— Пацієнти своїми недугами хизуються так, що їх перевершують лиш лікарі, коли починають хизуватися своїм ремісничим мистецтвом.

Що правда, то правда; хоч би як ми недуги своєї соромились, а завжди знайдемо нагоду похизуватися нею — похизуватися, мовби погордлива жертва: ще б пак, ми ж бо здійснили замало не подвиг, адже недуга звільняє від метушні і марнот, зі статтю пов’язаних, адже всіляке жадання й усе, що варте жадання, в очах недужого меркне… Так хизується саморуйнація. Та якраз через це чи всупереч цьому:

— Дай люстерко.

— Потім, спершу ми трохи причепуримо тебе, бо поки що вигляд у тебе якийсь занехаяний.

— Дозволь мені похизуватись, недужому… Дай люстерко.

І коли він нарешті одержав люстерко і звідти на нього поглянуло власне обличчя, знайоме таке і чуже водночас, сувора вимога й, одначе, благання у погляді (о, скільки усього ховалося під оцією зарослою оливково-бурою шкірою, скільки запитань стояло в цих темних очах із чорними колами-тінями, про що лиш мовчали вуста ці, тоненькі тепер і від цілунків відвиклі!), — коли він поглянув на це помарніле обличчя, що дивилось на нього, немовби ввібравши у себе всі до одного обличчя життя проминулого, цілу безодню колишніх облич, до якої вони одне за одним спадали й спадали, щоб навіки усе ж таки там зберегтися, як збереглося, немов віддзеркалившись, обличчя матусі в обличчі дитяти, хоч йому й не дістались ясні її очі, — о, коли він поглянув на цю плетеницю облич, то вздрів і останнє із них: його обриси ще лишень ледь проступали, та воно уже мало ось-ось приєднатися до плетениці — обличчя його сподівань, обличчя, якого він мріяв набути, скориставшись своєю недугою, й було то обличчя вмирущого батька, обличчя гончаря перед смертю, який покладав свою звиклу ліпити десницю на голову хлопчика й нарікав його іменем; дивний спокій і упокорення сходили з цього обличчя, решта облич за ним мерхли, тьмянішали, і як, яким чином до цього дійшло — тим чи тим, і чи слушно для цього було обирати недугу, — тепер, коли все вже зайшло так далеко, було майже байдуже.

— Зціли мене, адже ти — лікар, зціли, щоб я міг померти.

— О Верґілію, всесильних немає — ти ж бо й сам так співав; я можу зцілити тебе лише задля життя, що й зроблю, узявши на поміч Ескулапа.

— Я звелю, щоб для нього тримали напоготові півня.

— Щоб він пробудив тебе для безсмертя? О Верґілію, тобі для безсмертя вже смерть не потрібна; а зараз нам краще подбати про інше — помити тебе, поголити, щоб Цезар, як прийде, не захопив нас зненацька; бо час непомалу вже квапить.

— Не завадило б і вкоротити чуприну…

— А люстерко віддай, Верґілію, бо бажання твоє похизуватися вже виходить за будь-які межі; доглядав за твоєю чуприною, звісно, не придворний цирульник, та робити її ще коротшою, як на мій смак, було б тепер зайве.

— Жертві вкорочують чуб на чолі; таке правило.

— У тебе, бува, не жар? Чи слова твої — просто визнання цілющої сили чаклунства? Якщо це поможе — про мене, нехай, рутина чужа моїм лікарським методам; тішу себе сподіванням, що це — одна із моїх переваг… Одне слово, задля, як кажуть, офіри можна й спокійно обстригти тобі трохи чуба, одначе тоді нам тим більше поквапитись треба.

Тоном таким розмовляють з дитиною, вдаючи, нібито вволяють її забаганку, а насправді — щоб домогтися від неї послуху. Та незалежно від того, безглузда чи ні була ота думка щодо офіри, залишалося тільки одне: скоритися. І він мовчки, безвладно дав робити з собою усе, що вважав за потрібне лікар. Його підхопили досвідчені руки, перенесли на стільчак, і лікар, поки він там робив своє діло, наглядав за ним, мов за малою дитиною.

— Ну ось, — нарешті промовив Харонд, — а тепер ми погріємось трохи на сонечку і спокійненько поп’єм молочка.

Отож він, у ковдру закутаний, сидів уже в кріслі, на сонечку покрай вікна і ковточками пив молоко, що невеличкими теплими хвильками вливалось у темряву тіла. Раб стояв поруч, щомиті готовий прийняти від нього чашу. Та дивився цей раб кудись за вікно — дивився суворим і неприступним, одначе покірним поглядом.

— Чи не бачиш ти там кульгавого?

