Гніздо полишив птах.

Весь світ йому за дім.

Життя — кар’єра.

Рахую на пальцях: п'ять, сім, п’ять. Це моя кров? Ага, кажу, щось типу того. Це неправильна відповідь.

Можна подумати, мова йде про велику угоду. У мене дві пари чорних штанів. Шість білих сорочок. Шість пар нижньої білизни. Найменше, що необхідно для виживання. Я ходжу до бійцівського клубу. Таке трапляється. «Сходи додому, — каже бос, — зміни одяг».

Починаю гадати, чи Тайлер із Марлою — не одна й та сама особа. Не враховуючи їхнього вовтуження щоночі в кімнаті Марли.

Коли вони роблять.

Роблять.

Роблять це.

Тайлер з Марлою ніколи не знаходяться в кімнаті одночасно. Я ніколи не бачив їх разом.

Проте мене багато з ким не бачили одночасно, це ще не означає, що ми з кимось — одна й та сама особа. Тайлер просто не виходить, коли поруч Марла.

Щоби я міг випрати штани, Тайлер має показати мені, як робити мило. Він нагорі, а на кухні смердить гвоздикою і паленим волоссям. Марла сидить на столі, припалюючи собі руки гвоздичною цигаркою і називаючи себе людською підтиркою для дупи.

— Я сприймаю свою хворобливу гнійну руйнацію, — звертається Марла до цигаркового вогника. Марла втискає сигарету в м’яку білу шкіру зап’ястка. — Гори, відьмо, гори.

Тайлер нагорі, в моїй кімнаті, розглядає зуби в дзеркалі й каже, що знайшов мені роботу офіціанта, часткова зайнятість.

«В готелі “Pressman” якщо ти можеш працювати ввечері, — каже Тайлер. — Така робота підживлюватиме твою класову ненависть».

Ага, кажу, авжеж.

«Вони змушують чіпляти чорного метелика, — каже Тайлер. — Все, що необхідно для роботи, — біла сорочка і чорні штани».

Мило, Тайлере, кажу, нам потрібне мило. Нам треба зробити мило. Маю випрати штани.

Я тримаю ноги Тайлера, доки він двісті разів прокачує прес.

«Аби зробити мило, щонайперше маємо розтопити жир». Тайлер сповнений корисної інформації.

Не враховуючи сексу, Марла з Тайлером ніколи не бувають в одній кімнаті. Якщо Тайлер був неподалік, Марла його ігнорувала. Знайома тема. Мої батьки поводили себе так само, доки батько не поїхав до іншого міста. Відкривати нову філію.

Батько завжди казав: «Одружуйся, доки секс не набрид, інакше не одружишся ніколи».

Матір завжди казала: «Не купуй одягу із пластиковою блискавкою. Ніколи».

Мої батьки ніколи не казали нічого такого, що можна було б вишити на подушці.

Тайлер качає прес: сто дев’яносто вісім разів, сто дев’яносто дев’ять, двісті. Він одягнений у капці і щось на штиб халата.

«Відішли Марлу з дому, — каже Тайлер. — Най сходить до крамниці за лугом. Тільки щоб пластівцями, не порошком. Позбудься її».

Мені знову шість років і я знову переказую матері те, що сказав батько. І навпаки. Коли мені було шість, я це ненавидів. Ненавиджу і досі.

Тайлер починає присідання. Іду вниз, щоби відіслати Марлу за лугом, даю їй десять баксів і свого квитка на автобус. Марла все ще сидить на столі. Забираю цигарку в неї з руки. Кухонним рушником витираю її руку — там, де пухирі від опіків почали протікати. Взуваю її черевики на підборах.

Марла дивиться згори на те, як я взуваю її, і каже:

— Я сама увійшла. Не знала, чи є хто-небудь. Двері все одно не зачиняються.

Не кажу нічого.

— Знаєш, — каже Марла, — презерватив — кришталевий черевичок нашого покоління. Взуваєш його при зустрічі з прекрасним принцом, танцюєш усю ніч, а потім викидаєш. Презерватив, не принца.

Я не розмовляю з Марлою. Вона може здобути мої групи підтримки, отримати Тайлера, але моїм другом вона не стане.

— Я весь ранок на тебе чекала.

Вітер принесе

Попіл або сніжинки —

Камінь байдужий.

Марла зістрибує з кухонного столу. На ній блакитна сукня без рукавів із якоїсь блискучої матерії. Вона підіймає пелену, щоб я подивився на стібки на внутрішньому боці. На Марлі нема білизни. Вона мені підморгує.

