«Воно заколисує мене… гіпнотизує… Воно не хоче, щоб я не спав… Бо скоро воно повернеться… Еге ж, я відчуваю це. І воно хоче прибрати мене з дороги».

— Ну вже ні, — рішуче промовив він. — Тобі не вдасться. Чуєш мене? Я покладу цьому край. Усе і так зайшло надто далеко.

Вітер виспівував поміж карнизами, а дерева по той бік вулиці хитали листочками в гіпнотичному танці. Його свідомість знову повернулася до тієї ночі навколо теплої пічки у вагончику, який стояв якраз там, де сьогодні меблевий магазин Емартса в Брюері. І так вони говорили всю ніч — Джордж, Рене Мішо та він, — і тільки він один досі живий з них усіх: Рене розчавило між двох товарних вагонів дощової ночі у березні 1939-го, а Джордж Чепен помер від серцевого нападу минулого року. Скільки їх було, а він лишився один — старий і дурний. Часом дурість ховається під маскою доброти, а часом і гордині — звідти вся ця ідіотська потреба розповісти прадавню таємницю, передати її від одного покоління іншому…

От приходить цей жид-торгаш і каже: «Ой-вей! У мене є така штука, якої ти ніколи не бачив. Глянь, на цих листівках — шикси в купальниках, та коли ти потреш їх мокрою ганчіркою…»

Голова у Джада похилилася. Його підборіддя м’яко впиралося в груди.

«…вони-таки стануть перед тобою, в чім мати народила! Та коли папір знову висохне, одяг повернеться назад! І це ще не все! У мене є…»

Рене розповідав цю історію у вагончику, трохи нахилившись уперед, і голосно сміявся, а Джад тримав пляшку — він навіть відчував цю пляшку, і його руки стискалися в повітрі, аби її втримати.

На краю попільнички дотлівала цигарка, її попелястий край ставав усе довшим. Врешті, вона похилилася вперед і впала у попільничку, витворюючи з попелу химерні руни.

Джад заснув.

І коли за сорок хвилин під’їхала «Хонда» Луїса та повернула до гаража, виблискуючи задніми фарами, Джад цього не почув. Він не прокинувся, як і Петро, коли римські солдати прийшли арештовувати волоцюгу на ім’я Ісус.

Луїс знайшов нову котушку скотча в одній з шухляд на кухні, а в кутку гаража він натрапив на моток мотузки біля купи зимових шин. Він використав скотч, щоб скріпити між собою кайло та лопату, а з мотузки зробив перев’язь.

Інструменти будуть у перев’язі, а Ґейджа він понесе в руках.

Він закинув знаряддя за спину, потім відчинив дверцята «Цівіка» з боку пасажира та дістав згорток. Ґейдж був набагато важчим за Черча. Луїс добряче натомиться, перш ніж віднесе сина на могильник мікмаків, а йому ж іще треба викопати могилу, пробиваючись крізь кам’янисту, невдячну землю.

Що ж! Він впорається! Якось.

Луїс Крід вийшов з гаража, затримавшись, аби ліктем вимкнути світло, та спинився на кілька хвилин там, де асфальт переходив у траву. Перед ним простягалася дорога до «Кладвишча домажніх тварин». Попри темряву, він її бачив дуже чітко. Коротка трава на його шляху ніби світилася.

Вітер запустив свої довгі пальці йому в волосся, і на мить давній дитячий ляк темряви пронизав його. Луїс відчув, що він слабкий, маленький і нажаханий. Невже він і справді йде в ліс з небіжчиком на руках? Невже він брестиме між дерев, де завиває вітер? Ітиме з мороку в пітьму? Сам-один цього разу?

Не думай! Просто роби!

Луїс пішов.

Через двадцять хвилин, коли він дійшов до «Кладвишча домажніх тварин», руки та ноги в нього тремтіли від утоми, і чоловік просто звалився навколішки, задихаючись. Згорток лежав перед ним. Луїс іще хвилин двадцять відпочивав, майже дрімав. Він більше не боявся. Втома, здається, прогнала будь-який страх.

Нарешті він знову звівся на ноги, не дуже вірячи, що йому вдасться перелізти через бурелом. Але він знав, що мусить спробувати. Клунок у його руках важив напевне не сорок фунтів, а всі двісті.

Але те, що трапилося минулого разу, сталося знову; він наче раптово, чітко пригадав сон. Ні, навіть не пригадав, а пережив заново. Коли поставив ногу на першу мертву гілляку, дивне відчуття пройшло крізь нього — щось схоже на тріумф. Втома не облишила його, але вона стала стерпною, майже неважливою.

