«Не тікай, — каже Тайлер, — мило і людські жертви йдуть пліч-о-пліч».

Ти полишаєш паб разом із натовпом, проходячи крізь нанизану вологу машинну тишу вулиць після дощу. Ніч. І ось ти дістаєшся фортеці Бларністоун.

Підлоги у фортеці геть прогнили, і ти видираєшся кам’яними східцями, у той час як темрява стає глибшою і щільнішою з кожним твоїм кроком. Усі мовчазно підіймаються, прямуючи до традиційного маленького акту помсти.

«Послухай мене, — каже Тайлер. — Розплющ очі».

«У давнину, — продовжує Тайлер, — людські жертви приносилися на пагорбі біля річки. Тисячі людей. Послухай мене. Приносилися жертви, а тіла спалювалися на поховальному вогнищі».

«Можеш ревти, — каже Тайлер. — Можеш піти до раковини і пустити воду на руку, але це дурня, і ти помреш. Подивись на мене».

«Колись, — каже Тайлер, — ти помреш, і доки ти це не усвідомиш, з тебе нема користі».

Ти в Ірландії.

«Можеш ревти, — каже Тайлер, — проте кожна сльозинка, котра впаде на пластівці лугу, зробить тобі ще один цигарковий шрам».

Керована медитація. Ти в Ірландії, у літо закінчення коледжу, і, мабуть, саме там тобі вперше схотілося анархії. За багато років до зустрічі з Тайлером Дерденом, задовго до того, як ти вперше надзюрив у свій перший соус для пудингу, ти дізнався про маленькі акти помсти.

В Ірландії.

Ти стоїш на майданчику на вершині фортечних східців.

«Можна скористатися оцтом, — каже Тайлер, — щоби нейтралізувати опік, але спочатку ти маєш змиритися».

Після сотень людських жертв, розповідає Тайлер, з вівтаря вниз по пагорбу до ріки почала стікати густа біла маса.

Спочатку ти маєш зійти на дно.

Ти на майданчику фортеці в Ірландії: навколо бездонна темрява, а на відстані руки в пітьмі — кам’яна стіна.

«Дощ, — каже Тайлер, — рік за роком падав на поховальне багаття, і рік за роком спалювалися люди, вода проходила крізь деревне вугілля, щоби стати розчином лугу, а луг поєднувався з розплавленим жиром жертв, і з вівтаря вниз по пагорбу до ріки почало стікати густе біле мило».

І ірландці навколо тебе в своєму маленькому акті помсти йдуть до краю майданчика, стають на край бездонної темряви і сцять.

Ірландці кажуть: уперед, надзюр своєї надзвичайної американської сечі, жовтої і перенасиченої вітамінами. Перенасиченої, коштовної й нікому не потрібної.

«Це найвидатніша мить твого життя, — каже Тайлер, — а ти невідомо де намагаєшся її проґавити».

Ти в Ірландії.

О, і ти це робиш. О, так. Так. І відчуваєш запах аміаку і денної дози вітаміну В.

«Коли мило потрапило до ріки, — каже Тайлер, — після тисяч років убивання людей і дощу, давні люди довідалися, що одяг, випраний у тім місці, стає чистішим».

Я сцю на камінь Бларні.

«А-я-яй», — каже Тайлер.

Я всцикаюся в свої чорні штани з плямами висохлої крові, від котрих нудить мого боса.

Ти в орендованому будинку на Пейпер-стрит.

«Це дещо значить», — каже Тайлер.

«Це знак», — каже він. Тайлер повен корисної інформації. Ті культури, котрі не знали мила, каже Тайлер, використовували свою й собачу сечу для прання одягу й волосся, бо там містяться сечова кислота й аміак.

З’являється запах оцту, і вогонь на твоїй руці наприкінці довгої дороги зникає.

З’являється запах лугу, від якого пече в носі, й нудотний шпитальний запах сечі й оцту.

«Убити всіх тих людей було правильним», — каже Тайлер.

Тильна сторона долоні почервоніла, здулася і сяє, мов губи, точно повторюючи цілунок Тайлера. Навколо цілунку цятки, наче від цигаркових опіків, — хтось плакав.

«Розплющ очі, — каже Тайлер, його обличчя сяє від сліз. — Вітаю, ти ще на крок наблизився до дна».

«Ти маєш знати, — каже Тайлер, — що перше мило було зроблене з героїв».

Подумай про тварин, на яких тестуються продукти.

Подумай про мавпочок, запущених у космос.

«Без їхньої смерті, їхнього болю, їхніх жертв, — каже Тайлер, — ми б нічого не мали».