— Хотіла показати тобі свою нову сукню, — каже вона. — Це сукня дружки нареченої, вона ручної роботи. Подобається? Я придбала її в комісійному за долар. Уяви лишень, хтось сидів і робив ці стібки, щоби пошити цю огидну, гидку сукню.

Пелена сукні з одного боку довша, талія сповзає Марлі на стегна.

Перед тим як піти до крамниці, Марла підіймає пелену кінчиками пальців і танцює навколо мене й кухонного столу, похитуючи оголеними сідницями.

— Що мені до вподоби, — каже Марла, — то це речі, котрі сьогодні людям подобаються, а назавтра викидаються геть. Наприклад, новорічна ялинка. Ось вона була центром уваги, а наступного дня разом із сотнями таких самих ялинок вона валяється на узбіччі дороги, все ще в блискітках. Мов тварина, збита автомобілем на шосе. Як полишені жертви сексуальних злочинів, зв’язані скотчем, із нижньою білизною, натягнутою навиворіт.

Я просто хочу, щоби вона нарешті пішла.

— Я думала про це в центрі полишених тварин, — каже Марла. — Там — усі ці песики й кішечки, котрих люди так обожнювали, а потім викинули на вулицю. Вони так намагаються привернути твою увагу, стрибають і танцюють навколо, навіть старі тварини. Бо за три дні їм вколять дозу фенобарбіталу натрію і спалять в крематорії.

Велике спання. У стилі «Долини псів»^[21].

— Навіть якщо хтось любить тебе настільки, що ладен врятувати тобі життя, вони все одно тебе каструють. — Марла дивиться на мене так, ніби це я її трахаю, і додає: — Я тебе не переконала, так?

Марла виходить через чорний хід, наспівуючи ту гидотну пісеньку з «Долини ляльок»^[22].

Дивлюся, як вона йде.

Минає одна, дві, три миті тиші, доки нарешті Марла остаточно виходить з кімнати.

Я обертаюсь, і з’являється Тайлер.

«Ти її позбувся?» — питає він.

Ані звуку, ні запаху. Тайлер просто з’являється.

«Щонайперше, — каже Тайлер і кидається від кухонних дверей порпатись у холодильнику. — Щонайперше нам потрібно розтопити трохи жиру».

Щодо мого боса, каже Тайлер, якщо я справді на нього злий, треба лише сходити до поштамту і заповнити картку зміни адреси — і все його листування пересилатиметься в Реґбі, Північна Дакота.

Тайлер починає витягувати звідти й кидати до раковини целофанові пакети замороженої білої маси. Мені ж сказано майже повністю наповнити каструлю водою і поставити її на плиту. Якщо води буде мало, жир під час перетоплювання на сало потемнішає.

«У цьому жирі, — кидає Тайлер, — забагато солей, тож чим більше води, тим ліпше».

«Поклади жир до води й доведи до кипіння».

Він вичавлює білу масу з пакетів у воду, а потім зариває спорожнені пакети поглибше у сміття.

Тайлер каже: «Прояви фантазію. Згадай усе те лайно, якому тебе навчали в бойскаутах. Згадай шкільний курс хімії».

Важкувато уявити Тайлера в бойскаутах.

Також можна було б, веде далі Тайлер, під’їхати вночі до будинку боса і прикрутити шланг до надвірного крана. Під’єднати шланг до ручної помпи і вкачати у водогін будинку трохи промислового барвника. Червоного, синього, зеленого — і подивитися, як виглядатиме бос наступного дня. Або я можу сидіти в кущах і докачувати ручну помпу, доки тиск у водогоні не підніметься до ста десяти фунтів на квадратний дюйм. Тоді, якщо хтось схоче змити за собою в туалеті, зливний бачок вибухне. На ста п’ятдесяти фунтах на квадратний дюйм, якщо хтось увімкне душ, водний тиск зірве насадку душу, зріже різьблення, бам — насадка перетвориться на смертельний снаряд.

Тайлер каже це, щоби мені полегшало. Насправді мені подобається мій бос. Окрім того, я просвітлений. Поводжу себе як Будда. Павуки, хризантеми. Діамантова сутра і Писання Блакитного Стрімчака. Ну, знаєш, Харі Рама, Крішна, Крішна. Типу просвітлений.

«Встромляння пір’я в дупу, — відволікається Тайлер, — ще не робить тебе куркою».