— Пане… — Перед ним стояв дворак.
— Мені більш нічого не треба.
Дворак показав на хлопчика:
— То що, дати нічліг твоєму рабові? Це не було передбачено… — Набридливий дворак таки мав рацію, це не було передбачено. — Та якщо ти, о пане, все ж волієш, щоб він був десь тут, біля тебе, то ми, безперечно, негайно зробимо тобі цю послугу…
— Не конче… він піде до міста.
— А крім того, оцей ось… — Дворак показав на одного із гурту рабів. — Він цілу ніч буде в сусідній кімнаті, лишень поклич його.
— Гаразд… Сподіваюсь, він мені не знадобиться.
— Тоді я, з того дозволу, піду?
— Йди.
Ця метушня, ці приготування йому вже й так надокучили; нетерпляче згорнувши на грудях руки, нетерпляче покручуючи на пальці персня з печаткою, він очікував, поки цей холодний прислужник зі своїми людьми нарешті піде; та коли це сталося, то, всупереч сподіванням, виявилося, що раб, на якого показав дворак, не вийшов разом із усіма, а лишився стояти біля дверей, ніби так воно й треба; це був чоловік із товстим, як у людей зі Сходу, носом на суворім лакейськім обличчі.
— Відішли його, — попрохав хлопчик.
Раб спитав:
— Накажеш збудити тебе на сході сонця?
— На сході сонця? Навіщо? — На мить йому навіть здалося, що сонце, хоч стояла вже й ніч, з неба зовсім не зникло, а лише сховалося десь на його західнім краї, — осяйний Геліос, той, що ніч переживає, ніч перемагає, могутніший, аніж мати, з лона якої він вийшов.
Одначе треба давати відповідь рабові, який уперто чекає наказу.
— Не треба мене будити, я, мабуть, не засну…
Враження було таке, ніби раб не почув цих слів; він так застигло й стояв біля дверей. Що б то означало? Що чоловік хотів цим сказати? Що якщо не збудити людину, то для неї новий день не настане? Надворі вже ніч, по-материнському спокійна ніч, подих її м’який і приємний, і приємно уявляти собі, що не буде їй кінця-краю; ні, цей раб тут не потрібен, і не потрібно, щоб він уранці будив його.
— Можеш іти спочивати…
— Нарешті, — мовив хлопчик, коли раб причинив за собою двері.
— Атож, нарешті-таки… А тепер щодо тебе, мій юний проводирю… Що ти тут, власне, ще робиш? Маєш до мене яке-небудь прохання? Я залюбки його виконаю…
Малий проводир стояв перед ним, розставивши ноги; округле, по-селянському грубувате і — що правда, то правда, — на жаль, досить негарне личко було трохи похнюплене і, звісно ж, трохи ображене, спідня губа безпорадно випнута.
— Ти хочеш відіслати й мене…
— Я відіслав їх, не тебе… а тебе я просто питаю…
— Не проганяй мене…
У тихому, хрипкуватому юному голосі лунало щось дуже знайоме, його своєрідні селянські нотки нагадували про рідну домівку. В цьому голосі вчувалась далека, майже забута злагода, вчувалася злагода вже недоступно далекого материнського минулого, і пам’ять про нього світилася і в ясних очах хлопчика.
— Я не збираюся тебе проганяти, але припускаю, що тебе привело сюди, як і багатьох інших, свято Цезаря…
— До свята мені немає ніякого діла.
— Хлопці завше прагнуть на свято, ти цього не соромся; через це моя вдячність тобі за те, що ти провів мене сюди, не стане меншою…
Заклавши руки за спину, хлопчик стояв, ледь повертаючись збоку вбік.
— Я свят не люблю.
— Якби мені твої роки, я пішов би туди неодмінно, і пішов би навіть сьогодні, якби був здоровіший; та якби ти пішов замість мене, то я мав би таке відчуття, ніби сам опинився на святі… задля жарту пробрався туди у чужій подобі… Поглянь, осьдечки квіти, можеш зробити собі віночка, Авґустові це припаде до вподоби.
— Не хочу.
— Шкода… то що ж ти хочеш?
— Лишитися тут, з тобою.
Картина святкової зали, до якої мав би пробратися хлопчик і постати там перед очима Авґуста, розвіялась.
— Хочеш лишитися тут, зі мною…
— Назавжди.
О нескінченна, о вічна ніч, у якій незмінно владарює мати, в пітьмі дитя колисаючи, з пітьми в пітьму колисочку гойдаючи, о незатьмарена незмінність цього Назавжди…
— Кого ти шукаєш?
— Тебе.
