— Знищити мову, знищити всі імена, щоб знову запанувала милість, — прошепотіли вуста його. — Цього хотіла мати… Без мови милість втрачає долю… — Боги подарували тобі імена, а ти їх богам повернув… Ти поему читай, читай імена, читай… Ця нова вимога була така наполеглива, що він мало не засміявся; авжеж, йому було смішно: хлопчик не втямив, про що тут ішлося, а може, йому й не дано було втямити.
— Читати? І це теж, щоб заснути, малий виночерпцю?.. Ні, нам ніколи, пора вже збиратися; підійди й поможи мені… Та хлопчик — він і на цей раз повівся на диво доречно — допомогти йому звестися і не подумав, а позаяк він цього не робив, то вже не лишалося жодного сумніву в тому, що він і права не мав це робити: хай би навіть спинився час, хай би навіть зімкнулося коло і займання злилося водно із згасанням, хай би навіть материнська турбота про дитячу покірність означала турботу про покору в смиренні, хай би навіть усе, що сподіялось, навіки зосталося всього-на-всього замислом, хай би він і ніколи, о, навіть ніколи не навчивсь розмовляти, все одно поводар і товариш за межами першого кола уже не поможе; хлопчиків голос обернувсь на відлуння, яке ще, можливо, й відповідає, та нічого вже не розуміє, бо воно — просто відлуння, довселенське відлуння, що йде із довселенського пробудження; і цей голос був дзеркалом, що світило самозгасанню — завершально-величному, невимовно-жаданому; він був передвісткою нового голосу, який буде словом у безсловесному і поєднає у невимовності ще не сказане з уже не сказаним, у тій невимовності, що сяє в безодні усіх мовних обширів. Цю мову не можна було ані вивчити, ні прочитати, ані почути. — Прибери згортки, — наказав він. І хлопчик цього разу послухався — хоч і не дуже охоче, а скоріш розчаровано, по-дитячому вперто і навіть аж ледь-ледь лукаво, бо манускрипти поклав не до скриньки, а просто на стіл. І це теж мало трохи кумедний вигляд. А коли він іще раз, неначе востаннє, придививсь до обличчя малого, до світлих очей, що вже трохи потьмарились, хоч у них ще й проглядало очікування, ці риси знайомі зненацька здалися йому на диво чужими, і він спокійно-поступливо, немов на прощання, додав: — …Лісанію. Нетерплячка не відчувалася. На столі тихо, мов павутиння у полум’ї, потріскувала свічка, розливаючи світло — не світло, а лиш відлуння його, довселенське відлуння громохкого світіння, що чекало під зорями, чекало пожертви, чекало пекельного самозгасання; але тут оксамитово-тіняво джеркотів водограй у стіні. І хлопчик, чи то над столом схилившись, чи то стоячи рівно і в такій позі чи то читаючи, чи то з пам’яті, спершу несміливо, потім усе голосніше і голосніше, кулачком відбиваючи такт на столі, заходився декламувати вірші (що це, остання спокуса?) — вірші, сповнені римських імен, і вірші спливали у ніч, у джеркіт нічний водограю: «З усього Еней дивувався Й живо по всьому очима водив, бо йому був цікавий Кожний куточок, усе його тішить, царя він питає, Й слухає, що цей говорить про пам’ятки предків прадавніх. Мовить тоді цар Евандр, який римську поставив твердиню: «Бачиш, тут фавни тубільні і німфи гаї ці займали, Плем’я мужів, що зродились із пнів і з твердої дубини. Устрою в них не було, ні звичаїв, волів запрягати Ще не навчились, запасів робити й здобуте щадити Не розуміли: із віття жили та із ловів нелегких. Перший Сатурн тут явивсь із небесних висот олімпійських, Зброї Юпітера втікши, як той його вигнав із царства. Він тоді рід той безумний, розлізлий по горах високих, Разом стягнув і надав їм закони, а край цей схотів він Лацієм звать, бо безпечно в землі цій сховався. Доба та В час його царства, як кажуть, була золота. Так він правив В тихому мирі народами, поки поволі настала Гірша, поблякла доба, а за нею до воєн шалена Пристрасть і власности сильна жадоба. Тоді-то авзонське Плем’я й сіканські народи прийшли сюди, й часто зміняла Назву Сатурна земля. І настали царі, між якими Тибріс жорстокий, безмірного росту, що річку від нього Іменем Тибр ми пізніше, усі італійці, назвали. Справжню, стару