Та насправді аж такого великого приводу веселитися вони не мали, і ще менше обіцяла його оця роззявлена паща вулички. Пласкі сходи вгору вже поглинала темрява, населена всілякими тінями; переважно були то зграйки дітей, що, попри пізню годину, гамірно гасали вгору і вниз: двоногі тіні, а як придивитись пильніше, то серед них можна було розгледіти й тіні чотириногі, бо вздовж стін де на довшій, де на коротшій прив’язі тут і там були припнуті кози; чорнотою зяяли в цій пащі вікна без шибок, а часто і без віконниць, чорні були й склепінчасті, схожі на темні печери, крамнички в підвалах, з яких долинав гамір дешевих торгів, дріб’язкових торгів, торгів за товар, потрібний лише на годину, не те що на вечір; а неподалік десь гупало молотками, клепало й шкребло щось убоге, дрібне ремісництво — робота, яку тут справляли тіні, справляли для тіней, справляли з глухим шумом і гуркотом, узагалі вже, очевидячки, не потребуючи світла, бо навіть там, де несміливо блимав пломінчик каганця чи недогарка свічки, люди однаково лишалися в тіні. Тут тяглися злиденні будні злиденного життя, наглухо відгородженого від подій зовнішнього світу, тяглися сливе поза часом, так ніби свято на честь імператора відбувалось десь інде, за багато миль від цієї вулички, так ніби її мешканці сном-духом не відали про те, що діялося в решті міських кварталів, тож процесію із паланкіном, що постала оце перед ними, вони зустріли не вражено, а скоріш невдоволено, ба навіть просто-таки вороже — як щось таке, що порушило їхній спокій. Почалося все, наче в театрі, наче із гномиків, себто з дітей, ба навіть із кіз, позаяк і ті, й ті весь час плутались у носіїв під ногами, не даючи цим пройти; малі двоногі із вереском, а чотириногі із меканням висипали з усіх темних кутків та шпарин і знову ховалися в них; почалося все з того, що дітям замандюрилось вихопити смолоскипа з рук юного проводиря; певна річ, у них нічого не вийшло, хлопчик рішуче їм дав відкоша; а втім, це було не найгірше, і процесія все ж таки посувалася далі, хоч і повільно; зі східця на східець вони посувались цим злиденним узвозом все вище і вище. Ні, найгірше було таки не це; що їх діймало найдужче, то це — клята жінота, саме в ній полягало найгірше — в отій жіноті, що повистромлялася з вікон, порозплющувала об підвіконня цицьки, поспускала униз геть оголені руки, які звивалися, наче гадюки; і хоч її базікання, щойно вона уздрівала процесію, оберталося на шалену образливу лайку, було в цій шаленій лайці, як і завжди в шаленстві, воднораз і щось величне, що переростало у звинувачення, переростало, позаяк це була образа, в істину. І ось тут, де від усіх будинків, де з кожної пащі розверженого підворіття несло відразливим смородом фекалій, тут, у цій гнилизні житла-клоаки, якою він пропливав у високо піднятому паланкіні, тож міг бачити — був змушений бачити — нужденні кімнатки, з болем у серці чути люті й безглузді прокляття, що їх жінки посилали йому в обличчя, з болем у серці чути пхикання хирявих немовлят, які скрізь, чи не в кожній кімнатці, валялися на ганчірках та лахмітті, з болем у серці вдихати чад від соснових скіпок, устромлених у шпарини в стінах, з болем у серці вдихати сморідливий дух занечищених кухоньок із пательнями, смердючими від пригорілого жиру, з болем у серці дивитися на буркотливих, жахливих на вигляд, майже голих дідів і бабів, що повсюди сиділи навпочіпки в чорних своїх барлогах, — тут ось його почав брати відчай, і тут, серед печерних осель цих, де роєм роїлися паразити, тут, перед лицем жалюгідного розкладу і страшного занепаду, тут, перед цією земною темницею, де лиховісно буяло народження і лиховісно стояла на чатах смерть, де тісно спліталися в узах братерських початок життя і його кінець, похмурі передчуття і того, й того, сплітались без імени й назви в примарному сні одвічного зла, тут, серед цієї темряви і розпусти, яким ні ім’я, ні назви немає, тут він мусив уперше сховати своє обличчя, мусив сховати його від зловтішного реготу й лайки жіноти, сам відвернутися мусив, на все це заплющити очі, поки його, зі східця на східець, несли цим узвозом нагору — узвозом убозтва й нужди… А жінота кричала:

— Чого видерся на паланкін, бовдур нещасний?!

