— Ну звісно, мій любий Верґілію, Рим нас очікує, — відповів Цезар. — Невдовзі мені час від’їздити, а днів за кілька і ти, ставши на ноги і повен здоров’я, вирушиш услід за мною… А поки що маєш подбати не тільки про те, щоб скоріше одужати, а й про свій манускрипт; ні з тобою, ні з ним не повинна вчинитись ніяка біда, ви нам потрібні обоє, і тобі, я гадаю, не важко мені це пообіцяти, коли я прошу тебе. Ти поруку даєш мені за себе самого і за манускрипт… А до речі, де ти його зберігаєш? Чи не отам? — І, вже зібравшись піти, він показав, мов між іншим, а насправді з прихованим наміром, на скриньку із манускриптом.
О, це була вже вимога, справжня вимога, і, схоже, вона не лишала ніякого вибору.
— Я повинен тобі це пообіцяти?!
— З багатьох частин «Енеїди» ще навіть не зроблено копії… Я маю застерегти тебе від необачних кроків, які ти замислив, і зберегти поему. Можливо, звичайно, що своїми поясненнями ти переконаєш мене, переконаєш усіх нас у тому, що твої наміри слушні; одначе, як той казав, скорий поспіх — людям посміх, і спершу ми хочемо почути твої пояснення. А якщо ти не відчуваєш у собі достатньо рішучости, щоб пообіцяти мені те, про що я прошу, то я задля певности охоче заберу зараз скриньку з собою, і вона зачекає на тебе у Римі.
— Октавіане… манускрипт я віддати не можу!
— Любий Верґілію, мені дуже боляче бачити, який ти розгублений, одначе повір: у тебе це — просто якась невідчепна ідея; на те, щоб отак розгубитися, жодних причин немає, як немає у тебе причин і на те, щоби власне творіння знищити…
Цезар стояв тепер біля самого ложа й говорив м’яким голосом.
— Ох, Октавіане… я вже помираю, а про смерть так нічого й не знаю.
Звідкись іздалеку озвалася Плотія: «Для самітника смерть — таємниця, смерть пізнають лиш удвох».
Авґуст випростав руку і взяв його кволу долоню.
— Думки в тебе, любий Верґілію, похмурі і зайві.
— Їх не прогнати, та й не маю я права їх проганяти.
— У тебе ще досить часу, щоб довідатись більше про смерть; боги тобі в цьому поможуть…
Багато чого колихалось довкола, багато чого оберталося одне на одне, вся п’ятірня Авґуста лежала в його долоні, «я» схилилось до «я», та тримав він не Плотії руку; перед смертю нема ні короткого часу, ні довгого, але найостанніша мить, та, що пізнання дарує, хай довше триває, ніж усе проминуле життя. І мовила Плотія: «Час не владний над нашим союзом, час не владний над нашим знанням».
— Поема…
— Кажи далі, Верґілію… — Голос лунав так само м’яко.
— Поема… Я мушу дістатися знань… поема стоїть на моєму шляху, знання вона випереджає.
Авґуст забрав свою руку з його, обличчя у нього прибрало упертого виразу, і він промовив:
— Суть не в цьому.
Руки тої потиску мов не було; знов про себе нагадував лише перстень на пальці та жар лихоманки, а слова Цезаря розпливалися, канули у далечіні.
— Про суть, Авґусте, ти згадав сам… А суть… вона — в смерті, у тому, щоб пізнати її…
— Несуттєво усе це супроти обов’язку… навіть якщо ти у своїй поезії, як сам-таки щойно й сказав, оточував смерть щільним муром із символів…
Попливло, розпливлося… Гукнути б, іще раз вернути б… І він промовив:
— Ох, спинити б життя, затримати, щоб знайти в нім прообраз смерти…
— Гаразд, хай і так, гаразд… Леґіонера ніхто не питає в бою, чи знайшов він прообраз своєї смерти, знайшов він знання чи ні; коли вже стріла в нього влучила, йому доведеться померти. Байдуже — добув він знання чи ні, а повинність свою він таки має відбути… Хай боги оберігають тебе від смерти, Верґілію, і вони тебе далебі вбережуть, але я не хочу, щоб ти отак грався зі смертю, адже вона, так само як і знання твої чи незнання, не має анічогісінько спільного з твоєю повинністю перед нами всіма… Якщо ти не відмовишся від свого заміру, то попросту змусиш мене захищати творіння твоє від тебе ж таки самого.
Нетерплячка і гнів промовляли у Цезарі; йому йшлося про те, щоб знайти рішенець: або — або.