Просто іди за мною. Іди за мною і не дивися вниз. Я знаю дорогу, але її треба пройти швидко та впевнено.

Так! Швидко та впевнено — так само як Джад витягнув жало бджоли.

Я знаю дорогу.

«Тут тільки одна дорога, — подумав Луїс. — Вона або приведе тебе туди, або ні». Якось він уже пробував перелізти через бурелом і у нього нічого не вийшло. Цього ж разу він піднімався впевнено та швидко, як тої ночі, коли Джад показав йому дорогу.

Усе вище і вище, не дивитися вниз. Тіло сина в брезентовому згортку гойдалося у нього в руках. Угору, поки вітер прокладає і просвердлює нові шляхи крізь його волосся, тріпаючи його в різні боки.

Луїс постояв пару хвилин на вершині бурелому, а потім пішов униз. Так само легко, наче спускався сходами. Кайло і лопата гриміли та глухо дзенькали об його спину. Хвилину по тому він стояв на пружній, засипаній хвоєю землі. Стежка знову була перед ним. А за спиною нагромаджувався бурелом, набагато вищий за цвинтарну огорожу.

Чоловік пішов стежкою з сином, наслухаючи стогін вітру в кронах дерев. Звук більше не здавався йому жахним. Нічну роботу було майже виконано.

Рейчел Крід проїхала знак «ВИЇЗД 8. ДО ПОРТЛЕНДА, ВЕСТБРУКА — ТРИМАЙТЕСЯ ПРАВОРУЧ» і скерувала свій «Шевроле Шеветт» до з’їзду з автостради. Зліва вона бачила, як блимала на тлі нічного неба зелена вивіска готелю «Голлідей Інн». Ліжко, сон. Кінець цієї невпинної, пекельної напруги. Кінець — хоча б тимчасовий — болючому смутку за дитиною, якої більше нема. Вона збагнула, що це горе подібне до болю від видалення зубів. Спершу — повне заціпеніння, та навіть крізь це заціпеніння ти відчуваєш, як звивається в тобі біль, наче кіт, який хоче впіймати свого хвоста; біль, який от-от прийде. І він покаже себе у всій красі, як тільки скінчиться дія новокаїну.

Він сказав, що його послали попередити, але він не може втручатися. Він сказав, що був… що біля татка, бо вони були разом, коли його душа відокремилася від тіла.

Джад знає, але не розкаже. Щось відбувається. Щось. Але що?

Самогубство? Невже самогубство? Це не про Луїса, не вірю. Та він брехав про щось. Це було в його погляді… О дідько, це ж було написано у нього на обличчі, неначе він хотів, аби я побачила, що він бреше, та зупинила його… тому що якась частка його боялася, так боялася…

Боялася? Але ж Луїс ніколи не боїться!

Раптом вона різко рвонула кермо «Шеветта» вліво, на що авто відповіло характерним для маленьких машинок вищанням коліс. На мить їй здалося, що «Шевроле» перевернеться. Та машина втримала рівновагу, і Рейчел продовжувала свій шлях на північ, а затишна вивіска «Голлідей Інн» блимала позаду неї. Попереду з’явився новий знак, який моторошно поблискував у темряві.

НАСТУПНИЙ ВИЇЗД НА ДОРОГУ 12 НА КАМБЕРЛЕНД

ЦЕНТР КАМБЕРЛЕНДА ЖЕРЕБ ЄРУСАЛИМА ФАЛМУТ

ФАЛМУТСЬКЕ УЗБЕРЕЖЖЯ

«Жереб Єрусалима[153], — відсторонено подумала вона. — Яка дивна назва».

Не дуже приємна назва… «Прийди й спочинь в Єрусалим».

Та вона не спочине цієї ночі. Попри Джадову пораду, вона мала намір їхати далі. Джад знав, що там було не так, і обіцяв владнати це, та старому було за вісімдесят і він тільки три місяці тому втратив дружину. Вона б не покладалася лише на Джада. Вона б ніколи не дозволила Луїсові ось так легко випхати її з дому, та смерть Ґейджа ослабила її. Ще й Еллі з тією фотографією Ґейджа, її перелякане личко — вона була схожа на дитину, яка пережила торнадо чи раптове бомбардування серед ясного неба. Найтемнішими нічними годинами Рейчел ледь не хотілося ненавидіти Луїса — за горе, якого він їй завдав; за те, що він не втішив її, коли вона так цього потребувала (чи за те, що не дозволив їй втішити його, чого вона також дуже потребувала), — але вона не могла. Вона надто сильно його любила, а його обличчя… воно було таким блідим і тривожним.