дружимо ось уже всі тридцять років, і мені помагав ти нітрохи не менше, ніж оцей з його віршами; а про те, скільки грошей ти дав мені, я вже й мовчу… Ви — мої давні-прадавні друзяки, ви завжди жили в злагоді, тож у злагоді маєте розподілити і спадщину, і ти її приймеш, повинен прийняти, бо я тебе прошу…
«Твій найдавніший друзяка — це я», — вкинув хлопчик.
— А крім того, мій Плотію, ти, як ми знаємо, теж із селян, і те, що сказав тут про мене, достоту так само стосується, отже, й тебе… — (Ох, говорити ізнов стало важко, так важко…) — Однак я не хочу лишатися в пам’яті друзів тільки цифрами й сумами… Мої житла в Неаполі й Римі, все домашнє начиння і особисті речі… мої друзі, тобто ти, Плотію, і ти, Луцію, але так само й Горацій, Проперцій… Візьміть там усе із речей — особливо з книжок, — що припаде до вподоби й нагадає колись вам про мене… а решту віддайте Цебету й Алексісу… мій перстень з печаткою…
— Та годі вже!.. — Плотій ударив себе кулаком по тугому стегну. — А то ти підкинеш нам ще щось!
Усе видиме знову кудись відступило, і Плотіїв голос, хоч і сварливий, гучний, долинав уже ніби з глухої бочки; так, непогано було б припинити розмову, але треба ж іще так багато, ох, так багато сказати:
— Від вас… від вас я навзаєм також-бо попрошу про послугу.
«А від мене що-небудь попросиш? Чи мене ти відразу спровадиш, і все?» — поскарживсь Лісаній.
— Лісанію…
— Скажи вже нарешті, де той хлопчисько сховався…
І справді, де він сховався? А втім, тепер навіть Плотія видно і чутно було не краще, ніж того Лісанія; товариш зненацька сховався у чомусь також недосяжному, десь немовби за грубою шибкою, яка все тьмяніла й тьмяніла, ніби скло оберталось на олово.
Невже Плотія не зажадає назад свого персня?
— Може, відшукати для тебе отого загадкового хлопчика? — пожартував Луцій. — Чи це не та сама послуга, про яку ти хотів нас просити?
— Не знаю…
«Я тут, о Верґілію, стою біля тебе; я, Лісаній, стою біля тебе, тобі досить лишень простягти свою руку, і рука моя… ох, вона буде в твоїй!»
Довго, незмірено довго підводив він руку; вона не хотіла все слухатись і хапалася за порожнечу, за сліпоту, за сліпоту невидющу.
«Будь-яке око, будь-яке вирване око я вставлю на місце, — лікар промовив. — Поглянь ось у це моє дзеркало, і враз знову станеш видющим».
— Я вже й не знаю…
Чи були це слова? Що то раптом упало в ніщоту? Ті слова чи щось інше? Щойно лунала цілком зрозуміла ще і, безперечно, його ж таки мова, і раптово її вже не стало, провалилась в ніщоту, обернулась на чуже бурмотіння, загубилась у хаосі тих голосів, в обіймах вогню і криги…
А той кульгавий знов так і вродився, і разом із ним і величезна процесія постатей-тіней — така довжелезна, що забракло б життя полічити ті образи-тіні; далебі, тут зібралось цілісіньке місто, ні, тут зібралося міст тих без ліку, зібралися всі до одного міста на землі, і човгали ноги по каменю, а стара гладка хвойда кричала: «По домівках! Кому я сказала?! Ану по домівках!»