Глава 10

Я зупиняю ліфт між поверхами, Тайлер у цей час розстібає ремінь. Коли ліфт зупиняється, перестають подзенькувати супниці на візку, і пара грибоподібною хмарою здіймається до стелі кабіни, у той час як Тайлер знімає кришку з каструлі.

Тайлер дістає і каже: «Не дивись на мене, інакше я не зможу».

У супниці — томатний суп-пюре із коріандром та молюсками. Між цими складниками ніхто не відчує ще дечого, що ми додамо.

Кажу: «Швидше» — і обертаюся через плече на Тайлера, останні півдюйма котрого вже звисають до супниці. Виглядає це прекумедно: наче високий слон у білій офіціантській сорочці та краватці-метелику п’є суп маленьким хоботом.

Тайлер каже: «Я ж просив не дивитися».

У дверях ліфта переді мною є маленьке віконце, через яке я зазираю до коридора банкетної обслуги. Усе, що вдається побачити в зупиненому між поверхами ліфті з висоти тарганячого зросту, — зелений лінолеум, і звідси зелений коридор простягається до горизонту, обриваючись у напіввідчинених дверях, де гіганти та їхні величезні дружини п’ють шампанське барелями і гаркотять одне до одного, обвішані діамантами, більшими за мене.

Минулого тижня, кажу Тайлерові, коли в адвокатів з Емпайр Стейт була різдвяна вечірка, у мене встав, і я штрикав прутнем у всі їхні апельсинові муси.

Минулого тижня, каже Тайлер, він зупинив ліфт і набздів на цілий візок boccone dolce^[24] на чаюванні Юнацької Ліги.

Бо Тайлер знає, що безе вбере сморід.

З висоти тарганячого зросту ми чуємо гру полоненої арфістки, у той час як гіганти підіймають виделками тремтливі ягнячі відбивні, кожен шмат розміром зі свиню, кожен рот — хижий стоунгендж слонової кістки.

Я кажу: давай уже.

Тайлер каже: «Не можу».

Якщо суп вихолоне, вони відішлють його назад.

Гіганти можуть повернути будь-що взагалі без причини. Їм просто хочеться побачити, як ти плазуватимеш за їхні гроші. Вони знають, що на подібних обідах, на таких бенкетах чайові вже включені в рахунок, тож ставляться до тебе як до лайна. Насправді ми нічого не завертаємо на кухню. Трохи пересунь на тарелі pommes parisienne та asperges hollandaise^[25], подай їх кому-небудь іншому, і напродив усе владнається.

Кажу: водоспад Ніаґара. Річка Ніл. У школі ми вважали, що коли покласти руку сплячого у миску з теплою водою, він надзюрить у ліжко.

Тайлер каже: «О, так». Позаду мене він каже: «О, так. Пішло. О, так. Ага».

Крізь напівпрочинені двері із залів наприкінці службового коридора видніють золоті, чорні та червоні спідниці довжиною із золоту вельветову завісу старого театру на Бродвеї. Знову і знову сновигають пари «кадиллаків» із чорної шкіри зі шнурівками на місці вітрового скла. Над машинами рухається місто хмарочосів, підперезаних червоними пасками.

Не захоплюйся, кажу я.

Ми з Тайлером стали партизанами-терориста-ми сфери обслуговування. Диверсантами святкових вечерь. Готель обслуговує святкові вечері, і якщо комусь багнеться їжі, вони отримують їжу, вино, порцеляну, і кришталь, і офіціантів. Вони отримують усе й оплачують один рахунок. 1 поза-як вони знають, що не можуть відмовити тобі в чайових, то ставляться, мов до таргана.

Якось Тайлер обслуговував святкову вечерю. Саме тоді він і став офіціантом-відступником. Тоді він подавав рибні страви в такому собі біло-скляному будинку-хмаринці, що ніби маяв над містом на сталевих ніжках, які спиралися на схил пагорба. Посеред зміни рибних страв, коли Тайлер мив тарелі зі зміни спагеті, господиня зайшла до кухні, тримаючи клаптик паперу, що майорів прапорцем, — так трусилася її рука. Крізь стиснуті зуби мадам спитала, чи, бува, не бачили офіціанти когось із гостей, котрі проходили холом, що веде до спалень будинку? Особливо жінок-гостей. Чи прислугу?

Тайлер, Альберт, Лен та Джері миють і складають тарелі й готують їжу, Леслі збиває часникове масло для артишоку, фаршированого креветками й равликами.

«Ми не повинні заходити в ту частину будинку, — каже Тайлер. — Ми заходимо через гараж, і все, що маємо бачити, — гараж, кухню і їдальню».