− Доводять, що в житті − смерть, − сказав тихо князь, зосереджуючи погляд своїх темних очей на тріпотливих крильцях, − але цей постулат є хибним, так само як і багато інших заяложених людських постулатів. «У смерті − життя» − так маємо ми сказати. Ця істота − рідкісний та вельми цікавий витвір смерті, і я думаю, що вона не єдина у своєму роді. Інші були знайдені за таких самих обставин, а цю відшукав я особисто. Моя оповідь не набридла вам?
− Навпаки! − палко заперечив я, не відводячи очей від веселкової комахи, яка виблискувала у промінні світла, ніби жилки на її крильцях були з фосфору.
Князь близько хвилини помовчав, дивлячись на мене.
− Отже, це сталося просто. Я був присутній під час розгортання однієї єгипетської жіночої мумії. її талісмани свідчили, що то була принцеса славетного царського роду. Кілька цікавих коштовностей лежало навколо її шиї, а на грудях був шматочок битого золота у чверть дюйма завтовшки. Під золотою пластинкою її тулуб був обгорнутий безліччю ароматних запинал, і коли їх зсунули, то побачили, що тіло поміж грудьми згнило, а в гнізді, яке утворило ся внаслідок розкладу, знайшли цю живу блискучу комаху.
Я не міг подолати легкого нервового дрожу.
− Який жах! − сказав я. − Зізнаюсь, якби я був на вашому місці, я б ніколи не вподобав такої небезпечної істоти! Гадаю, я б убив її!
Він глянув мені у вічі.
− Навіщо? − спитав він. − Боюся, любий мій Джеффрі, ви геть позбавлені наукових нахилів. Убити бідолаху, яка знайшла життя на грудях смерті, − чи не жорстока думка? Для мене ця некласифікована комаха служила б за доказ незнищенності зародків свідомого існування − якби я потребував такого доказу. Вона має очі, чуття слуху, смаку, нюху і дотику, а дістала вона їх − разом із розумом − із мертвого тіла жінки, яка жила і, без сумніву, кохала, і грішила, і страждала понад чотири тисячі років тому!
Він спинивсь і раптом додав:
− Відверто кажучи, я з вами погоджуюсь і вважаю цю комаху злою істотою. Справді! Але через це я люблю її не менше. Факт, що я сам створив собі фантастичне уявлення про неї. Я схильний визнавати ідею про переселення душ, та інколи, на догоду власній примсі, я переконую себе в тому, що принцеса єгипетського двору мала порочну, блискучу і кровожерну душу і що… ось це − вона!
Холодний дрож знову перебіг моїм тілом, і, коли я дивився на князя, на його високу фігуру, − він стояв переді мною в холодному освітленні з «порочною, блискучою і кровожерною душею», що вчепилася йому в руку, − мені здалося, наче щось потворне домішалося до його надзвичайної вроди. Мене охопив невимовний жах, який я приписав враженню від неймовірної історії, і, щоб подолати це відчуття, я почав розглядати чарівну комаху. її блискучі бісерні очиці, здалось мені, виблискували ворожістю, і я відступив назад, гніваючись на самого себе за страх перед цією дрібною істотою, який опанував мене.
− Вона дивовижна! − пробурмотів я. − Я не дивуюся, що ви цінуєте її як рідкість. її очі дуже виразні й майже розумні.
− Безперечно, вона мала гарні очі, − сказав Ріманський.
− Вона? Кого ви маєте на думці?
− Принцесу, звичайно, − відповів він, вочевидь, тішачись, − милу померлу даму; це створіння мусить бути наділене деякими з її рис, якщо завважити, що воно живилося тільки її тілом.
І він повернув комаху до її кришталевого житла з найніжнішою турботливістю.
− Гадаю, ви робите з цього висновок, що насправді ніщо не вмирає остаточно? − спитав я.
− Безумовно, − відповів він із переконаністю. − Ніщо не може бути знищене цілком, навіть думка.
Я мовчки стежив за ним, поки він прибирав кришталеву скриньку разом із її небезпечним пожильцем.
− А тепер сніданок, − сказав він весело, беручи мене під руку. − Вигляд ви маєте на двадцять відсотків кращий, ніж уранці, Джеффрі, і я гадаю, що ваші справи вдало владналися. А що ви ще сьогодні робили?