— Ні, пане, кульгавого я там не бачу.

У покої тим часом запанувала ділова метушня; прибирали побляклі квіти, що кволо звисали із канделябра, розливаючи солодкуватий дух в’янення, ставили нові свічки, мили підлогу, міняли постільну білизну. Лікар, знову озброєний гребінцем і люстерком, підійшов до нього:

— Якого кульгавого?

— Того, що був уночі.

У тому новому запитанні почулась тривога і воднораз намагання що-небудь збагнути:

— A-а, це ти про Вулкана? Про того, якому колись присвятив свою «Етну»?

Майже зворушлива була ця тривога, майже потішне — намагання збагнути.

— Ох, любий Харонде, про поему ту краще забути. Не забивай собі голову моїми віршами, а тим раннім незграбним опусом — і поготів; його, як по правді, я мав би переробити.

— «Етну» ти хочеш переробити, а «Енеїду» спалити?

Їхній розмові слова ці, повні тривоги і нерозуміння, лише додали комізму. А тим часом, можливо, і справді не завадило б ще раз повернутись до сюжету про Етну й уже по-новому, набувши майстерности, набувши сумлінности, набувши прозірливости, підслухати того кульгавого коваля в його вільних від демонів залізних копальнях, сліпого від диму і яскравого світла у кратері; так, сліпого, але завдяки сліпоті цій — о сліпота співця! — він розгледів сіяння вершин; Прометей, у Вулкані втілений, доля в недолі.

— Ні, любий Харонде, просто я хочу сказати, щоб забув ти і про одну поему, й про другу.

І знов було просто зворушливо бачити, як просіяло обличчя у лікаря, коли поміж ними нарешті таки перекинувсь місточок порозуміння.

— О Верґілію, вимагати неможливого — такий привілей, звісно, мають поети, але пам’ять… просто так, за наказом, її не приспиш… Ох, Верґілію! «Все, що колись-то блаженний Еврот од пломінного Феба, з уст його, чув і що лаврам своїм велів перейняти, — все те співає Сілен…»

— «Від долин до зірок лине пісня…» — пролунав на продовження з далечі, відлунь повної, тихий голос, що й сам був відлунням, відбитим від стихлого голосу хлопчика.

Відлунням знімалися звуки до неба, знімавсь гомін дня, гомін людських турбот, гомін тисяч робітень, тисяч домівок, тисяч крамничок, змішаний і перемішаний з рештою гомонів міста, змішаний і перемішаний з безліччю запахів міста; невагомо знімалась до неба уся плутанина ця дня, і тривоги тепер вона викликала не більше, аніж голубів воркотання чи горобців цвірінчання, що вливалося в неї. Понад дахами під черепицею, в чорних смугах або й чорною геть, зависло тоненьке, тремтливе пасемце диму, там і сям під промінням тепер уже збляклого денного світоча зблисне то мідь, то залізо, то олово; і в полуденних цих виблисках зблякло і небо; хоч і безхмарне, та вже без густої своєї блакиті, напиналось воно над полуденним трепетним світом.

Чи не потурбувати лікаря ще раз і спитати про зірку, що зникла у цій непроникній прозорості? Вічносуща, хоч і невидима, мандрувала та зірка на схід, мандрувала по всіх небесах, але воднораз і поза всіма склепіннями, поринаючи в те океанське свічадо, де в бездонних глибинах навік залягає відлуння мільйонноликих небес. О зоря-мандрівниця, що поєднує сфери! Невловиме, крізь мови усі проникає донизу променисте коріння світла; невловиме, крізь мови усі тягнеться вгору променисте галуззя погляду, та, коли промінь пронизує нас, до бездонного дна нас пронизує, мільйоннооко пронизує, — нам пора завертати до своїх щонайглибших глибин, опускатися в океанську безодню відлунь, звідки наш образ відіб’ється, як промінь, назад, до небес, до мільйонноликих небес, до Божого ока. Й коли ми у поті чола справляємо — смиренно справляти мусимо — труд свій, то чи вже не вдивляємось так у глибини, чи вже не прагнемо так придивитись і розгледіти образ горішній?

Чи не сягаємо ми у трудах наших праведних, до землі звернених, в оті бездонні глибини, що залягають ще глибше, аніж підземні світи, і воднораз є глибинами щонайвищих небес? Чи ми зачекати ще маємо, поки з останнім — щонайостаннішим і смертоносним — променем світла у нас, смерть несучи, проникне сам Бог і разом із власним відлунням забере нас з собою назад, до свого неземного буття, спускаючись по царствених сходинах вічности крізь поверхню розвержену? Де поділась зоря-мандрівниця, що вказує шлях?!