Охоронець спитав моє ім’я, адресу й телефон, а тоді спитав, чи знаю я різницю між презервативом і кабіною літака.

— У презерватив можна вмістити тільки один член, — сказав він.

Додому я доїхав за останні десять баксів.

Місцева поліція теж ставила чимало питань.

Моя електробритва, котра не була бомбою, була за три часових пояси позаду.

Щось, що було бомбою, великою бомбою, рознесло мої кавові столики «Njurunda» у формі лаймово-зеленого інь та помаранчевого ян, — вони разом складалися в коло. Що ж, тепер вони роз’єднані навіки.

Мій м’який куточок «Haparanda» з помаранчевими покривалами — дизайн Еріки Пеккарі, — він став сміттям.

І при тому я не був єдиним рабом інстинкту гніздування. Багато з тих, хто сидів у туалеті з порнографією, сидять там із меблевим каталогом ІКЕА.

У всіх нас є крісло «Johanneshov» у зелену смужку. Моє, палаюче, впало з п’ятнадцятого поверху у фонтан.

У всіх нас однакові лампи «Rislampa-Har» з абажурами з дроту та екологічно чистого невідбіленого паперу. Мої перетворилися на конфеті.

Ось заради чого ми сидимо по туалетах.

Набір ножів «Аllе». Нержавіюча сталь. Безпечні для посудомийної машини.

Настінний годинник «Vild» із гальванізованої сталі, як же без нього.

Полиці «Klipsk», звісно.

Коробки для капелюхів «Hemlig». Авжеж.

Вулиця біля мого будинку сяяла і мерехтіла всім цим.

Клаптикові ковдри «Мотшаїа». Дизайн Томаса Гарілли, в наявності такі кольори:

«Орхідея».

«Фуксія».

«Кобальт».

«Ебоніт».

«Ґаґат».

«Яєчна шкаралупа» чи «Верес».

Я все життя поклав, щоб це придбати.

Мої столики «Каliх» із текстурованою лакованою поверхнею, за якою легко доглядати.

Мої складані столики «Steg».

Ти купуєш меблі. Кажеш собі, що це був останній диванчик, який знадобиться в твоєму житті. Купуєш диванчик — і пару років ти задоволений: що б не сталося, диван ти вже маєш. Тоді — правильний набір тарілок. Тоді — ідеальне ліжко. Гардини. Килим.

І ось ти вже зловлений у власному гніздечку, і речі, якими ти володів, тепер володіють тобою.

Доки я не повернувся з аеропорту.

Швейцар виходить з тіні, щоби сказати, що стався нещасний випадок. Поліція була тут і поставила чимало питань.

Поліція гадає, що то, можливо, був газ. Може, вийшов із ладу запальник плити чи пальник був невимкнений, пропускаючи газ, — той підіймався до стелі й заповнив кожну кімнату в квартирі від стелі до підлоги. Квартира була з високою стелею, площею сто сімдесят квадратних футів, і день-у-день газ заповнював приміщення. Коли квартира була заповнена до самої підлоги, компресор холодильника дав іскру.

Детонація.

Вікна від підлоги до стелі разом із їхніми алюмінієвими рамами вилітають назовні, як і дивани, і лампи, і тарілки, і палаючі простирадла, і шкільні альбоми, і дипломи, і телефон. Усе було винесено з п’ятнадцятого поверху чимось на штиб сонячного спалаху.

О, тільки не мій холодильник. Я зібрав цілі полиці сортів гірчиці, від камінно-твердої до традиційної англійської. У мене було чотирнадцять видів знежирених салатних заправок і сім сортів каперсів.

Знаю, знаю: дім повен спецій, а справжньої їжі нема.

Швейцар вишмаркався, і щось пішло до його хустинки зі звуком прийнятої подачі бейсбольного м’яча.

Ви можете піднятися на п’ятнадцятий поверх, але заходити до квартири заборонено. Наказ поліції. Поліція питала, чи нема в мене колишньої подружки, котра могла б таке зробити, і чи ви, бува, не ворогуєте з кимось, хто має доступ до динаміту.

— Туди нема чого підійматися, — каже швейцар. — Тільки самі стіни й лишилися.

Поліція не виключає підпал. Ніхто не чув запаху газу. Швейцар підіймає брову. Цей хлоп проводив час фліртуючи з прибиральницями і няньками, які працювали на горішніх поверхах і чекали у вестибюлі, доки їх розвезуть по домівках. Я жив тут три роки, і весь цей час швейцар щовечора сидів і читав «Еllеrу Queen»^[18], коли я перекладав пакунки й сумки в іншу руку, щоби відчинити вхідні двері й увійти.