Уже сидячи за столом, де нам прислуговував похмурий Амієль, я переповів князеві всі мої ранкові пригоди, особливо зосередившись на зустрічі з редактором, який напередодні відхилив мій рукопис і який, я був певен, тепер охоче пристане на мою пропозицію.
Ріманський слухав уважно, час від часу посміхаючись.
− Звісно, − сказав він, коли я скінчив, − нічого дивного немає в поведінці цього поважного пана. Він виявив чудову скромність і витримку, не погодившись відразу на вашу пропозицію. Його кумедне лицемірство у проханні дати йому час на роздуми тільки доводить, що людина він тактовна і далекоглядна. Чи уявляли ви собі коли-небудь людське сумління, якого не можна було б купити? Мій приятель Папа продасть вам спеціально зарезервоване місце на небі, якщо ви добре заплатите йому на землі! Нічого не дається задарма на цьому світі, крім повітря й сонячного світла; решта купується − кров'ю, слізьми, подекуди благаннями, але найчастіше грішми.
Мені здалося, що Амієль, який стояв за стільцем свого пана, посміхнувся на ці слова, й моя інстинктивна неприязнь до нього змусила мене мовчати про мої справи до закінчення сніданку. Я не міг визначити причини моєї відрази до цього вірного князевого слуги, але відраза залишалась, навіть дедалі зростала з кожним разом, коли я бачив його похмуре і, як мені здавалося, насмішкувате обличчя. А між тим він поводився з бездоганною шанобливістю та уважливістю. Власне кажучи, я не міг нарікати на нього, однак, коли він нарешті поставив каву, коньяк та сигари на стіл і безшумно зник, я відчув велику полегкість і почав дихати вільніше.
Щойно ми лишились сам на сам, Ріманський запалив сигару й почав курити, дивлячись на мене з особливою цікавістю й добротою, що робило його витончене обличчя ще прекраснішим.
− Тепер поговорімо, − сказав він. − Я гадаю, що на сьогоднішній день я ваш найкращий друг і, звичайно, знаю світ краще, ніж ви. Як ви плануєте влаштувати своє життя? Іншими словами, як ви витрачатимете гроші?
Я розсміявся.
− Ясна річ, я не жертвуватиму внесків на побудову церкви або лікарні; я навіть не організовуватиму вільної бібліотеки, оскільки такі заклади, крім того що являють собою розплідник заразних хвороб, зазвичай потрапляють під патронат комітету місцевих торговців, які насмілюються вважати себе літературними суддями. Любий княже, я хочу витрачати гроші задля власного задоволення й гадаю, що способів знайду безліч.
Ріманський відмахнув сигарний дим; його темні очі світились особливим сяйвом крізь сивий туман, що носився в повітрі.
− З вашим багатством ви можете зробити щасливими сотні людей, − зауважив він.
− Дякую, спершу я сам хочу бути щасливим, − відповів я весело. − Ви, мабуть, вбачаєте в цьому егоїзм; я знаю, ви філантроп, а я − ні.
Він надалі допитливо дивився на мене.
− Ви можете допомогти вашим літературним товаришам… Я перервав його рішучим жестом.
− Цього, друже мій, я б ніколи не зробив. Мої літературні товариші штурхали мене за кожної доброї нагоди; вони щоразу ставали мені на заваді, коли я намагався заробити собі на прожиття. Тепер моя черга штурхати їх, і я віддячу їм таким самим милосердям, допомогою і співчуттям, які вони виявляли до мене!
− Помста солодка! − промовив князь сентенційно. − Я б порекомендував вам видавати першорядний письменницький часопис.
− Навіщо?
− Чи варто питати? Подумайте: ви отримуватимете рукописи ваших літературних ворогів і відхилятимете їх; викидатимете їхні листи на смітник; відсилатимете назад їхні поеми, романи та політичні статті з нотаткою на зворотному боці: «Повертаємо з вдячністю», − або, ще краще: «Не годиться»! Анонімною критикою встромлюватимете ножі у ваших суперників! Уявіть собі дикуна з двадцятьма скальпами біля пояса, дикуна, який виє з радощів, − його радість буде безбарвна порівняно з вашою! Я знаю це − я сам був колись редактором!
Я засміявся з його гарячкування.
− Мені здається, ви маєте рацію, − сказав я, − я зумію солідно влаштуватись на месницькій позиції! Однак керувати часописом − це надто обтяжливо для мене.