Луїс швиргонув кайло та лопату в гараж і постояв трохи на краю дороги, зиркаючи то на стежку, якою прийшов сюди, то на небо. Була чверть на п’яту ранку, і вже ось-ось мало світати. Світло вже напевно подолало дві третини шляху через Атлантику, але тут, у Ладлоу, ще стояла ніч. Вітер не вщухав.
Чоловік пішов до будинку. Проплентався через гараж і відімкнув задні двері. Не вмикаючи світла, він пройшов через кухню до маленької вбиральні, яка була між кухнею та їдальнею. Там він клацнув вимикачем, і перше, що він побачив, був Черч, який, скрутившись у клубок на туалетному бачку, витріщався на нього своїми каламутними, жовтими очима.
— Черчу, — сказав Луїс. — Я гадав, що тебе хтось вигнав.
Кіт тільки втомлено на нього глянув. Так, хтось вигнав Черча; і зробив це сам Луїс. Він дуже чітко це пам’ятав. А ще він пам’ятав, як поміняв розбиту шибку на горищі, думаючи, ніби вирішив усі проблеми. Та кого він дурив? Якщо Черч хотів зайти, він заходив, бо тепер став іншим.
Це не мало значення. Після вбивче виснажливого походу на кладовище нічого не мало значення. Він почував себе чимось напівживим, чимось із тих дурнуватих зомбі-фільмів Джорджа Ромеро[156] або створінням, яке втекло з поеми Еліота про порожніх людей. «Дивно, що, поки я брів через Болото маленького бога та піднімався на могильник мікмаків, у мене не відросли довгі, зазубрені пазурі», — подумав Луїс, видавши сухий смішок.
— Солом’яна я голова[157], Черчу, — квакнув він і почав розстібати сорочку. — Краще повір мені.
На лівому боці, трохи нижче грудної клітки був величезний синець, а коли Луїс зняв штани, то побачив, що коліно, яким він ударився об надгробок, надулося, як кулька. Воно вже стало багряно-чорним, і чоловік подумав, що скоро не зможе згинати його, суглоб скажено болітиме та втратить еластичність — немовби його заллють цементом. Коліно, ймовірно, дійматиме його дощовими днями все життя.
Луїс простягнув уперед руку, аби погладити Черча, — він відчайдушно потребував хоча б натяку на затишок, — але кіт швидко зістрибнув з унітаза і, хитаючись, мов п’яний, пішов шукати собі нове місце для спання. Кіт кинув тупий каламутно-жовтий погляд на Луїса та вийшов геть.
В аптечці чоловік знайшов «Бен-Ґей»[158], опустив кришку унітаза, сів і натер маззю пошкоджене коліно. Потім якось вельми незграбно наклав мазь собі на поперек.
Луїс вийшов з туалету та почовгав до вітальні. Увімкнув світло в коридорі й застиг, отупіло роззираючись навколо. Усе виглядало так дивно! У Святвечір він стояв саме тут, коли подарував Рейчел сапфір. Прикраса лежала в кишені його халату. Тут було крісло, в якому він зробив все, що міг, аби після фатального серцевого нападу Норми Крендал пояснити Еллі факт невідворотності смерті — факт, що, як виявилося, був неприйнятним для нього самого. Ялинка стояла в тому кутку. Свою паперову індичку, яку Луїс прийняв за футуристичну ґаву, Еллі приклеїла скотчем ось до цього вікна. А ще раніше вітальня була порожньою, тут не було нічого, окрім коробок «Юнайтед Вен Лайнз»[159], у яких через усю країну приїхали їхні пожитки. Він згадав, наскільки незначними виглядали їхні речі, запаковані ось так у коробки — крихка стіна між його родиною та холоднечею зовнішнього світу, де їхні імена та родинні звички нікому не відомі.
Як дивно це все виглядало… і як же сильно він хотів, аби вони ніколи не чули про Університет штату Мен, про Ладлоу, про Джада та Норму Крендалів, про все це.
Він пішов нагору в самих трусах. У ванній кімнаті виліз на табуретку та дістав чорний саквояж з аптечки. Забрав його до своєї спальні, сів на ліжко і став порпатися всередині. Ось — на випадок, якщо вони знадобляться, — шприци, а серед котушок хірургічних ниток, хірургічних ножиць та упаковок медичного джгута лежали ампули зі смертельною отрутою.
На випадок, якщо вони знадобляться.
