…О повернення, о рідний краю! Ось і вернувся до тебе той, кому вже не треба тут бути гостем! Не буде тієї вже усмішки, в теплі якої ми колись ніжились, не буде обіймів усміхнених, не буде вже цілости пробудження й ще не пробуджености, вже осіянної й усе ще темної, і ласки не буде, в яку ми втикались обличчям, щоб те, що ми бачили, не обернулося на випадковість; о, все належало нам, бо нам усе знову було подаровано, нам ніщо не було випадковим, ніщо не було проминущим, бо непроминущим і вічним був час світів, о час світів, у якому нічого німого для німих дитячих очей не було, і все було новим творивом…
…О повернення, о музика всередині і зовні! Ввійшовши у нас, вона нам зосталась знанням про усе, що було, ввійшовши у нас, вона нас піднесла до свого високого буття, і ми, ввійшовши у неї, над собою піднісшись, знаходимо її по той бік випадковости; о музика всередині і зовні! Лише те, що в собі наше «я» приховує, — вище від нас, безсмертне для нас і випадковості не підвладне, воно у гармонії зі словом сфер, але те, чого ми у собі не несемо, — для нас випадковість і такою й залишиться, воно смертне для нас і повік не піднесеться над нами, повік воно нас не обійме…
…О повернення! Усе обіймає дитина, для неї все — музика, все невмируще, в усьому — велич цільности, яка своїм усміхом дитину повік сповиває і сповнює, бо в обіймах її дитина знаходить прихилище, коли око в око… О всесвіт, його не повернеш, бо в порожнім зростанні ніщо не вертається! І хоч би як ми зростали, навіть аж так, що в нас розгалузяться руки, мов ріки, а наше тіло простелиться понад морями і землями аж до країв світу, і місяць засяє у наших чубах і косах, і самі ми на простір обернемось, на нічне зорянисте шатро, на сяйливе склепіння сну, неозоро-безмежне, на суцільне сіяння, — все одно ми зостанемось поза собою, за гранню зостанемось, і нас не сховає ні ранок, ні ніч, бо ми тут прикуті, не жде нас утеча, і нікуди нам утікати, самі ми собі не віддані, бо наші руки нічого не пригорнули до серця…
…О повернення! О повернення до наднезбагненного, яке ми в дарунок дістанемо, коли знову спроможемось у ньому знайти прихилище; о наднезбагненне, яке ми шукаємо навіть вві сні, бо й саму долю, нашу долю, нам збагнути щастить уві сні, мов сновидця; сон минущий і доля минуща, те й те — випадковість, тож ми прикуті навіть вві сні, прикуті минущістю і випадковістю, смертю прикуті й, хоч і прагнемо від сну утекти, а проте боїмося втечі, ба навіть її жахаємось, впадаючи в розпач перед недосяжністю; о, для нас випадкове — смертне, те випадкове, яке ми не обіймаємо і яке не обіймає нас, у ньому ми здатні збагнути лиш смерть; далебі, тільки у випадковості нам відкривається смерть, але ми, самі себе не обіймаючи, не відчуваючи власних обіймів, смерть у собі несемо, і лиш вона супроводжує нас, вона поруч із нами, як випадковість…
…О повернення! О повернення до божественного, повернення до людського! Смертний для нас ближній той, долю котрого ми не взяли на себе, котрий не дочекався від нас допомоги, людина нелюба, котру ми не обіймаємо собою і тому не даємо їй змоги нас обійняти — обійняти своїм буттям, о, ця людина для нас не божественна, і з нею не божественні й ми, і обидва випадки такі випадкові, що нам майже невтямки: давно вже помер чи, може, й не народився ще той, хто живим постає перед нами, хто хисткою ходою проходить повз нас і завертає за ріг, — таке саме творіння долі, як і кожна людина, долі творіння, як ми…
…О повернення! О Плотіє!..
