— Свобода? Ну звісно, я горою стою за свободу народу; тепер хай хто-небудь посміє лишень зазіхнути на неї — якийсь там Антоній чи ще хтось! За свободу стоїть уся римська держава, і для цього її слід міцнити. Якщо залучати людину до участи у військовій потузі держави, то людину це сповнює відчуттям свободи, якого вона так жадає, бо воно притаманне людській природі, і його потрібно задовольняти. І запорука цього відчуття — тільки загальне добро у державі; перейнятися цим відчуттям тут можуть усі, навіть раби, і через те ця свобода — не просто свобода на власному клапті землі, про яку ти говориш, а свобода порядку, богами нам даного! Так, Верґілію, так і саме так. Решта — лиш мрійництво, за яким не стоїть реальність, просто марення якимись золотими часами, де нема ні порядку, ані обов’язку. Як настають сатурналії, ми можемо, задля розваги хіба що, подурити самі собі голову такою свободою — такою примарою, що не знає порядку. Та якщо сатурналії без упину гуляти весь рік, держава розвалиться. Сатурналії — символ, а держава — це справжня реальність. Я ані здатний, ані покликаний бути засновником якогось Золотого віку, але те, що я засновую, має стати моїм — саме моїм — віком і віком моєї держави.
Зненацька озвався раб:
— Свобода — вона в нас самих; держава — це щось земне й сміховинне.
Цезар, звичайно, цих слів не почув. Він підвівся і — якийсь напрочуд високий, напрочуд незрушний, напрочуд незворушний, але так, ніби ним рухало щось ізсередини, — повів мову далі:
— Оскільки свобода в державі — частина загального блага, то і її слід вважати реальністю, а не просто ілюзією реальности, бо і свобода — щось більше, либонь, аніж тільки символ; надто часто її в нас принижували до звичайного символу, і чи не першим робив це й сенат. Ті пани лицеміри у пурпурових тоґах завжди покликались на таку ілюзорну свободу й уже стільки разів примудрялися ошукати народ і розпалити у ньому громадянську війну! Яка підлість, яке лицемірство! Це правда, двері до курії завше стояли відчинені, і хто завгодно міг увійти і послухати, як засідає сенат; та це й була та єдина свобода, яку дарували народові, — найпідступніша з-поміж усіх тих «народних» свобод: право слухати, як безсоромно й цинічно приймають закони, щоб потім за ними гнобити народ і смоктати із нього кров! Символ, не символ, а все ж інституції, що своє віджили, реальність таки спотворюють, вони обертають її на ілюзію реальности, свободу — на ілюзію свободи, і для злочинности кращого ґрунту й не треба. Я всьому цьому узявся покласти край. Так, у колишній селянській державі, про яку ти так мрієш, ті інституції мали ще сенс, там громадські справунки чинилися ще на очах у людей, там збори народні ще мали змогу воістину вільно заявляти про свою волю. Одначе тепер громадян у Римі — аж чотири мільйони, тепер перед нами — сліпі величезні маси, й вони ладні безтямно повалити за кожним, хто вміє прикритися лискучо-звабливими шатами свободолюбця і під їхніми розпрочудесними складками блазня приховати лахміття своїх жалюгідних закликів, стулене й зліплене з клаптів пустих і відмерлих гасел. Ось що становить насправді свобода так званих народних мас, і вони, далебі, знають про це й самі! Вони знають, у якій глибоченній непевності животіють душею і тілом, знають, але водночас і не знають, що їх обступає нова вже реальність, яку їм несила ні зрозуміти, ні опанувати; вони просто знають, що над ними стоять якісь незбагненні сили і їхню владу просто годі собі й уявити, — сили, ім’я яких іноді їм і відоме (як-от моровиця чи голод, недорід африканський чи варварський напад), та для них сили ті все ж таки лиш уособлюють якусь ще темнішу, ще глибшу, ще незбагненнішу небезпеку, й уявити її ще важче; далебі, маси знають про ту небезпеку, що загрожує їхній свободі, знають про ту ілюзорну свободу, що робить із них боязке, наполохане і розпорошене стадо без пастуха. І я, коли бачу цю глибоченну непевність, саме внутрішню й зовнішню цю небезпеку, що загрожує масам, — я вкотре повторюю, я змушений вкотре уже повторити: справжня свобода можлива лиш там, де панує наш римський порядок, де добробут приступний для всіх: одне слово, в державі. Держава, ідею якої плекав мій божественний батько — свята йому пам’ять! — держава, яку я щомога будую за його заповітом, — якраз ця держава й становить свободу, неминущу й реальну, свободу в реальності римського духу.