— А він думає, що кращий за нас!

— Мішок із грішми на троні!

— Якби не гроші, то побіг би й своїми ногами!

— Це він так на роботу їде!

Так жінота кричала услід йому.

…Ох, безглуздий був той град лайки, яким його осипали, безглуздий, безглуздий, безглуздий; і все ж таки лайка була справедлива, все ж таки в ній — застереження, все ж таки — істина, все ж таки — безум, що переростав у істину, кожне паплюжливе слово зривало з душі його пиху, шматок за шматком, і душа оголялась, ставала голісінька, як немовля, гола ставала, як діди і баби оті на ганчірках та лахмітті, перед мороком гола, перед непам’яттю гола, гола перед провиною, що розчинилася, згинула в голім потоці невиразно-туманнім…

…Східець по східцю посувались вони цим узвозом убозтва й нужди, раз у раз зупиняючись.

…Потік голої тварі, що залив живодишну землю, розлився під живодишним небом, яке день заміняє ніччю, а ніч — днем, голий потік, замкнений незмінними берегами мільйоноліть, ріка, що широкими хвилями котить стада життя, просотуючись із гумусу буття і знову й знову в нього всотуючись, — ця неминуча пов’язаність усього, що живе і дихає…

— Коли здохнеш, то смердітимеш, як і решта трупів!

— Гей ви, трупоносці, пощо прете на собі ці мари, скидайте того трупа на землю!..

…О гори і доли часу, через них у присмерковім потоці, у безкінечнім потоці своєї сукупности вічність уже перенесла міріади створінь, і з-поміж них нема жодного, котре не думало б, не сподівалося б, що вічно ширяє, мов та вічна душа у безчассі, яка вільно пливе в позачасовій свободі, відокремивши від потоку, звільнивши від того сум’яття створінь, ціпкого й несхитного, уже не створіння, а тільки самотню прозористу квітку, що в’ється-сягає до самісіньких зір, відокремлена й звільнена, з трепетним серцем, мов прозористим квітом на виткому плетиві, вже невидимім…

…Цим узвозом убозтва й нужди, східець по східцю, у паланкіні, під паплюжливі викрики…

…Ох, та саме ж про цю химеру безчасся і йдеться, про неї, а також про життя його, що проросло в хаотичному гумусі безіменного мороку, буйно так виросло із чагарів того, що вічно живе і дихає, що виростало, звиваючись безліччю звивин, повсюди чіпляючись за чисте й нечисте, за минуще і неминуще, за речі і власність, за людей, знов і знов за людей, за слова й краєвиди; о, це життя, яким він стільки разів легковажив, до якого він стільки разів повертався і яким жив знову і знову; він марнував його й тринькав, марнував, щоб самого себе перевершити, щоб над самим собою піднестися, переступити всі межі, всі межі земного життя, немовби ніяке падіння самому йому не загрожувало, немовби його не чекало повернення в час, до земної темниці, до того, що вічно живе і дихає, немовби не зяяла перед ним безодня…

— Ти ба, немовлятко!

— Що, в пелюшки напудив?

— А мо’, вже й наклав?!

— Видко, кепсько поводився, що несуть додому!

— Зараз дадуть тобі почубеньків і посадять на горщика!

З усіх вікон зливою лився регіт…

…Вуличка гриміла жіночим глумом, і не було від нього рятунку; посувались вони повільно, дуже повільно, східець по східцю…

…Та чи були то взагалі ще голоси жінок, які брали його на праведний глум, оголюючи в ньому марні ілюзії? Чи не було те, що тут оце репетувало, щось куди гірше, аніж голоси земних жінок, ніж голоси земних мешканців, ніж голоси божевільних земних створінь? О, то був сам час, що глумливо звертався до нього, час, що неспинно плинув з усім своїм різноголоссям, з усією убивчою силою, яка властива йому, лише йому і яка озивалась до нього голосами жінок, картанням і лайкою, стираючи навіть ім’я його, а він, позбувшись ім’я, позбувшись душі, позбувшися власної пісні, позбувшися разом із піснею й власного серця безчасся, впадає назад у невимовний морок, у гумус буття, — він, принижений до такої гіркої ганьби, якої лишень і заслуговують рештки погаслої пам’яті…