Луїс зачинив саквояж і поставив його біля ліжка. Він вимкнув світло та ліг, підклавши руки під голову. Лежати ось так на спині, відпочиваючи, було неймовірно добре. Подумки він знову повернувся у «Світ Діснея». Побачив себе в білій уніформі. Він вів фургончик з вухастим логотипом — жодних вказівок, що це «швидка» на виїзді. Ніщо не має лякати багатих відвідувачів.
Ґейдж сидів біля нього. Шкіра малого була засмаглою, а оченята світилися здоров’ям. Ліворуч від них був Гуфі. Він потискав руку якомусь хлопчику — дитина була в абсолютному захваті. Поруч стояв Вінні Пух, який позував з двома бабусями в брючних костюмах для третьої бабусі з фотоапаратом у руках; тут же стояла маленька дівчинка, яка кричала:
— Я люблю тебе, Тигра! Я люблю тебе, Тигра!
Вони з сином були на чергуванні. Вони з сином були вартовими в цьому магічному світі; вони кружляли в білому фургончику з повністю закритою червоною сиреною. Вони не шукали неприємностей, але були готові зустрітися з ними лицем до лиця. А вони причаїлися навіть тут, у місці невинних розваг: усміхнений чоловічок, що купує касету з фільмом на головній вулиці, може схопитися за груди та впасти з серцевим нападом, вагітна жінка, що спускається сходами від «Небесної колісниці», може відчути, що почалися перейми; мила дівчинка-підліток, що немовби зійшла з малюнків Нормана Роквела[160], може забитися в нападі епілепсії; її туфельки вибиватимуть скажену чечітку на бетонній підлозі в ритмі сигналів, які посилає її мозок. Тут були сонячні удари, інфаркти, інсульти, а одного задушливого орландського вечора і взагалі може вдарити блискавка. Сюди може прийти навіть Оз, Вевикий і Гвізний, — він прогулюватиметься по перону дитячої залізниці в Магічному Королівстві або ж вдивлятиметься у відвідувачів своїми сліпими тупими очима з одного з літаючих «Дамбо»[161], — Луїс і Ґейдж знали його, як і багатьох інших персонажів у парку розваг — Гуффі, Міккі, Тигру або ж вельмишановного й поважного містера Макдака. Проте він був тим, з ким ніхто не хотів робити фотографій, йому ніхто не хотів представити свого сина чи доньку. Луїс та Ґейдж знали його; колись вони вже зустрічалися з ним у Новій Англії. Він тільки й чекає, коли ти вдавишся мармуровою кулькою; він задушить тебе пакетом для сміття; мигцем доправить у вічність смертельним розрядом електричного струму — «Шукайте в найближчих розетках вашої квартири! За кожним третім несправним тумблером — подарунок саме для вас!» Смерть ховалася у пакеті з горішками, у шматку стейка, у наступній пачці цигарок. Оз завжди був поруч, перевіряв усі переходи між світом живих і потойбіччям. Брудна голка, отруйний жук, обірваний дріт під напругою, лісова пожежа. Скейти, які виносили дітей на жваві перехрестя. Коли ти йдеш прийняти душ — Оз з тобою. Приймай душ з другом. Коли ти сідаєш на літак, Оз бере твої квитки. Він у воді, яку ти п’єш, він у їжі, яку ти споживаєш. Хто там? — питаєш ти у пітьми, коли ти сам або наляканий. І у відповідь ти чуєш його голос: «Не бійся! Це всього лишень я. Здоров! Як ся маєш? Тримай рак кісток, неробо. Мені так скода, Цярлі, вибацяй[162]! Сепсис! Лейкемія! Атеросклероз! Коронарний тромбоз! Енцефаліт! Остеомієліт! Гей-гай, ану давай! Нарик з ножем під дверима. Телефон, що дзвонить посеред ночі. Криваве місиво на дорогах Північної Кароліни — подається під ароматним соусом з акумуляторної кислоти. Жмені таблеток! Жуй їх усі! Давай! Ах, ці чарівні сині смужки на нігтях задушених — це твій мозок з останніх сил боровся за життя, висмоктуючи з тіла весь кисень, який залишився, навіть той, що ховався під нігтями. Гей, народе, мене звуть Оз, Вевикий і Гвізний, але ви, якщо хочете, можете кликати мене просто Оз. Ми ж бо тепер друзяки до гробової дошки. Тільки заждіть хвилинку, я шандарахну по вас хронічною серцевою недостатністю, тромбом у мозок. Давайте далі, можете глянути: жінка з тазовим передлежанням. Тисячі вибачень! Мушу відкланятись! Мені ще треба надиміти в Омасі».
