— Черчу, це ти?

Няяяввв!

Рейчел смикнула двері. Вони були незамкнені. Черч був тут, сидів посеред коридору, обгорнувши хвоста навколо ніг. Уся шерсть кота була заляпана чимось чорним.

«Багно», — подумала Рейчел, а тоді побачила, що крапельки рідини на кінчиках котячих вусів червоні.

Він підняв лапу та заходився її вилизувати, не зводячи погляду з жінки.

— Джаде, — покликала вона, тепер уже точно стривожена. Вона зайшла всередину.

Будинок мовчав. Відповіддю їй була лише тиша.

Рейчел спробувала обміркувати ситуацію, але в її голові раптом почали роїтися спогади про сестру Зельду. Які в неї були скрючені руки. Як вона часом билася головою об стіну, коли злилася. Як від її ударів рвалися шпалери та осипався тиньк під ними. Не час думати про Зельду, коли щось могло трапитися з Джадом. Гадаєш, він упав? Він же такий старий.

Думай краще про це, а не про свої дитячі сни, у яких розчинялася шафа і Зельда зі своїм чорним ощиреним обличчям кидалася на тебе; сни про те, що ти у ванні, а Зельда пильно стежить за тобою зі зливного отвору; сни про Зельду, яка ховається в підвалі під будинком, сни про…

Черч роззявив пащу, демонструючи гострі зуби:

— Няяяввв! — знову.

Луїс мав рацію, ми не повинні були його каструвати. Кіт з тих пір став інакшим. Але ж Луїс запевняв, що це позбавить його агресивних інстинктів. Що ж, він помилявся — Черч усе ще полював. Він…

— Няяяввв! — ще раз видав Черч і, повернувшись, стрімголов кинувся сходами вгору.

— Джаде? — покликала вона ще раз. — Ви нагорі?

— Няяявв! — кіт неначе погоджувався з її припущеннями. Він постояв з хвилину, а потім зник у коридорі другого поверху.

Як же він сюди потрапив? Його Джад впустив? Навіщо?

Рейчел повільно перевалювалася з однієї ноги на іншу, гадаючи, що робити далі. Найгіршим з усього було те, що здавалося, ніби хтось керує усім цим, що хтось хоче, аби вона була зараз тут і…

І тут вона почула тихий, сповнений болю стогін, що долинав згори. Це був Джадів голос, безсумнівно Джадів. Він упав у ванній, чи, можливо, перечепився через щось і зламав ногу, чи вивихнув стегно — у старих такі крихкі кістки, і про що, заради всіх святих, ти думаєш, дівчиську, стоячи тут і переминаючись з ноги на ногу, коли б ти мала бігти туди; на Черчі ж була кров… кров; Джад поранений, а ти просто стоїш тут? Що з тобою не так?

— Джаде?

Знову пролунав стогін, і Рейчел бігом кинулася нагору.

Раніше вона ніколи не бувала на другому поверсі. Оскільки тут було тільки одне західне вікно, яке виходило на річку, скрізь було все ще темно. Широкий коридор вів від сходового просвіту до задньої частини будинку, поручні з вишневого дерева виблискували з м’якою елегантністю. На стіні висіла фотографія афінського акрополя, і

(це Зельда після усіх цих років вона прийшла по тебе і тепер настав її час відкрий двері вона стоятиме там зі своєю згорбленою вигнутою спиною смердітиме сечею та смертю це Зельда це її час вона нарешті спіймала тебе)

знову пролунав стогін, тепер тихіший, за другими дверима праворуч.

Рейчел пішла туди, її п’яти ляпали по підлозі. Їй здавалося, що вона проходила крізь якесь викривлення… Не часу чи простору, а розміру. Вона зменшувалась. Фото акрополя висіло все вище і вище, скоро гранчаста скляна ручка дверей буде на рівні її очей. Руки Рейчел потягнулися вперед… але перш ніж вони торкнулися клямки, двері різко відчинилися.

Там стояла Зельда.

Вона була згорблена та скрючена, тіло її було так жорстоко спотворено, що вона стала справжнім карликом, трохи більше двох футів зросту; а ще на Зельді був костюмчик, у якому вони поховали Ґейджа. Але це була Зельда, безсумнівно, очі її палали божевільною радістю, її обличчя залив багрянець; це була Зельда, вона кричала:

— Я нарешті прийшла по тебе, Рейчел, і я збираюся викривити твою спину, так само як викривилась моя, і ти ніколи більше не встанеш з ліжка ніколи не встанеш з ліжка НІКОЛИ НЕ ВСТАНЕШ З ЛІЖКА…

Черч сів на її плече, і обличчя Зельди попливло та змінилося. Тоді Рейчел відчула, як безкінечний жах швидко проникає їй під шкіру. Насправді це була зовсім не Зельда. Як вона могла припуститися такої дурної помилки? Це був Ґейдж. Його обличчя було не чорним, а брудним, заляпаним кров’ю. Він весь розбух, так, неначе після жахної катастрофи його зібрали докупи чиїсь грубі неуважні пальці.