Малий помилявся. Те, що ми шукаємо, кануло у небуття, і не треба його шукати, бо те, чого не можна знайти, з нас лише поглумиться.
— Ні, мій юний проводирю, ти вів мене, але шукав не мене.
— Твій шлях — це шлях і мій.
— Звідки ти?
— Ти сів на судно в Епірі.
— І ти зі мною?
Усмішка була ствердною відповіддю на це запитання.
— З Епіра, отже, із Греції… Але мова у тебе така, немовби ти — із Мантуї.
І знов усміхнувся хлопчик:
— Це — твоя мова.
— Це мова моєї матері.
— В устах твоїх мова ця стала піснею.
Пісня, спів… Музика сфер, що оспівують самих себе, долаючи межі всього людського.
— Чи то не ти співав на нашому судні?
— Я слухав.
О материнська пісня ночі, яка лунала крізь ніч, яка вже давно відлунала, тебе так хотілося відшукати щоразу, коли новий день займався.
— Мені було стільки років, як оце тобі, атож, може, навіть трохи менше, коли я почав складати свої перші вірші, та такі плутані… Атож, так воно й було, я мав знайти себе… Мати моя тоді вже померла, в мені лунав лише її голос… То кого ж ти шукаєш?
— Навіщо мені шукати, коли це робив ти?!
— Виходить, я все ж таки опинився на твоїм місці, хоч ти й не схотів піти замість мене на свято? То, може, ти й вірші складаєш, як я колись?
На такому знайомому і близькому обличчі хлопчика промайнула заперечливо-непритомна усмішка; ластовиння на носі у нього також нагадало про щось дуже знайоме й близьке.
— Отже, віршів ти не складаєш… А я вже подумав був, що ти — один із тих, хто завжди намагається прочитати мені свої вірші чи драми…
Цих слів хлопчик, здавалося, не зрозумів або не звернув на них уваги.
— Твій шлях — поезія, але мета твоя — поза межами самої поезії…
Мета була поза межами темряви, поза межами минулого під материнським крилом, і хоч цей хлопчик і веде мову про якусь там мету, та що йому про неї знати? Він надто для цього юний; так, він став проводирем, та вабить його не така мета.
— Хай там як, а ти прийшов до мене, тому що я — поет… Чи ні?
— Ти — Верґілій.
— Я знаю… до того ж там, у порту, ти таки недвозначно кричав про це на весь майдан.
— Хоч це помагало й не дуже. — На обличчі у хлопчика знов промайнула пустотлива усмішка, кумедно поморщивши йому носа; поясок ластовиння на ньому зібрався в рясні зморщечки, й у сяйві од свічок зблиснули білі, рівненькі й міцні-міцні зуби; це була та сама пустотлива усмішка, з якою він там, на майдані, прокладав шлях поетові Верґілію, — та сама пустотлива усмішка з далекого, дуже далекого минулого.
Щось спонукало, щось змушувало його говорити, навіть якщо такий хлопчик, як цей, нічого й не зрозуміє:
— Ім’я — це ніби накидка, яка належить не нам; під нашим ім’ям ми зовсім голі, ще голіші, аніж дитя, яке батько бере на руки, щоб дати йому ім’я. І що більшою мірою повнимо ми власне ім’я своїм буттям, то чужішим ім’я це стає нам, то від нас незалежнішим воно стає, і то покинутішими самі ми стаємо. Немовби позиченим виявляється в нас усе: ім’я, яке носимо, хліб, який їмо, позиченими виявляємось ми і самі; нас, голих, одягли в щось чуже, і лише той, кому пощастить скинути з себе всю позичену сухозлотицю, лише той розгледить мету, лише той покликаний до цієї мети, щоб остаточно поєднатися зі своїм ім’ям.
— Ти — Верґілій.
— Я був ним колись і, може, стану ним знов.
— Ще ні — й усе ж таки вже, — мов на потвердження слів цих, злетіло з уст хлопчика.
Це була втіха, щоправда, лише така, на яку здатна дитина, — втіха, однак, не цілковита.
— Це — дім, де імена всі позичені… Навіщо мене ти привів сюди? Це — дім для гостей.
І знову та сама усмішка злагоди, дитяча усмішка, майже шельмівська, а проте сповнена глибокої обізнаности — дуже глибокої, можна навіть сказати, якоїсь позачасової.
— Я до тебе прийшов.
І, дивна річ, тепер його відповіді виявилось досить, так ніби це і була цілковита втіха; цієї відповіді вистачило навіть для другого запитання, яке, що було, мабуть, іще дивніше, ніби випливало із першого, — ще дивніше, позаяк було неминуче:
