− Не керуйте ним! Наслідуйте приклад усіх значніших видавців: усуньтеся геть від справ, але отримуйте прибутки! Ви ніколи не побачите в редакції передової щоденної газети справжнього редактора, а розмовлятимете тільки з помічником. Справжній редактор перебуває, залежно від сезону, в Шотландії, в Аскоті[4], або в Єгипті; ми припускаємо, що він відповідає за все, що діється в його часописі, але зазвичай він є останньою особою, яка знає щось про власне видання. Він довіряє своєму «штабові», хоча це опертя подекуди доволі хистке: коли «штаб» у скрутному становищі, його представники здебільшого твердять, що нічого не можуть вирішувати без свого редактора. Тим часом редактор спокійнісінько собі подорожує десь за тисячі миль. Ви можете заводити публіку в оману тим самим шляхом, якщо хочете.

− Я міг би, але я так не хочу, − відповів я. − Якби я мав власну справу, я б не занедбував її. Я люблю все робити ґрунтовно.

− Так само, як я, − промовив швидко Ріманський. − Я сам завжди переймаюся справою і все, до чого беруся, роблю з усією душею!

Він посміхнувся, як мені здалось, іронічно.

− То як же ви почнете використовувати вашу спадщину?

− Передусім я видам свою книжку − ту саму книжку, якої ніхто не схотів прийняти. Я примушу цілий Лондон говорити про неї!

− Можливо, − сказав князь, дивлячись на мене примруженими очима крізь хмару диму. − Лондон любить балачки. Особливо про негарні й сумнівні предмети. Тому, як я вам уже натякав, якби ваша книжка була сумішшю Золя, Ґюїсманса [5] й Бодлера або якби її героїнею була «скромна» дівчина, яка вважає чесне заміжжя за «приниження», то ви б могли бути певні, що матимете успіх у ці дні новітніх Содому й Гоморри.

Він раптом зірвався з місця, кинув цигарку й став переді мною.

− Чому вогненний дощ не падає з неба на цю прокляту краї ну? Вона дозріла для кари − сповнена потворних істот, не гідних навіть мук пекла, на які, як сказано, приречені брехуни й лицеміри! Темпест, якщо є людська істота, яку я найдужче зневажаю, то це тип людини, вельми поширений за наших часів, − людини, яка ховає свої мерзенні пороки під маскою великодушності й доброчесності! Такий суб'єкт навіть схилятиметься перед утратою дівочої цноти − адже він знає, що тільки моральним і фізичним падінням жінки може задовольнити свою тваринну хіть! Аніж бути таким лицемірним підлотником, я волів би відверто визнати себе негідником!

− Це тому, що самі ви маєте шляхетну натуру, − сказав я. − Ви − виняток із правила.

− Виняток? Я? − і він гірко всміхнувся. − Так, маєте рацію: між людьми я виняток, але я підлотник у порівнянні з чесними тваринами! Лев не прибирає голуб'ячої подоби − він гучно заявляє про свою хижість. Змія, хоч і потайливо рухається, виявляє свої наміри сичанням. Виття голодного вовка чути здалеку − воно страхає сквапливого мандрівця посеред сніжної пустелі. Однак людина наділена більшою хижістю, ніж лев, більшою віроломністю, ніж змія, більшою пожадливістю, ніж вовк: вона тисне руку свого ближнього, вдаючи приязнь, а сама поза очі змішує його з багном. Усміх людини оманливий; серце її фальшиве та егоїстичне. Кидаючи свій нікчемний глум на загадку світу, вона ремствує на Бога. О Небо! − тут він перервав себе пристрасним жестом. − Що зробить Вічність із таким невдячним сліпим хробаком, як людина?

Його голос лунав з особливою силою, його очі горіли вогненним запалом. Я, приголомшений, з погаслою сигарою в руці витріщився на нього в німому подиві. Що за натхненне обличчя! Що за гордовита постава! Який величний, майже богоподібний вигляд мав він у цю мить! А між тим щось страшне було в його позі, сповненій виклику і протесту.

Князь упіймав мій зачудований погляд, і пристрасть на його обличчі зблякла; він засміявся та знизав плечима.

− Я думаю, що народжений бути актором, − сказав він недбало. − Часом мене опановує любов до декламації. Тоді я промовляю, як промовляють перші міністри або добродії парламентарі, − пристосовуючись до віянь часу, але не надаючи значення жодному сказаному слову!

− Я не приймаю такого пояснення, − злегка всміхнувся я, − ви мусите надавати значення тому, що говорите; хоча мені здається, ви скоріш натура, що діє імпульсивно.

− Справді, ви так гадаєте? − вигукнув він. − Як це розумно з вашого боку, любий Джеффрі, як розумно! Однак ви помиляєтесь! Нема істоти менш імпульсивної та більш обтяженої наміром, ніж я. Вірте мені чи не вірте, як хочете. Віра − таке почуття, яке не можна примусово викликати. Якби я сказав вам, що я небезпечний приятель, що я люблю зло дужче, ніж добро, що я ненадійний провідник, − що б ви подумали?

− Я б подумав, що ви маєте химерну схильність знецінювати свої властивості, − сказав я, знов запалюючи сигару й трохи забавляючись його пристрасністю. − Однак я любив би вас так само, як люблю тепер, і навіть дужче, якби це було можливо.

Він нарешті сів і впився в мене своїми темними загадковими очима.

− Темпесте, ви наслідуєте приклад гарненьких жінок: вони завжди люблять неприторенних негідників.

− Але ж ви не негідник, − заперечив я, спокійно курячи.

− Ні, я не негідник. Але в мені багато диявольського.

− Тим краще! − і я лінькувато розлігся на стільці. − Маю надію, в мені теж сидить диявол.

− Ви вірите в нього? − спитав Ріманський, усміхаючись.

− У диявола? Звісно ж, ні!

− А між тим він − вельми цікава легендарна постать, − вів далі князь, запаливши й собі сигару та повільно випускаючи кружальця диму, − і навколо цієї постаті обертаються сюжети багатьох гарних історій. Уявіть його падіння з небес! «Люцифер, Син Ранка» − що за ім'я, що за велич! Припускають, що істота, народжена Ранком, утворилася з прозорого чистого сяйва; уся теплота здійнялася з мільйонів сфер, щоб забарвити його світле обличчя, й увесь блиск вогненних планет палав у його очах. Прекрасний і величний, стояв він, цей верховний Архангел, з правої руки Божества, і перед його невтомним поглядом носилися чудові витвори Божої думки та мрії. Раптом він побачив удалині, між зародковими матеріями, новий маленький світ і в ньому − істоту, що формувала ся повільно, істоту слабку, але могутню, істоту вищу, але легковаж ну, − дивний парадокс! − призначену пройти всі фази життя, доки, набувши душі Творця, вона не торкнеться свідомого Безсмертя − Вічного Тріумфу. Тоді Люцифер, сповнений гніву, обернувся до Володаря Сфер і кинув безумний виклик, гучно заволавши: «Невже Ти хочеш із цієї нікчемної слабкої істоти зробити Янгола, подібного до мене? Я протестую і засуджую Тебе! Якщо Ти зробиш людину за нашою подобою, то я маю за краще знищити її цілком, аніж ділити з нею розкіш Твоєї Мудрості та славу Твоєї Любові!» І Голос страшний і прекрасний відповів йому: «Люцифере, Сину Ранка, тобі добре відомо, що жодне пустопорожнє й безглузде слово не може бути вимовлене переді Мною, оскільки Свобода Волі є дар Безсмертних; відтак, що ти говориш, те і зробиш! Іди, Гордий Душе, Я позбавляю тебе твого високого чину! Ти впадеш, і янголи твої впадуть разом із тобою! І не повернешся, доки людина сама не викупить тебе! Кожна людська душа, яка піддасться твоїй спокусі, буде новою перепоною між тобою й Небом − кожна душа, яка відкине й переможе тебе, піднесе тебе ближче до нього! Коли світ зречеться тебе, Я тобі пробачу й знову пригорну тебе; але не раніше».

− Я ніколи не чув цієї легенди в такому викладі, − сказав я. − Ідея про те, що людина викупить диявола, зовсім нова для мене.

− Правда? − князь пильно подивився на мене. − Це один з найпоетичніших варіантів історії. Бідний Люцифер! Без сумніву, його покарання вічне, і відстань між ним та Небом мусить збільшуватися щодня, оскільки людина ніколи не допоможе йому виправити помилку. Людина радніша зректися Бога, але диявола − ніколи. Судіть самі, якою мірою цей «Люцифер, Син Ранка», Сатана, чи як він там зветься, мусить ненавидіти людство!

Я всміхнувся.