Швейцар підіймає брову і каже, що дехто їде в довгу подорож і лишає запалену свічку, довгу-довгу свічку посеред великої калюжі бензину. Дехто чинить так у разі фінансових труднощів. Коли дехто шукає виходу.

Я прошу дозволу скористатися вестибюльним телефоном.

— Чимало молодих людей намагаються вразити світ, купуючи забагато речей, — каже швейцар.

Я подзвонив Тайлерові.

Телефон дзеленчить у домі на Пейпер-стрит, орендованому Тайлером.

О Тайлере, візьми слухавку.

Телефон дзеленчить.

Швейцар схилився до мого плеча й сказав: «Чимало молодих людей не знають, чого хочуть насправді».

О Тайлере, врятуй мене.

Телефон дзеленчить.

— Молодь гадає, що їм потрібен весь світ.

Позбав мене шведських меблів.

Позбав мене прикладного мистецтва.

Телефон дзеленчить, і Тайлер відповідає.

— Якщо ви не знаєте, чого хочете, — каже швейцар, — маєте покінчити з тим, чого точно не хочете.

Хай не стану я цілісним.

Хай не стану я сповненим.

Хай не стану я досконалим.

Позбав мене, Тайлере, від буття досконалим і сповненим.

Ми з Тайлером домовилися зустрітися в барі.

Швейцар спитав про номер, за яким мене могла б знайти поліція. Досі дощило. Моя «ауді» ще була на стоянці, проте на вітровому склі був розмазаний галогеновий торшер «Dakapo».

Ми з Тайлером зустрілися і випили багацько пива, і він сказав, що так, я можу поселитися в нього, але маю зробити йому послугу.

Наступного дня моя валіза прибуде з найменшим, що необхідно для виживання, — шістьма сорочками, шістьма парами нижньої білизни.

Тут, п’яні в барі, де ніхто на нас не дивиться і всім все одно, я питаю Тайлера, що він хоче, щоб я зробив.

Тайлер каже: «Вдар мене що є сили».

Глава 6

На екрані два малюнки з моєї презентації для «Microsoft», я відчуваю смак крові й сковтую. Мій бос не знає матеріалу, проте він не дозволить мені провести презентацію з підбитим оком та обличчям, напівнабряклим від швів усередині рота. Шви слабнуть, і я можу намацати їх язиком. Схоже на сплутану риболовну волосінь на пляжі. Уявляю їх, як чорні шви на знерухомленій собаці, й продовжую сковтувати кров. Бос веде презентацію за моїм сценарієм, відтак мені лишається керувати проектором при ноутбуці, тож я в темряві на іншому боці кімнати.

Чим більше я намагаюся злизати кров, тим більше липнуть від неї мої губи. Коли увімкнеться світло, я повернуся до консультантів Елен, Волтера, Норберта й Лінди і скажу: «Дякую, що завітали». Мій рот сяятиме від крові, і кров заповнить міжзубні проміжки.

Перш ніж тобі стане зле, ти зможеш сковтнути близько пінти крові.

Бійцівський клуб завтра, а я не збираюся пропускати бійцівський клуб.

Перед презентацією Волтер з «Microsoft» усміхається своєю екскаваторною щелепою, — обличчя, мов маркетинговий засіб, — кольору смаженої на барбекю картоплі. Волтер з його перстеником тисне мені руку своєю, м’якою і гладенькою, і каже: «Не хотів би я бачити, що сталося з тим другим хлопцем».

Перше правило бійцівського клубу — ти не говориш про бійцівський клуб.

Я сказав Волтерові, що я впав.

Сам по собі.

Перед презентацією, коли я сидів навпроти свого боса, пояснюючи йому, який момент в сценарії якому слайдові відповідає, і хотів уже прогнати відеоролик, він і каже:

— Куди це ти втрапляєш кожен вікенд?

Я, кажу, просто не хочу помирати без кількох шрамів. Нема нічого особливого в тому, щоб мати красиве неторкане тіло. Ви ж бачили ті геть вишневі машини 1955 року, щойно з виставкової зали дилера, — мені завжди видавалося, що це маячня.

Друге правило бійцівського клубу — ти не говориш про бійцівський клуб.

Може, під час обіду до тебе підійде офіціант з чорними від синців очима гігантської панди. Це після бійцівського клубу, що був на вихідних. Ти тоді бачив його голову затисненою поміж бетонною підлогою та двохсотфунтовим хлопом. Той раз по раз трощив кулаком перенісся офіціанта з глухими важкими звуками. Ти чув їх навіть крізь ревіння натовпу, доки офіціант не набрав повітря, щоби приснути кров’ю і сказати «стоп».