Луїс побачив дещо.

У тумані на мить проступила сиза пляма, і це широке розмите марево було більше шістдесяти футів заввишки. Це була не тінь і не безтілесний дух; чоловік відчував, як від кроків істоти дме вітер, чув, з яким гучним опускаються на землю її ноги, чув, як чавкає твань.

Тут Луїсові здалося, що він помітив помаранчево-жовті вогні у вишині. Вогні, що так нагадували очі.

Потім звуки почали танути. Коли все зникло, якась рахкавка гучно закумкала. Їй відповіла інша жаба, згодом до розмови приєдналася третя, четверта також докинула слівце в загальні балачки, а врешті ще двоє приєдналися до цієї жаб’ячої суперечки.

Звуки, які видавала та істота, рухалися (повільно, але безпомильно; мабуть найгіршим було усвідомлення цілковитої продуманості цих рухів) геть на північ. Тихо… тихіше… зникли.

Луїс знову почав рухатися. Його плечі та спина заледеніли від болю. Від шиї і до кінчиків ніг усе було просякнуто потом. Перші весняні комарі, що зовсім недавно вилупилися з яєць, голодні та злі, обсіли чоловіка, розглядаючи його як пізню закуску.

Вендіго, милостивий Боже, це був Вендіго — істота, яка блукає північними землями, істота, яка торкається тебе та обертає на канібала. Це був він. Вендіго щойно пройшов за якихось шістдесят ярдів від мене.

Луїс наказав собі не молоти дурниць — наслідуючи Джада, уникати думки про те, що може жити за «Кладвишчем домажніх тварин», — це просто гагари, просто вогні Святого Ельма, та хай навіть придуркуваті «Нью-Йорк Янкіз»[154]. Хай це буде будь-що, тільки не істота, яка скаче, повзає, ковзає та продирається між світами. Хай буде Бог, хай буде недільний ранок, хай буде член єпископальної ради, вбраний у білі шати… але хай зникне цей похмурий, брудний жах темного боку Всесвіту.

Луїс ішов із сином на руках, і земля під його ногами твердішала. Трохи згодом він наблизився до поваленого дерева, крона якого в бляклому тумані нагадувала щітку для пилу, що її кинула тут величезна домробітниця.

Дерево було зламаним — розколотим, — і місце зламу було зовсім свіжим: жовто-біла серцевина сочилась смолою. І коли Луїс доторкнувся до неї, перелазячи через повалений стовбур, вона була ще теплою. За деревом виявилась яма, з якої йому довелося видиратися зі значними зусиллями; і хоча кущі ялівцю та лавру були вдавлені в землю, Луїс забороняв собі думати, що це слід від ноги. Він міг озирнутися, щоб перевірити чи та яма мала обриси чогось подібного, однак не став цього робити. Просто побрів далі: шкіра захолола, гарячий рот пересох, а серце ледь не вистрибувало з грудей.

Під ногами перестало чвакати багно, знову тихо затріщала соснова хвоя. Потім почалося каміння. Він уже майже прийшов.

Стежка пішла вгору. Луїс боляче забив гомілку об кам’янистий виступ. Це явно був не звичайний камінь. Чоловік незграбно потягнувся однією рукою вперед (лікоть, яким він підтримував перев’язь, добряче затерп) і доторкнувся до нього.

Тут сходинки. Вибиті в скелі. Сорок дві чи сорок чотири, вже не пам’ятаю. Просто йди за мною. Виліземо на вершину — і ми на місці.

Луїс поліз вгору, і жвавість рухів знову повернулася до нього. Від виснаження боліла спина, однак зосталося зовсім трохи. Подумки рахуючи сходинки, він рухався вгору, боровся з безупинними потоками крижаного вітру, який зараз тільки дужчав. Вітрюган шарпав Луїса за одяг, а шматок брезенту, в який був загорнутий Ґейдж, тріпотів, наче підняте вітрило.

Тільки раз Луїс задер голову та побачив, як зорі скачуть на небосхилі в скаженому танку. Він не міг впізнати жодного сузір’я і затремтів від цього. Біля нього була кам’яна стіна — груба на дотик, пощерблена, роз’їдена часом. На ній було помітно обриси човна, борсука, людського обличчя з похмурими очима під відлогою. Гладенькими були тільки вибиті в скелі сходи.