свою назву утратила Альбула-річка. В час той, як прогнаний із батьківщини, по морю я їхав, Доля всесильна й судьба неминуча мене посадили В цих ось краях, та бог Аполлон і накази жахливі Матері — німфи Карменти — мене завели у ці землі». Ледве сказав це, йде далі й показує вівтар і браму, Що Карментальською, кажуть, назвали вже римляни здавна, З шани до німфи Карменти, що долю віщує і перша Те провістила нам, що енеади великим народом Будуть і що Паллантей також містом уславленим стане. Далі великий показує гай, що притулок із нього Ромул завзятий зробив, і ще далі Луперкал у тіні Скелі холодної, що парасійським звичаєм назвали Йменням Лікейського Пана. І гай Аргілету святого Теж показав, і місце, де гостя із Аргоса вбито. Звідти веде під Тарпею і під Капітолій, що нині Золотом сяє, колись же був дикими вкритий корчами. Вже і тоді забобонні жахи цих ось місць полохливу Людність лякали, й тоді уже лісу і скелі боялись. «Глянь, — каже, — гай цей і пагорб цей, лісом укритий, займає Бог невідомий якийсь, хоч вірять і в те аркадійці, Що і самого Юпітера бачили часто, як чорну Тряс він егіду своєю правицею й хмари громадив. Бачиш, крім того, ці городи два, ці розвалені мури, Рештки, що тут залишились, як спомин по давніх героях. Замок цей — батько наш Янус, а той — Сатурн заснував тут, Янусів замок — Янікул, Сатурнія — звався Сатурнів. Так, розмовляючи, скоро й до вбогого житла Евандра Вже підійшли і ревучі побачили череди всюди, Бачили їх і на Римському ринку, й на величних Каринах. Як до домівки прийшли, він промовив: «На ці ось пороги Сам Алкід переможний вступав, і його тут гостила Царська оселя оця. Тож гідний будь бога і важся, Гостю, багатств не цінити і не осуди нашу вбогість». Так він сказав і під покрив маленького дому Енея Вводить великого й просить сідать на розстеленім ложі З листя, яке ведмедиці лівійською шкурою вкрито. Ніч наступає і землю у чорні окутує крила». Ніч наступила, ніч наступає… Хлопчиків голос робився усе тихішим, тихішим, а невдовзі і зовсім змовк. Чи живуть ще ці вірші? Чи живуть вони й поза цим голосом? Чи вже й вони зовсім щезли, щоб не порушити його гаданий сон? Либонь, він і справді заснув, не помітивши навіть, що хлопчик тим часом пішов. Очей не розплющуючи, так ніби вже сама спроба переконатися була б недоречна, він — мов той Еней, гість, що здивовано слухав, — чекав, чи той голос не пролунає знов; але голос мовчав. Одначе останні рядки ще бриніли у вухах, бриніли й бриніли, воднораз усе дужче і дужче міняючись — міняючись чи, правильніше сказати, ущільнюючись до чогось такого, що поставало майже відчутним образом, тільки образом поза звичайною образністю, достоту, як ото пройма вікна, осяяна місяцем: образ її хоч і мрів іще під зімкненими повіками, однак формою й світлом уже сливе перелився у звуки; це був відзвук у слуху, відблиск у зорі, те й те невідчутно-чуттєве, і те й те спліталися в єдність, що була вже за межами зору і слуху, досяжна лише для чуття, і в неї вливалися, навдивовижу близькі їй і також навдивовижу поєднані, голос і усмішка хлопчика, немов задля того, щоб там зберегтися навік. Чи не надумав Сатурн забрати назад імена, що їх сам-таки й дав? Краєвиди поезії, краєвиди землі, краєвиди душі втрачали свої імена, і що довше він, очей не розплющуючи, лежав у цьому сатурнівсько-давньому просторі, що глибше проймався і переймався цим невідчутно-чуттєвим видінням, що ревніш намагавсь осягнути його відчуттям і чуттям, авжеж, що палкіше бажав, щоб це видіння знов обернулося на цілковиту реальність, що нетерплячіше ждав, щоб хлопчик вернувся й читав йому вірші і далі, то дужче йому водночас хотілося, щоб усе це пощезло, бо спокуса, що від хлопчика йшла і позбавляла страждань, не лише його не відпускала, не лише бриніла для нього передвісткою і передлунням чогось завершального, але й ставала йому на шляху до завершального голосу, не лише відчиняла для нього браму до чогось неозоро-безкрайого, але й замурувала її. Чи там не ховався і той шепітливо-величний, м’яко-гримотливий, доброзичливо-владний, той близько-далекий і невловимий вселенський голос, що його чув він, хоч і не міг почути? Глибше, аніж земне все, хоч іще і в земному, схована та могила, яка породжує голос, гробниця початку, простір джерельний кінця, що початки народжує, глибоко під усім чутним і видимим сховане місце, де зібрано всі голоси, де всі вони разом, місце, звідки вони виходять і куди знов переходять, місце, де їх не чути й де їх поєднує щонайнечутніше із суголось нечутних; це — їхнє спільне звучання, а отже, і сам той, напевне, єдиний, наймогутніший голос, що охоплює всі голоси, всі, крім свого власного. Що охоплює ціле життя й усе ж залишається поза життям… Чи був це вже голос самого вмирання? Невже таки він? Це був голос чи щось приховане, ще більше, ніж голос? Він вслухався в нечутне, вслухавсь з усіх сил свого тіла й душі, на які лишень здатна була його воля, але над морями мовчання, над краєвидом прихованим первісного звуку, що танув у первіснім початку й у первіснім кінці, під німотно-лункими небесами первісного пізнання витав, забуттям обійнятий і забуття обіймаючи, лише видихнутий подих, ніжна-преніжна роса, що осіла від подиху безбарвно-дзвінких лугів прозоровости, від подиху німотно-дзвінких її піль; образ хлопчачого голосу, тільки він ще й лишився, тільки він ще й скидав покров, хоч і сам вже ховався за ним, земний відголос, уже й не слово, вже й не вірш, вже й не барва і не безбарвність, вже й не прозірність, а лише усмішка, образ колишнього, образ усмішки. Імена? Вірші? Що то було — якась поема, «Енеїда»? Зникаючи, воно ще раз промайнуло у імені (Еней?), так мовби в ньому збереглося передчуття великого і милосердого наказу, назавжди втраченого; та вже нічого не можна було відшукати: все прожите, все створене, буття проминуще з усім, що в ньому було, — все розпливлося, усе спливло, все — як вода змила, його пам’ять, завжди у пошуках, не знаходила ані років, ані днів, ані часу, в ній він не знаходив нічого знайомого, він вслухався у спогади й чув лише хаос склянистих звуків, що, хоч і земні ще, випали вже із земного часу, зосталися без земних спогадів, чув хаос форм, пронизаний гарячково-склянистим брязкотом, хаос, що постав із невчасности й розпростерся в невчасності, і що глибше пам’ять його поринала у пошуки «Енеїди», то швидше вона розчинялася, пісня за піснею, не лишаючи жодного сліду в лункому мереживі сяєва. Що це — повернення до початків поеми? Зникло все, що було варте спогаду; все, що він оспівав у поемі — мандри морські і сонячний берег, війна і брязкіт зброї, долі богів і мінливі шляхи зірок, це й ще багато чого, що описано і не описано, — все відпало, поема відкинула, скинула це, як негодящу одіж, і повернулася до неприкритої наготи свого переднародження, до лункої невидимости, що з неї постає вся поезія; чиста форма знов прийняла «Енеїду», і поема віднайшла себе в ній, ніби власне відлуння, мов та душа, що в мушлі своїй кришталевій власну гідність оспівує. Усе зайве відкинуто, а проте воно лишилося і набуло витривалости у непроминущій формі, і чистота береже її від забуття, й навіть найпослідущо-тлінному надає вона властивости вічного. Поеми і мови уже не було, але спільна душа їхня й далі жила, не покидаючи кришталевого дзеркала самої себе, душа людини відмерла, канувши на самісіньке дно безпам’ятства, та мова душі її лишилася жити, не покидаючи співучої ясности форми своєї; душа і мова, відділені одна від одної, та все ж переплетені одна з одною, віддзеркалюючи одна одну, — хіба це дзеркальне сяєво йшло до них не з тієї безодні бездонної, в якій — і все завершення, й усе вороття? Хіба їх обох, роз’єднаних, кожна сама по собі, — хіба їх не поєднав у собі той голос вітчизни, що знову і знову трощить всі межі й, лунаючи у позамежжі, обіцяє мету, і пораду, й підтримку, і втіху? О, голос колишнього, яке настає і минає, голос колисанковий, ніжний, що лунав колись, теплом своїм укриваючи і світ розкриваючи, зоряний голос колисанкової ночі, тиха наспівна єдність!
|
