− Це жахливо! Годину тому жити… а тепер… кажу вам, Лючіо, це жахливо!

− Що? Смерть? Вона й наполовину не така жахлива, як хибно прожите життя, − відповів він із серйозністю, яка справила на мене велике враження, попри моє хвилювання. − Повірте мені, душевний біль і сором навмисне нечесного існування значно гірші за муки того пекла, яке змальовують священики. Ходімте, ходімте, Джеффрі, ви надто близько до серця берете цю історію, вас винуватити немає в чім. Якщо Лінтон «щасливо скінчив» самогубством, це − найкраще, що він міг зробити. Він нікому не був потрібен. Далебі, з вашого боку велика слабкість − надавати дрібниці такої ваги. Ви лише на початку власної кар'єри.

− І сподіваюсь, що в цій кар'єрі не буде більше таких трагедій, як нинішня, − палко промовив я. − Якщо ж це станеться, то станеться цілком усупереч моїй волі!

Лючіо допитливо глянув на мене.

− Нічого не може статися всупереч вашій волі. Мені здається, що ви хочете мене звинуватити в тому, що я привів вас до клубу! Друже мій, ви б не пішли туди, якби не хотіли! Хіба я тягнув вас туди зв'язаним? Ви схвильовані й нервуєте. Ходімо до мене, вип'єте склянку вина. Вам це додасть твердості духу.

Ми наблизились до готелю, і я без заперечень пішов за Лючіо, без заперечень випив те, що він мені дав, і стояв зі склянкою в руці, спостерігаючи за ним із хворобливим зачудуванням, поки він скидав своє підшите хутром пальто. Потім він спинився переді мною; його бліде прегарне обличчя прибрало суворого виразу, й темні очі блищали холодним сталевим блиском.

− Та остання ставка Лінтона… вам, − сказав я, затинаючись, − його душа…

− У яку ані він, ані ви не вірите! − зауважив Лючіо. − Ви, здається, тепер тремтите через саму лише згадку про пустопорожню сентиментальну ідею?

− Але ви, − заперечив був я, − ви говорили, що вірите в душу!

− Я? Я божевільний! − і він гірко розсміявся. − Хіба ви досі не зрозуміли цього? Наука зробила мій розум хворим, друже! Я відшукав таке глибоке джерело прикрих відкриттів, що немає нічого дивного, якщо мої почуття подекуди сплутуються, і в ці безумні хвилини я починаю вірити в душу!

Я тяжко зітхнув.

− Я хочу піти спати − почуваюся втомленим і геть нещасним!

− Гай-гай, бідолашний мільйонере! − сказав лагідно Лючіо. − Запевняю вас, мені прикро, що вечір закінчився так нещасливо.

− І мені прикро! − повторив я зі смутком у голосі.

− Подумати лишень! − вів далі він, замислено дивлячись на мене. − Якби мої вірування, мої божевільні теорії варті були чого-небудь, то я б насправді міг зажадати таку собі часточку вашого померлого знайомого віконта Лінтона − єдину часточку, яка напевно існує… Але де і як звести з ним рахунки? Якби я був сатаною…

Я змусив себе слабко посміхнутись.

− Ви б тріумфували! − сказав я.

Він присунувся до мене і лагідно поклав руки мені на плечі.

− Ні, Джеффрі, − і його владний голос забринів ніжними нотками, − ні, друже мій! Якби я був сатаною, я б напевно сумував! Адже кожна пропаща душа нагадувала б мені про моє власне падіння, про мій відчай і становила б собою нову перешкоду між мною та Небом! Пам'ятайте, диявол теж колись був янголом!

Його очі сміялись, але я б міг заприсягтися, що в них блищали сльози. Я міцно стиснув його руку; я відчував, що, попри його цинізм та зовнішню холодність, доля молодого Лінтона глибоко засмутила князя. Від враження моя симпатія до нього набрала нової сили, і я пішов спати, вже майже примирений із собою та з обставинами взагалі. Упродовж двадцяти хвилин, поки роздягався, я навіть розмірковував про вечірню трагедію спокійніше, з меншим жалем − який сенс мучитись через те, чого вже не можна виправити? Урешті-решт, чого це я повинен перейматися долею віконта?.. Який стосунок мав він до мене?.. Жодного. Я почав сміятися з власної слабкості та збудження, і, зможений втомою, впав у ліжко та миттєво заснув.

Над ранок, десь о п'ятій годині, я раптом прокинувся з відчуттям, немовби мене торкнулась невидима рука. Я весь тремтів, обливаючись холодним потом. Зазвичай темна кімната зараз була освітлена дивним сяйвом, яке нагадувало хмару білого диму. Я підвівся на ліжку, протираючи собі очі, − і якийсь час із жахом дивився вперед, сумніваючись у власних чуттях: цілком виразно, на відстані приблизно п'ятьох кроків від ліжка, я бачив три фігури, які стояли, закутані в темні шати з вихиленими каптурами. Вони були так урочисто нерухомі, їхні чорні драпування так важко опадали навколо них, що неможливо було сказати, хто це − чоловіки чи жінки; а тим, що паралізувало мене подивом і жахом, було дивне світло, яке їх оточувало: примарне, блукливе, холодне сяйво, подібне до блідого місячного проміння взимку. Я хотів крикнути, але язик відмовив мені, і мій голос застряг у горлі.

Три постаті залишалися нерухомими, і знову я протер очі, намагаючись збагнути, що це − сон чи галюцинація. Із тремтінням у всьому тілі я простягнув руку до дзвінка з наміром несамовито дзвонити, волаючи про допомогу, − як раптом тихий голос, що бринів невимовною тугою, змусив мене в сум'ятті відхилитись назад, і рука моя безсило впала.

− Лихо!

Слово різким неприємним звучанням пронизало повітря, і я майже втратив свідомість від жаху, оскільки тепер одна з постатей ворухнулась, і з-під серпанків засвітилося її обличчя − біле, як найбіліший мармур, із виразом такого страшного відчаю, що кров моя застигла в жилах. Почулося глибоке зітхання, схоже на передсмертний стогін, і знову слово «Лихо!» порушило тишу.

Збезумілий зі страху, заледве усвідомлюючи, що роблю, я зіскочив з ліжка, шалено кинувся до тих фантастично замаскованих постатей, аби схопити їх та спитати, що має означати цей дурний недоречний жарт. Як несподівано всі троє підвели голови й повернули обличчя до мене! Які обличчя! Несказанно страхітливі у своїй блідій агонії! І шепіт, жахливіший від пронизливого крику, проник мені у самісіньке єство: «Лихо!»

У шаленому стрибку я кинувся на них; мої руки вдарили порожній простір. Однак я й надалі не менш виразно бачив, що вони стояли − стояли, суворо дивлячись на мене, поки мої затиснені кулаки безсило били їхні образи, що здавалися тілесними! Раптом я побачив їхні очі − очі, що спостерігали за мною безжально, прозірливо та зневажливо, очі, які, немов чарівні вогні, повільно спалювали моє тіло і дух. Гранична нервова напруга збуджувала лють і відчай; жахливе видіння, здалося мені, є вісником смерті − мабуть, настала моя остання година! Я побачив, що вуста на одному з цих моторошних облич ворухнулися… Мене опанувала якась надприродна жага життя… Дивовижним чином я знав чи передчував жах того, що мало бути промовлене… І, зібравшись на останніх силах, я крикнув:

− Ні! Ні! Не треба ще того Вічного суду! Ні!

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.