— Реальність держави, яку ти будуєш, остаточно здійсниться у царстві духу.
— Царство духу, про яке ти говориш, — уже перед нами; це — держава, римська держава, Римська імперія аж до найдальших її кордонів. Держава і дух — це те саме.
Звідкись іздалеку, хоч насправді злетівши з його власних уст, долинула відповідь:
— Царство свободи… Царство людини і людяности…
— Царство римлян, Верґілію! Адже свобода Греції, дух Греції відродилися в Римі. І ніхто не сприяв цьому більше, ніж ти, саме ти! Еллада була лише задумом, римська держава — це звершення задуму.
І озвавсь голос раба: «Вічне буде це царство, а смерти не буде».
Що це — Авґуст повів мову далі? Важко було щось сказати напевно, бо він воднораз і говорив, і мовчав. Слова нерухомо зависли в покої, у просторі, так ніби були то його найпотаємніші роздуми:
— Держава повинна вернути своїм громадянам тілесну й душевну безпеку, яку вони втратили, забезпечити масам міцний і тривалий мир, захистити їхніх богів і розподілити свободу, врахувавши потреби загального блага. У цьому і тільки у цьому полягає людинолюбство держави — либонь, єдино можливе людинолюбство, але, поза всяким сумнівом, людинолюбство найкраще, хоч нерідко йому і доводиться починати з жорстокости й діяти немилосердно щодо когось окремого чи окремої групи людей, коли на карту поставлено загальне добро, задля якого право когось окремого може й повинне всякчас поступатися праву всієї громади, особиста свобода — свободі Рима, мир прикордонних сусідів — римському миру; далебі, воно вельми суворе, це людинолюбство, що його може запропонувати держава, і воно ще суворіше, коли держава, загальному благу слугуючи і якраз через це у собі його втілюючи, вимагає від кожного з нас служіння взаємного, цілковитої покори перед державною владою, ба більше: держава завжди має право зажадати назад і знищити окреме життя, яке вона захищає своєю могутністю, якщо цього вимагає безпека і захист спільноти. Суворого, залізного людинолюбства — ось чого прагне держава, ось чого маємо ми домагатися разом із нею; це — людинолюбство в буденних реаліях, людинолюбство, зумовлене беззаперечним послухом, підпорядковане законам реальности й позбавлене навіть найменшого м’якосердя; це — суворе людинолюбство Риму, і завдяки цьому людинолюбству Рим став великим…
О рідний мантуйський край, о край дитинства, лагідний край людинолюбства, батьківський край незабутній… Уже не розгледиш його за вікном, він потьмянів у своєму заціпенінні. Недвижно завмерло все суще, недвижно застиг чоловік край вікна — вже не Авґуст, а якийсь крихкотілий, хоч воднораз і суворий, навдивовижу окляклий образ, майже по той бік людського світу, а довкола в примарно гігантських обрисах простиралась його держава…
— Хай нині, о Цезаре, тобі ще й доводиться брати межі держави під свою оборону, майбутня імперія буде безмежна; хай нині ти ще й відчуваєш потребу права поділяти на більші і менші, неподільною стане колись справедливість, легко вразливими будуть риси спільноти у кожній окремій людині, захищеним буде право кожного з нас у праві спільноти; і хай нині ти й змушений відміряти свободу ще скупо, жодної крихти від неї не лишаючи рабові й дуже мало вділяючи громадянину Риму, аби зберегти лиш свободу сукупного цілого, у царстві пізнання свобода людини не знатиме меж, і сáме із неї постане всеосяжна свобода світу. Бо царство пізнання, яким, розквітаючи, стане держава твоя, царство живої реальности буде не царством народних мас і навіть не царством народів, а царством людської спільности, і її осереддям буде людина, знаннями збагачена, буде окрімна душа людська, гідність її і свобода, буде неземна її богоподібність.