Луїс досягнув вершини та застиг там з похиленою головою. Він хитався, з хрипким свистом вдихаючи та видихаючи повітря. Легені нагадували добряче покопаний футбольний м’яч. Здавалося, у нього в боку стирчить великий уламок скла.

Вітер танцював у волоссі та ревів у вухах, мов дракон.

Тут, на вершині, ніч була особливо ясною. А хіба минулого разу вона була хмарною чи він просто не звертав уваги? Та це не мало значення. Зараз він вдивлявся в нічний небосхил, і цього видива було достатньо, аби на спині в нього знову повстали сироти.

Те ж саме, що і на «Кладвишчі домажніх тварин».

«Звісно, ти це знав», — прошепотів хтось у його голові, коли Луїс оглядав купи каміння, яке колись було курганами. Ти знав це — мусив знати! Не концентричні кола, а спіраль…

Так. На вершині меси, повернута до холодних зірок та безмежної чорноти космосу, лежала гігантська спіраль, до створення якої доклалася, як сказали б старожили, Тьма Рук. Тут не було справжніх курганів. Луїс бачив, що всі вони розкидані, немовби щось поховане під ними повернулося до життя… і пробило собі шлях нагору. Камені самі попадали так, аби утворилася ця спіраль.

«Чи бачив хтось це з висоти пташиного польоту? — Чомусь задався питанням Луїс, згадуючи про ті малюнки в пустелі, які залишили по собі індіанці Південної Америки. — Чи бачив хтось це з висоти пташиного польоту, і якщо так, то мені було б цікаво дізнатися, що вони про все це думають»?

Він став на коліна та поклав тіло Ґейджа на землю, зітхаючи з полегшенням.

Нарешті до нього почав повертатися здоровий глузд. Він дістав ножа, перерізав мотузку, яка тримала кайло та лопату в нього за спиною. Інструменти з дзенькотом упали на землю. Луїс ненадовго приліг, сліпим поглядом витріщаючись на далекі зорі.

Що то була за істота в лісах? Бідолашний Луїсе, ти справді гадаєш, ніби щось гарне станеться в кінці п’єси, в якій щось таке є серед головних персонажів?

Однак тепер було запізно повертати назад, і він знав це..

— Окрім того, — промимрив він сам до себе, — все ще може обернутися на краще, немає успіху без ризику, і, можливо, немає ризику без любові. Хоч би там як, є ще мій саквояж: не той, що під сходами, а той, що у ванній на верхній поличці. Той, по який я послав Еллі в ту ніч, коли в Норми стався серцевий напад. Там є шприци, і коли щось трапиться… щось лихе… ніхто не знатиме про це, крім мене.

Думки обернулися на нерозбірливе, екстатичне бурмотіння молільника, і, коли його руки схопилися за кайло, Луїс, все ще стоячи навколішки, заходився рити землю. Щоразу, коли він опускав кайло вниз, то навалювався на нього всім тілом, як давній римлянин, що падає на меч. Так, мало-помалу, яма заглиблювалася і набувала певних обрисів. Він витягував камені з могили та разом з твердим ґрунтом викидав їх геть. Але деякі залишав.

Для кургану.

Рейчел ляснула себе по обличчю так, що аж у вухах задзвеніло, та все одно все ще куняла. Прокинулася вона раптово — аж у Піцфілді! — і в перші декілька секунд їй здавалося, що сотні безжальних срібних очей витріщаються на неї і мерехтять, як холодні, голодні вогні.

А потім вони обернулися на маленькі прожектори дорожньої огорожі. Авто заїхало далеко за аварійну смугу.

Жінка знову повернула кермо ліворуч — вищання коліс, — і тут почулося слабеньке клацання. Певно, її правий передній бампер щойно врізався у стовпчик дорожньої огорожі. Її серце калатало в грудях і так сильно гупало об ребра, що в неї перед очима пішли темні плями, які то збільшувались, то стискались у ритмі її серцебиття. Та вже наступної миті, попри смертельну небезпеку, страх і Роберта Ґордона, який горланив по радіо пісню «Гаряча дівуля»[155], вона знову починала куняти.

Божевільна, параноїдальна ідея спала їй на думку. Звісно, це була просто втома. Просто втома і не більше, та їй почало здаватися, наче щось навмисне намагається тримати її подалі від Ладлоу сьогодні.