…О повернення! Нема вороття вже до рідного краю; ми смертні разом з усім, що смертне, смертні самі для себе, ми, хто нічиєї долі на себе не взяв і так обернув себе на випадковість; неминуче прикуті наші діяння, і наше буття, й пізнання — все прикуте до голої форми долі, ми смертні серед безсмертя, смертні під музику зір, смертні, бо винні, у нетрищах голосів заблукані, оточені німотно-вируючим світлом нерозпізнаваности, на смерть уві сні приречені, на смерть, у яку переростає жорстокість, на смерть, у якій вже немає нічого безсмертного…
…О повернення! Наслухання й спочинок у нескінченних обширах сфер споконвічних, на споконвічних теренах світу й душі, в золотому і рідному спокої вічної тлінности, спокої, неприступному Янусу, хоч це наслухання подвійне, неслухання небес і землі, наслухання імен, даних Сатурном речам у глибинах небес і глибинах землі, це спокій подвійний, подвійно пов’язаний, неприступний смертельній жорстокості чвар і війни, неприступний розруєві, хоча наслухання — це й забуття воднораз, імен забуття — забуття через те, що вони такі рідні…
…О повернення! Кому судилось вернутися на батьківщину, той вертається в творення, туди він вертається, де за плинною гранню початку й кінця, по той бік усього збагненного і незбагненного усвідомлює останню собі настанову, він утікає від нерозпізнаваности, в якій зло і добро позастигали фатально-голою формою, він ховає обличчя в наднезбагненно знайомому, чий голос, м’який і суворий, провіщаючи долю й передуючи долі, виголошує присуд і знову буття вивільняє із форми і правду від олжі відділяє…
…О повернення! О, це диво безсмертя — у стражданнях позбутись страждань! О, цього дива судилося нам торкнутись, можливо, торкнутися лиш на мить, на один удар серця, яке цьому диву відкриється, судилось, одначе, навік незбагненне збагнути здогадкою, коли наша доля, обійми розкривши й сама також в обіймах, на себе бере долю ще одну, глибшою стаючи і багатшою у самопожертві, знаходячи захисток і сама прихищаючи ще одну долю; коли разом із дивом другого «я», яке ми проносимо крізь пожарища, нам доля дарує друге дитинство, воно зовсім інше й усе вже належить батькові, пізнання, що пізнає і вже пізнане, випадковість, що стала дивом, бо він увібрав у себе все, що пізнано, все що сподіяно, все буття, все, що долю здолало, — ще ні, й усе ж таки вже, о диво, о музика, що так навально знов пробудилась усередині і зовні, образ відкритий сфер, о кохання…
…О повернення! Адже кохання — це розпізнання! О повернення навік-віків! Адже кохання — це готовність до творення…
…І розпізнання було пізнанням, що, породжене сном і все ж саме себе породжуючи, подібне до дійства і все ж нерухоме, отак напливало на нього із чогось невидимо-видимого, — пізнання у чомусь безмовному і безсловесному, остання потуга сну, що сам себе пробуджує і пізнає свої межі, постійне повернення сну до свого материнського лона, в обійми пітьми його, щоб цю пітьму опромінити сяйвом своїм величним. Пізнання було не в ньому; мов кристал, воно виростало з невидимого кристалу світобудови; це був кристал сну. Може, так пізнають саме ґенії, так пізнають саме янголи, ці уважні провісники, народжені в творенні, коли, ненароджено в ньому витаючи, наслухають веління богів? Чи не витає він разом із ними за межами сну, чи не витає він разом із ними вві сні, чи не витає він разом із ними у спогадах? Неймовірне напруження від вибуху сну, від вибуху долі ніяк не минало, навпаки, воно наростало, робилось чимдалі нестерпнішим, чимдалі цілеспрямованішим, чимдалі зосередженішим на пізнанні, і що дужче воно наростало, то повніша ставала видимість сну, то дужче її неозоре сіяння зливалося з усією земною минущістю того знання, що було в пам’яті і ще до пам’яті, що зміст не міняло за будь-яких нових форм, що проникало, мов ще один сон, попід склепіння першого, оповивало його і збагачувало, додаючи образ до образу, розстилаючи краєвид над краєвидом, існуючи тут, як у раннім дитинстві існував колись сон-буття, прозорий від глибини пам’яті, в обрамленні вод і вінків, у мерехтінні зірок — міріади над міріадами — у невидимім небі, з музикою і німотою, що злилися в єдиний кристал, сон-буття, завжди пам’ятний, та повік неприступний спогадам, завжди чутний, та повік незбагненний. І тоді він, здавшись на волю цього потоку образів, тоді він почув, як стугонить серце сну — спершу тихо, а потім усе гучніше й гучніше. Бо у спогадах, які чи то з нього зринали, чи то сам він у них поринав (хіба ж визначиш напрямок, коли все відбувається в такій нерухомості!), у цьому сіянні, що набухало й усе поглинало, у завмиранні цього нерухомого взаємопроникнення було, також нерухоме і образне, те, що він завжди шукав у мові й у вірші і все ж таки знищував знову задля пізнання, знищував мову внівець, знищував вірш унівець, і тоді ледве мріла тільки остання безодня сну, ніби долі остання форма посеред неминучого форм розмаїття, ніби форма всіх форм посеред променистої неминучости, що, переплутана і переплетена, плинна й застигла, але в кожному образі, в кожнісінькій формі неозоро-безкрайо розпростерта над осяйними просторами сну, казково розвержена, щоб із бездонних глибин своїх сон породити… О, то вони, ці бездонні глибини підступали, вливалися в серце, о, то в них уливалося серце, сяйвом своїм променястим їх опромінюючи, і серця проміння перепліталося з промінням глибин, породжуючи незбагненне для мови пізнання; ці глибини були серцем сну, вони проникали, вростали у серце людське, пульсували у ньому, набуваючи кристалічної єдности і остаточности; й увижалося йому, ніби в цьому тремтливому тіпанні світла, в яке він поринав, яке підіймалось до нього, має початись оновлення долі, ніби тут, у цій останній безодні, має знову відбутись переродження форми на віковічний зміст: пробудження! О муки цілющі пробудження, що приходить вві сні, воно теж у полоні ще долі, скуте межами сну, який пізнає ще навіть самого себе, та воно — уже й вихід за межі сну, вже й відокремлення, бо серце, почавши колись пульсувати, незмінно відкритися прагнучи, ладне відкритись реальності, стугонить на останній межі, біля брами її тріпоче…
