Литмир - Электронная Библиотека

— Не треба ж було… не треба…

Важко було до пуття зрозуміти, кого чи чого стосувалося це бурмотіння, цей докір — недуги, самого недужого чи, може, Луція. А той лише мовив:

— Лікар…

Довкіл був звичайний покій, де лежить хвора людина; Лісаній був тут, бо йому тут належало бути, але цим двом старцям, Плотію й Луцію, робити тут нічого. А матері ось немає. І чому замість діда край вікна сидить Плотій? Певно, тому, що він такий самий гладкий і опасистий, яким був і дід. Під важким його тілом ніжки крісла продавили у глинянім долі глибокі й курні борозенки, а за вікном у полудневому сонячнім сяєві простирались мантуанські рівнини. Треба покликати матір із кухні:

— Пити…

Луцій не встиг ще й оглянутись, як Плотій, хоч і незграбний, зате вельми кмітливий, уже вгледів кухля, наповнив його з водограю в стіні, повернувся до ложа й підніс ту цілющу вологу до спраглих губів недужого, підставивши під його голову свою другу долоню.

— Тобі уже краще, мій любий Верґілію? — спитав він потому, ще не відхекавшись і аж спітнівши від занепокоєння.

Мова усе ще не поверталася повністю; він подякував Плотію тільки кивком голови. До того ж із кухні нарешті почувся материн голос: «Зараз! — радо гукнув він. — Зараз, синочку, я принесу молочка!» Отже, мати жива ще; вона не старіє, час над нею не владний, і це зігріває і радує душу. «Я ще хворий, матусю?» — «Трішечки-трішечки, та скоро мій хлопчик устане із ліжечка і зможе погратися знов». Так, він зможе погратися знов — на долівці у кухні, біля маминих ніг, і в садку зможе погратись, отам, у пісочку. Але чом, чом дозволяє матуся йому отак гратися, адже у грі такій ліплять, формують глинисту землю, а отже, повторюють, навіть продовжують те, що робив батько, що робить сам Бог? Чи ця гра — не блюзнірство щодо землі, яка жодної форми набувати не хоче, чи це — не блюзнірство щодо земної скуделі, чи не викличе це осоруги і гніву у премудрої паніматки-богині? Одначе тепер про таке міркувати було недоречно — Плотій не дозволяв це робити; він і далі стояв біля ложа й подавав йому не молоко, а воду, чисту воду, що піднялась із земних глибин.

Ще один довгий ковток, відтак він поринув у подушки — і мова вернулася:

— Дякую, любий мій Плотію, я тепер почуваюся краще; ти відновив мені сили…

Це був кухоль із бурого рога, на ньому хтось вирізьбив обриси півня. Міцний і добротний селянський кухоль.

— Я скажу, щоб покликали лікаря, — наполягав-таки Луцій і пішов до дверей.

— Нащо його кликати?

Диво, та й годі; адже лікар був тут, у покої, і його ще непевні, ще досить туманні й розпливчасті обриси вже знов прибирали виразніших форм.

— Треба спитати, — розмірковував Плотій уголос, — чи не пустить тобі він кров. Бо мене вже частенько хапало… може, й гірше було, ніж тобі оце… а як випустиш кількоро унцій крови — глядь, вже й очуняв, вже й стоїш на ногах, і аж тоді розумієш, що усе це гидке лиходійство для здоров’ячка вельми і вельми помічне.

Лікар Харонд розчесав свою бороду і заперечив: «Римська школа, римські методи зцілення… ми на таке не пускаємось; у твоєму випадку потрібно рідину не виводити з тіла, а навпаки, її вводити… Тож я прошу тебе: пий якомога більше.

— Дайте ще мені пити!..

«Знов хочеш вина?» — озвався Лісаній і взяв чашу слонової кости. «Казна-що! — гримнув на нього лікар. — Якого вина?! Ти б тут краще помовчав!»

Прохолодна вода, що дзюрчала в стіні, була, далебі, як справжнісінькі ліки.

— Я одужав, так сказав і сам лікар.

— То нехай він потвердить це й нам, — мовив Луцій уже від дверей, вже за клямку узявшись.

«Незначні рецидиви можливі завжди, — сказав, усміхнувшись облесливо, лікар, — і це був саме той незначний рецидив».

— Не йди, Луцію… Не варто знімати гармидер через такий незнаний рецидив; зараз я маю продиктувати ще свій заповіт.

Луцій вернувся до столу.

— Відклади це принаймні до вечора; ми все поладнає-мо ще до від’їзду, я тобі обіцяю.