— Пізнання, о Цезаре, — це не чиясь особиста справа, пізнання — це справа всіх нас.
Ні, пізнання його не добулось глибин, так і лишилось воно на поверхні — на кам’янистій поверхні, де комашиться лише простолюд; і те, що про смерть він довідавсь, не сягнуло за межі земного; він знав усього-на-всього про скам’янілий земний кістяк смерти, а отже, не знав він нічого: гідна жалю безпорадність, нездатна нічим зарадити. Та для Цезаря це — не підстава й не доказ; не зрозуміє він їх і в гніві своєму одразу відкине.
— Отже, ти хочеш знищити власне творіння і так усім нам прислужитися? Невже ти говориш серйозно? А як бути з твоєю повинністю? Як бути з її усвідомленням? Прошу тебе, настійно прошу: не замилюй нам очі.
Авґуст гнівавсь, але його погляд виказував, що важким духом він дихає лише для годиться, що серце у нього, як завжди, зичливе і добре; якби пощастило і його доброзичливість вийшла на волю, то ще поталанило б, може, усе врятувати…
— Ні, я від повинности й відповідальности не ухиляюся, Авґусте, і ти про це знаєш; але прислужитись по-справжньому всій нашій спільноті й державі я зможу тоді аж, як навчусь пізнавати по-справжньому, бо йдеться оце про повинність подати помічну руку, а без пізнання повинність таку аж ніяк не сповнити.
Цезар і справді трохи пом’якшив свій гнів.
— Тоді ми наразі збережем «Енеїду», вона нам утілить попередній період пізнання… І хай символом смерти вона і не стане — ти ж бо цю рису її заперечуєш, — та принаймні залишиться символом римського духу і римського люду, всього народу, надбанням чиїм вона є, тим більше що ти з її нібито хибними алегоріями й образами завше був щонайкращим помічником своєму народові й навіки таким і зостанешся.
— Не «Енеїда», о Цезаре, а держава твоя, це творіння твоє — ось справжній символ і втілення римського духу, і тому держава, творіння твоє, житиме вічно, а моя «Енеїда» приречена на забуття, їй рокована згуба.
— Невже в цілому світі не вистачить місця для двох істинних символів? Невже світ такий вже тісний? Гаразд, охоче погоджуюсь, що римська держава — символ більшою мірою справжній, аніж поема; та хіба в такім разі не твоя доконечна повинність — приєднатися разом із власним творінням до цього глибшого, усеосяжного символу і слугувати йому? — Напружені риси на обличчі у Цезаря знову здригнулись від гніву, але тепер це був гнів із відтінком підозри. — Одначе тебе це немовби і не стосується. Душа в тебе горда, вона повстає супроти повинностей; хіба ж оця горда душа та погодиться на таку роль: щоб мистецтво — мистецтво твоє! — слугувало державі? Та ти його радше знищиш, аніж поставиш на службу державі!
— Октавіане, хіба ти за мною помічав коли-небудь погорду?
— Досі ні, та вона в тобі, схоже, живе.
— Що ж, Авґусте… Я знаю, людина повинна тягтись до смирення, і я, сподіваюся, цього правила завше дотримувавсь; та щодо мистецтва, то тут у мені і справді живе погорда, коли твоя воля це так називати. Я визнаю за людиною всяку повинність, бо саме людина — і тільки людина — виразник повинностей; та знаю я й те, що мистецтву не можна накинути жодну повинність — ні слугувати державі, ні будь-яку іншу, бо буде це вже не мистецтво; і коли виявляється, що повинність людини — не у мистецтві, а в царинах інших, як оце нині, то вибору їй не лишається: вона мусить мистецтва зректися — хоч би вже з поваги до нього… Наш час — саме наш — вимагає від кожного з нас надзвичайної скромности, і з нею, ба більше, навіть забувши про ім’я своє, людина повинна служити державі, як роблять це тисячі інших її безіменних слуг, — служити на ратному полі чи деінде, але не пустопорожніми віршами, в яких — лиш огидна погорда, а мистецтва немає, та й бути не може, бо їхня нікчемна самозакоханість пожитку державі не дасть…
— Есхіл зі своїми «нікчемними віршами» зробив неабиякий внесок у державницькі справи Клісфена і пережив завдяки цьому атенську державу… Я б хотів, щоб і моє творіння було таке саме нетлінне, як «Енеїда».
Авґуст сказав ці слова вельми щиро, та не треба було забувати, що своє дружнє ставлення він завжди полюбляв прикрашати люб’язністю.
