— Я ніколи не ставив свого віршування понад діяльність на тому посту, який би ти зволив мені запропонувати.
— Помовч, годі вже балачками своїми облудними марнувати мій час… У голові в тебе завжди було тільки одне: щоб я зрікся поста свого — і, мабуть, лишень задля того, щоб потім тобі було легше зневажливо від нього відмовитись; ось де причина твоїх просторікувань про якесь там пізнання, ось де причина нісенітних твоїх мудрувань про жертвопринесення, ось де причина твоєї погрози знищити власну поему, — щоб навчити мене, як слід зневажити й знищити власне творіння… Авжеж, тобі краще обернути на порох свою «Енеїду», аніж бачити й далі терпіти творіння моє!..
У цих криках та скаргах знову пласт за пластом поставало буття в усьому його розмаїтті, і покій, що його так розлючено міряв кроками Авґуст, знов обернувся на звичайну земну кімнату, по-земному обставлену домашнім начинням, кімнату в земному будинку, — кімнату, що в надвечірньому світлі мала цілком земний вигляд. Тепер уже можна було навіть зважитись на відчайдушну спробу — ступити навпомацки на той незримий місток…
— Октавіане, ти завдаєш мені кривди, глибокої кривди…
— Та невже?! Завдаю тобі кривди? Я завдаю тобі кривди? Але ж «Енеїду» ти знищити хочеш, аби лиш її не присвятити мені! «Георгіки» ти присвятив Меценатові, «Буколіки», не повівши й бровою, — Азинію Полліону! А ось від мене, кого ти ненавидиш, від мене ти думав відбутись лише «Комаром» — мені, мовляв, досить і цього, «Комар», мовляв, навіть сьогодні, як двадцять п’ять років тому, має мене задовольняти цілком; ти вочевидь хочеш довести, що я ні на що краще претендувати права не мав ні тоді, не маю його й тепер… А те, що за ці двадцять п’ять років я життя дав своєму творінню, що саме воно і дає мені право претендувати на «Енеїду» — право, підтверджене оцим моїм звершенням, реальністю Риму і його духу, всім, без чого твоя «Енеїда» повік не з’явилася б, — усе це стоїть тобі кісткою в горлі, цього ти не годен уже пережити і ладний скоріш «Енеїду» знищити, аніж присвячувати її мені…
— Октавіане!..
— Тобі байдуже, що чиєсь там творіння — чи то власне твоє, чи то моє — стоїть вище від самого життя і від смерти; тобі байдуже, бо в серці твоєму — тільки ненависть…
— Октавіане, візьми «Енеїду»!
— Не візьму, поема мені не сподобалась; вона мені геть не потрібна, залиш її в себе…
— Октавіане, візьми «Енеїду»!
За вікном світло втратило весь свій відтінок паперової трухлости, паперово-померхлої білости, й тепер краєвид простиравсь під його мерехтінням майже слонової кістки.
— Тепер про твою базгранину я вже й знати не хочу… роби з нею, що заманеться; вона мені геть не потрібна.
— Це — не базгранина.
Цезар спинився, глипнувши скоса на скриньку.
— Для мене поема тепер — базгранина, ти ж таки нею і знехтував.
— Ти знаєш, що я ще від початку призначив поему тобі, що, коли я писав, у думках моїх завше був ти, що ти увійшов у це твориво й досі лишаєшся в ньому, бо звертаю його я до тебе…
— У цьому ти запевняв лицемірно себе, а заразом і мене. Може, ти й справедливо вважаєш мене геть сліпим — сліпим, мов ото котеня, щойно народжене, бо сліпотою злочинною була моя віра у тебе, бо злочинно було довіряти так довго тобі й лицемірству твоєму!
— Я ніколи не лицемірив!
— Якщо не лицемірив, то, отже, тепер ненавидиш навіть власне творіння якраз через те, що втілив у ньому мої ж таки риси.
— Я завершу його заради тебе.
— І ти хочеш, щоб я в це повірив? — Цезар знов скоса глипнув на скриньку, і бачити це було прикро; та щось міняти було уже пізно.
— Повір мені, Октавіане.
О, навіть одна коротесенька мить, що поспішає покинути душу людську, щоб канути у незглибимій безодні часів, — навіть ця мить неосяжніша і незбагненніша, аніж будь-яке твориво рук людських, і ось така мить відділилася від душі Цезаря — мить прихильности, мить любови, виразно відчутна, хоч він і сказав тільки:
— Ми це іще обміркуємо.
