…І раб, залитий уранішнім світлом, далі провадив:

— Мене ти ніколи не кликав, навіть тоді, як гадав, що кличеш; мене тобі просто накинули; твоїм я обов’язком був, бо служив…

…Шукав… О, він шукав!.. Титан рятувався втечею; втікав, але марно, позад нього від того вогню, що він викрав, загорялися сфери, розкидаючи іскри незліченних сузір’їв, і хоч титанові не поталанило викрасти ще й божественний лук, хоч йому й не поталанило вразити з нього батька, самому прабатьком стати й, час зупинивши, звільнити від його примусу і неминучости тих, що мали прийти ще на світ, безсмертним однаково стало ім’я це і той, хто, позбувшись обов’язку, носить ім’я це, — о, хоч щастя йому й не всміхнулося, відтоді пом’якшали всіяні зорями сфери і, як їхні закони, м’якшими стали і сам обов’язок, і примус, і смерть…

…І озвався нарешті хлопчик:

— Я — Лісаній, Верґілію, і коли почалося життя твоє, почалось без страждань під крилом захисним дитинства, твоя мати, всміхаючись, від страждань тебе вберігаючи, на руки взяла тебе, ще безіменного…

…І знов голос раба:

— Я не маю ім’я, о Верґілію, хоч би як ти мене називав; безіменність велика й велична, довго вона над тобою витала, щоб нарешті прикрити твою наготу…

…Шукав… О, він шукав… О повернення на батьківщину! Поєднався кінець із початком, початок — з кінцем, і владарюють боги, ще владарюють вони і справляють обов’язок. Така була воля світлоносного бога: щоб смерть ти пізнав у житті й щоб вона осіяла життя твоє; тому лише, хто до початків дістанеться (о пошуки, ця пам’ять богів!), хто в спогадах, у нескінченних спогадах дійде до коріння вселенських початків, — тому лиш з кінцем засіяє й початок, і на пам’ять спаде йому сиве майбутнє, запорука якого — в глибинах минувшини; лише той, хто уміє затримати те, що збігає, у збіглім подужає смерть. Незмірна безодня минулого і безіменна. Смерті слугують музи, слугують, як справжні весталки, священне пильнуючи полум’я, Аполлона вогонь золотий.

І ось перед ним ці два лики — хлопчика й раба, і відкрилось усе йому, що було втрачено, і чари смертельні життя, і мудрість осягнення істини, й мудрість любови в любові, й істина, сповнена глузду, ослона безглуздю у глузді; все постало з ніщоти — іншим постало і воднораз незмінним, дивом великим, як реальність сама! О повернення на батьківщину!

Хто ж то усе ж таки — раб, а чи хлопчик? Ось раб знов озвався:

— Якщо я зараз ступлю ближче до тебе, о мій одвічний хранителю, то буду тобі вже не примусом, а щирою поміччю.

І знову хлопчик, тільки вже вищим голосом:

— Те, що вело тебе досі невидимо, звільняє тебе від своєї опіки, бо тому, чому служив раб, віднині служитимеш ти. Привели тебе пошуки врешті до того, хто шукав тебе сам!

І вже суворіше — й усе ж таки втішно — пролунало у відповідь:

— Хай земне все покине того, кому доля судила одне лиш — служити; сам він не має нічого — ні ймення, ні волі; у дитинство відкинутий, він і долі своєї не має. Та що більшою мірою він оголятися мусить, то більшою мірою і прозріває; лише той, хто несе свої пута оголений, смиренно сприйме одкровення просте милосердя небесного, і знову навчиться плакати, і не втратить надії на диво, і, силоміць повернувшись в дитинство, перший угледить світло.

Сплелись голоси, кожен — відлуння окремого голосу, і з двоголосого плетива знявся чистіший, хлопчачий:

— Брама одна — і на вхід, і на вихід, дитинство — в кінці й на початку, дитинство в кохання втікає.

Та, мовби відлуння плачу, пролунали слова уже раба, болю вселенського сповнені:

— Шию гнучи у тяжкому ярмі, голосу батька не знаючи, материнської ласки не знаючи, ні звідки прийшли, ні куди йдемо не тямлячи, безталанні, до сироти сирота прикуті, ми — юрба найпослідущих прислужників, зв’язаних у безкінечний ланцюг, і ласку одну лиш нам дарувала доля: бачити брата у браті.

— Голизна притаманна всьому, що живе в людині, хоч би в чому воно виявлялося; голий початок її і кінець, і догола зранену плоть розтирають кайдани обов’язку; та голий і сам титан, геройство його — голизна, й на батька він підіймається без обладунку і зброї, й горять його голі долоні, в яких він, як злодій, приносить на землю вогонь.