Ні, треба цю справу поладнати відразу, негайно; а то велет подумає, що заповіт — лише привід, щоб його так позбутися. Чи це взагалі не занадто дешева вже спроба повернутись до всього земного? Його пойняв сором, пекучий, нестерпний сором, такий самий пекучий, нестерпний, як жар крижаний лихоманки, що не спадала і далі, хоч це й був усього лиш незначний рецидив.

Лісаній, що й досі сидів на столі, враз надумав лихоманку прогнати: «О Верґілію, соромитись можна лише випадковости, а на твоєму шляху не було випадковостей, все було неминуче».

— Хто стає на зворотний свій шлях, того поймає сором.

Плотій тяжко зітхнув, сів на край ложа й спитав:

— І як же це слід розуміти?

— Заповіт треба скласти негайно, я відступатись не можу.

— Його треба відкласти всього-на-всього на кілька годин, а ти це сприймаєш як справжню ганьбу; я тебе просто не розумію, гадаю, це несерйозно.

— Заради Авґуста я відмовився від свого наміру щодо поеми… а тепер я заради вас маю відмовитись і від заповіту?

— Ми дбаємо лиш про твоє здоров’я.

— Здоров’я дає мені змогу і навіть мене спонукає іти своїм шляхом далі. Я не хочу вертати назад.

«Я ніколи тебе не провадив назад, — заперечив хлопчина, — ми завжди простували вперед».

«А куди оттепер?»

Лісаній мовчав; він не знав, що сказати.

«Його місія поводаря вже скінчилася, — втрутилась Плотія. — Тебе він привів до мене, тепер перед нами — спільний наш шлях, шлях кохання».

— Шлях — куди? Далі я маю шукати свій шлях сам-один…

— Несправедливий ти, любий Верґілію, — нахнюпився Плотій; він обважніло сидів скраю ложа, і матрац під ним аж прогинався. — Несправедливий ти; ніщо не дає тобі права отак відкидати, ні сіло ні впало, нашу поміч і нашу любов…

Зазвичай галасливий і владний Плотій Тукка, який не терпів заперечень, сидів тепер скраю на ложі геть безпорадний, та й світська промітність Луція, загалом така впевнена, цієї хвилини, було видно з усього, також вочевидь похитнулась; не важко було здогадатися, що вони уже ладні були — обидва вже ладні були — покоритися волі недужого, який досі майже завжди піддавався і їхньому впливу, і їхній волі. Що стало причиною такої помітної зміни? Невже вони просто скорилися незаперечливій владі недуги, на яку дотепер, далебі, обидва не надто й зважали? Чи, може, й вони вже нарешті відчули могутній той голос, що стояв за недугою? Голос провісний любови, в якому єднаються смерть і життя? О, вони мали відчути, а то б так не впиралися волі останній, яка вже воліє смерти!

А Луцій промовив:

— Я тобі вже не перечу, але…

— Годі оцих вже «але», любий Луцію… Отам у кутку — мої речі з дороги, пошукай у торбинці письмове начиння й усе, що потрібно…

Плотій похитав головою — хить-хить:

— Гаразд, хай буде воля твоя, коли вже тебе не зупиниш…

Тож вони дійшли згоди, й тепер перед цими двома нарікати на свою неміч у цілому тілі було і не дуже приємно, й не зовсім доречно; але, схоже, його починало морозити.

— Скажіть лишень, хай принесуть мені ще одну ковдру…

Обличчя у Плотія, вже й так досить нахнюплене, зробилося ще й заклопотаним і через це іще дужче нахнюпленим.

— Ти свої сили перенапружуєш…

— Тільки ще одну ковдру… більше нічого.

— Я про ковдру подбаю, — кинув Луцій.

Та не встиг він покликати слуг і віддати наказ, як у покої стояв уже з ковдрою раб — непроникно суворе обличчя, не велет, а звичайний прислужник; він хутко, але воднораз і шанобливо розіслав другу ковдру, поклав зверху лавровий пагінчик, освячений доторком Авґуста, й усе це зробив так спритно, ба більше — так вочевидь заздалегідь добре завчено, що аж постало запитання, чи потреба в цій ковдрі була справді така вже нагальна і невідкладна. Чи не був це лиш привід, щоб повернути раба? Чи, навпаки, привід для раба прослизнути назад, до покою? Не завадило б це з’ясувати.

— Хіба не стояв ти щойно отут?

— Мені наказали від тебе тепер не відходити.

Хлопчик Лісаній з’їхав зі столу і підступив до ложа — близько-близько, либонь, не хотів, аби раб його знову відтер. «Я без наказу з тобою лишався, без наказу й лишуся».

83
{"b":"273214","o":1}