Але потім настало найважче:
— Забери манускрипт із собою до Риму, Октавіане… а я, як на те буде воля богів, віднайду його там…
Цезар кивнув головою, і на мить, коли він кивав, дихнуло глибоким спокоєм; це був спокій тісного єднання, що, мов легесенький повів, вилітає, бува, з однієї людської душі і, попри всі перепони невидимі, знов і знов досягає іще однієї людської душі, — така могутня і нездоланна тиша. Бурий настил над головою знов обернувся на ліс, із якого нанесли дерев і наробили цих брусів, лавровий подих вінків знову став подихом далеких-далеких відлюдних затінків, подихом, що заліг у глибоких, залитих сонцем ущелинах крон, просяклий дзюрчанням струмків, тиховійний, як голос болотної флейти, — й усе ж незворушно міцний, все ж важенний, як дуб, і повів загадковости серця був одночасно і повівом вічної розгадки взаємної. Чи не від цього ще повіву гойднулася — мовби востаннє — лампада під стелею, срібно дзеленькнувши своїм ланцюжком? Довкола — жодного поруху, води взялися гладінню, так ніби затамували свій подих; човник спинився. І Авґуст, стоячи так під лавровим в’язом (одна рука десь у лавролистій кроні), — Авґуст промовив: «А ти пам’ятаєш, Верґілію?» — «Так, я пам’ятаю багато чого, й усе ж мені й досі ще мало…» — «Чи пам’ятаєш ти коней отих і собак, яких ми удвох вибирали?» — «Чого ж, пам’ятаю; ти купував, а я прикидав, чи прудконогі вони й витривалі». — «То кротонські були жеребці і кобили, а пси — іберійські». — «Від одного жеребчика я тебе ще відраджував, Октавіане, але ти все одно взяв і купив його». — «Так, на конях ти знався, Верґілію, жеребчик той справді показав себе геть нікудишнім». — «Переплатив ти за нього, а міг би й не тринькати гроші, я ж бо не марно тебе відраджував». — «Але часом, Верґілію, порад твоїх краще не слухатись». — «Це ж чому? А втім, то було так давно». — «Дуже давно. А жеребчик на вигляд був славний — вороний, голова невеличка. Шкода». — «Так, шкода. Вороний, бабки білі, однак задні ноги слабенькі, хоч помітити це було й важко». — «Що правда, то правда, задні ноги були в нього досить слабенькі. Але ж білих плям… ні, він не мав жодної». — «Мав-таки, Авґусте, бабки були в нього білі». — «Коли я один раз побачу коня, то вже не забуду повік його; кажу ж тобі, жодної плямочки той жеребчик не мав». — «Ми коней розводили в Андах чимало, я всіх уже й не пригадаю, але щодо того жеребчика я цілком певний, щодо нього ніхто мене не переконає, навіть ти, Октавіане». — «Упертий селюк ти, та й годі, Верґілію». — «Так, я селюк і син коняра; вже хлоп’ям я перескакував через лозняк, учепившись в конячу гриву». — «Якщо оті шкапи, яких ти сідлав, були такі самі прудкі, як твоя пам’ять, то нічим тобі так пишатися». — «То були зовсім не шкапи». — «І пам’ять твоя нікудишня; у мене вона куди краща». — «Те, що ти — Авґуст, мені байдужісінько, будь ним хоч тисячу раз, але бабки були все ж таки білі — білі, як сніг». — «Можеш злитися скільки завгодно, це нічого не дасть, бабки були не білі». — «А я кажу, білі, і край». — «А я кажу, ні». — «Далебі, Авґусте, не переч мені; щоб я вмер, отут-таки, якщо бабки були не білі!» І тоді Авґуст, що досі стояв, опустивши голову, стояв замислено, так мовби хотів затримати не лише спогади, а й саму тишу, підвів голову: «Ні, на це ми в заклад не підемо, я не дозволю, надто висока для мене це ставка; краще вже бабки нехай будуть білі, про мене». Потому обидва не стримались і засміялися, зайшлися нечутним смішком, що пурхав нечутно від одного до другого, смішком ледь щемливим (либонь, і для Авґуста також, бо з його посмутнілої міни — чи не зблиснула навіть сльоза у далеких очах його?) — було видно, що смішок той і в нього щемливим клубком здушив груди і горло, щемливим, як сміх уві сні, болючим і здушеним; ох, таж ніхто уві сні не сміється, таж і блаженна, щемлива ця тиша, що їх обступала, зненацька розвіялась — тої самої миті, коли Авґуст, немовби від тиші прокинувшись, підвів голову. Тиша щезла.
Чи це — не загроза нового затемнення сонця? Чи не задвигтить під ногами загрозливо знову земля, чи не сколихнуться глибини морські, збурені кіньми Нептуна? Чи не їх то злякалася тиша? Ні, страхи були марні; по-земному ґраційно і мирно походжали, воркуючи, за вікном голуби, так само ґраційно линула пісня, ґраційно линуло світло, відливаючи слоновою кісткою, і хоч уже човник і вирушив далі, страхи були марні, допоки він плинув так само спокійно і впевнено. Та раптом почувся перестук копит, і за мить — за одну коротесеньку мить — кінь тут і вродився; прискакав він повітрям, а верхи на ньому сидів отой хлопчик, хвацько вчепившись у розвіяну гриву, хвацько коня підганяючи — не вороного, о ні, кінь був білий, як сніг, тільки із чорними бабками, й коли хлопчик на повнім галопі скочив з коня перед Цезарем, кінь помчав, не спиняючись, далі і зник за вікном. А хлопчик ступив ближче до Цезаря, ступив, мовби вісник минувшини, — голова у вінку, дароносець, та й годі, — і за такого й прийняв його Авґуст.