Заодно — просто дивно — із хлопчиком, неначе обидва вели поміж себе і про те саме розмову, раб докинув:

— Від зброї колись у могилу зійшов наш пращур, і відтоді людина тільки те й робить, що брязкає зброєю, і несе нею смерть, і таких, як сама, винищує, і таких, як сама, на рабів обертає, сама ставши зброї рабою, світобудову плюндрує, пускає її за вогнем, щоб від неї зосталась холодна, застигла пустеля. Герой лише той, хто вміє без зброї за себе постояти.

— Верґілію, зброю ти, звісно, оспівував, але серцю твоєму був любий не ярий Ахілл, а сумирний Еней.

— Ми раби, ми зброї не маємо, нас принизили й зброї позбавили, але перед нами, беззбройними страдниками, відкриваються і оживають склепи, розм’якає застиглий камінь і трепетно кориться нашій руці.

— Беззбройний кінець, беззбройний новий початок, і до зеніту з каміння нічного возноситься Бог милосердий, і творіння вертається знов у дитинство.

— Бо ти нас побачив, Верґілію, ти пута побачив, і твої очі заплакали — отож ти побачив початок, що його мають принести гіркі наші сльози.

Так сказав другий і, непроникний, знов обернувсь на слугу, що покірно чекає наказу.

— Ти побачив початок, Верґілію, але сам ти — іще не початок; ти голос почув, але сам ти — іще не голос; відчув ти, Верґілію, як стугонить серце всесвіту, але сам ти — іще не серце; ти — поводир споконвічний, який сам до мети не доходить; ти будеш безсмертний — як поводир безсмертний; ще ні, й усе ж таки вже — ось твоя доля на кожному зламі часів.

— О Верґілію, ти пута несеш разом з нами, хоч у тебе вони уже трохи й послабились.

Запала мовчанка, і всі троє вони дослухались до тиші. Дослухались до світла, що розливалось довкола. І те світло було наче шелест, наче шелест колосся достиглого, шелесткий золотий сонцедощ, рясний і ласкавий, невимовно провісний, і неминуче вістив він зіходження непроминущого віщого голосу. Пісня нового дня, що сіянням пливла над пітьмою.

І хлопчик, руку піднісши, промовив:

— Поглянь на ту зірку — вона вказує шлях.

І постало світило нічне у пурпурово-ясному небі й лагідне сяйво своє понесло на схід.

Святобливо раб опустився навколішки, ницьма припав до підлоги і спершу недвижно завмер, а тоді розігнувся і, стоячи так, на колінах, догори звівши руки, вперед і назад погойдуючись, заходився молитись:

— О нікому не знаний, ніколи й ніким не бачений, той, що не має ім’я, що тронує у безмірі, про себе ти провість несеш своїм оком, що осліплює нас з високости, стриму нема його блиску, і все ж воно — тінь лиш твойого буття потаємного, відблиск твоєї темряви, відблиску відблиск. І оку моєму, зору моєму, цій тіні нікчемній, тьмавому відблиску од твого відблиску, нікчемному відблиску вільно піднестись до тебе — не задля того, щоб у тобі знайти спокій, а щоб у стражданнях вернутись назад, у передчуття. Уляглись біля ніг твоїх лев і тілець, і злітає до тебе орел. Око твоє — то твій голос, і брова твоя супиться, громом погрожує. Не до снаги ти нікому — ні тому, хто посміє украсти вогонь, ні тому, хто тельця вкоськує, ні тому, хто себе сам величає прабатьком, — о ні, не до снаги ти нікому. А ти посилаєш спасителем того, хто не стане чинити спротиву. І з твого сяєва, у відблисках цього посланця приходить на світ зоряниця, немов немовля, і з волі твоєї пливе в небесах вона, туди повертаючись, де царював колись ти і царюватимеш знов, як день новий прийде. Для смерти мене ти створив, і я — її образ. Та, створивши мене, о незримий в незримім, створив ти і благо повернення, й, коли зоряниця зайде, коли ти, о безіменний у безіменному, ім’я проголосиш, яким сам наречешся, щоб шляхами земними пройти й на шляхах цих померти, й коли зоряниця, зору земному поставши як другий твій лик, що в ньому ти знов вознесешся до себе самого, — коли зоряниця та, знов обернувшись на світло колишнє своє, знов розпуститься сонцем, знову стане єдиним вселенським оком, тоді зволь мені, тіні останній твого безімення, рабові з рабів, о, зволь до імення твого причаститись, до лика твого, до сіяння твого, о нікому не знаний, ніколи й ніким не бачений, той, що не має ім’я, кому я належу й кого возвеличую нині й навіки-віків.