Вона вигукувала його ім’я і простягала руки до сина. Малюк побіг до неї, обійняв маму, постійно тримаючи одну руку за спиною, так, ніби ховав там букет польових квітів.

— Я приніс тобі дещо, мамусю! — закричав він. — Я приніс тобі дещо, мамусю! Я приніс тобі дещо! Я приніс тобі дещо!

Луїса Кріда розбудило сліпуче сонце, яке било прямо в очі. Він спробував підвестися, і його обличчя скривила гримаса болю. Спина пекельно боліла. Він знову відкинувся на подушки й оглянув себе. Він був повністю вдягненим. О, Боже.

Певний час Луїс просто лежав, долаючи біль і заціпенілість у кожному своєму м’язі, та врешті підвівся.

— От дідько, — прошепотів він. Декілька секунд кімната перед його очима м’яко, але все ж відчутно хиталася в різні боки. Спина боліла, наче хворий зуб, а від спроб поворушити головою здавалося, що жили в його шиї замінено на іржаві стрічкові пили. Та найбільше боліли коліна. «Бен-Ґей» тут не зарадив — доведеться зробити собі бісову ін’єкцію кортизону. Штани тісно облягали ноги через набрякання коліна. Здавалося, що хтось поклав туди повітряні кульки.

«Повкалував вчора на повну, — подумав Луїс. — Боже-Боже, навіть більше!»

Він повільно зігнувся і сів на край ліжка, зціпивши губи так, що вони аж зблідли. Луїс почав помалу розгинатися, прислухаючись до болю в тілі та з’ясовуючи, наскільки все погано.

«Ґейдж! Ґейдж повернувся?»

Ця думка миттєво підняла його на ноги, попри пекельний біль. Похитуючись, наче давній друзяка Метта Діллона, Честер[163], він перетнув кімнату. Пройшов крізь двері та зайшов у кімнатку Ґейджа. Він дико роззирався навкруги, і синове ім’я тремтіло в нього на губах. Але кімната виявилася порожньою. Далі він зазирнув у кімнату Еллі, також порожню, і в сусідню з нею кімнату. Кімната, вікна якої виходили на трасу, також виявилася порожньою. Але…

Через дорогу стояла дивна машина, припаркована якраз біля Джадового авто.

Що з того?

Дивне авто через дорогу могло спричинити неприємності.

Луїс відсунув штору вбік, щоб детальніше роздивитися машину. Це було маленьке блакитне авто «Шевроле Шеветт».

А на ньому лежав, згорнувшись клубочком, Черч.

Перш ніж відпустити штору, Луїс довго дивився на авто. У Джада були гості, от і все — що з того? І, певно, ще рано турбуватися про те, що трапилося чи не трапилося з Ґейджем. Черч тоді повернувся о першій по обіді, а зараз була лише дев’ята ранку. Дев’ята година прекрасного травневого ранку. Йому б просто спуститися, зробити собі кави, витягнути електрогрілку й обгорнути її навколо коліна, але …

Але що робив Черч на даху тієї машини?

— Ой, та годі вже, — вголос мовив він і пошкандибав назад до холу. Коти сплять завжди і всюди — така вже їхня природа.

От тільки Черч більше не переходить через дорогу, пам’ятаєш?

— Забудь, — пробурмотів він собі під носа і зупинився на півдороги вниз по сходах (через біль доводилося спускатися боком). Розмовляти з самим собою — погана звичка. То що ж…

Що ж то була за істота вночі в глибині лісів?

Ця думка прийшла до нього незваною гостею, і Луїс зціпив губи, наче від болю в коліні, коли намагався піднятися з ліжка. Вночі йому снилася та тварюка в лісах. Його сни про «Світ Діснея» м’яко переплелися з моторошними снами про істоту з лісу. Луїсові наснилося, що те страхіття торкнулося до нього, навіки знищуючи всі його мрії, псуючи всі добрі наміри. То був Вендіго, і він обернув Луїса не просто на канібала, а на батька канібалів. Уві сні він був на «Кладвишчі домажніх тварин», та не сам. Білл та Тіммі Бетермани також були там. І Джад був там — мертвий, схожий на привида, він тримав за повідець свого пса Спота. Лестер Морган прийшов з бугаєм Генретті на великому ланцюзі. Генретті лежав на боці та дивився на все з тупою люттю. З якоїсь причини Рейчел також була там, і в неї, певно, трапилася неприємність за столом — може, розлила пляшку з кетчупом чи перекинула тарілку з журавлиновим варенням, бо вся її сукня була вкрита червоними плямами.