По своє замовлення він приїхав неймовірно пізно. І хоч для нього лишили одну піцу, вона була вже холодна. Жирна, смакувала, як варений клей. По дорозі до Ладлоу Луїс скуштував шматочок і викинув решту — разом з коробкою — у вікно. Не те щоб він любив смітити на вулицях, та йому дуже не хотілося, аби Рейчел побачила майже цілу піцу в смітнику. Тоді б вона могла здогадатися, що в Бенгор він їздив зовсім не заради піци.

Луїсу лишилося тільки обдумати час.

Час. Питання часу було критично важливим. Тіммі Бетерман помер задовго до того, як батько відніс його до могильника мікмаків. Тіммі поховали, не скажу точно, але, здається, 22 липня. А через чотири чи п’ять днів Марджорін Вошбур… помітила Тіммі, що гуляв вулицею.

Гаразд, нехай Білл Бетерман зробив це через чотири дні після першого поховання… Ні. Якщо він помиляється, то краще помилитися в меншу сторону, про всяк випадок. Скажімо, через три дні. Припустімо, що Тіммі Бетерман повернувся з мертвих двадцять п’ятого липня. Тобто, за найобачнішими підрахунками, минуло шість днів з дня смерті хлопця до його повернення. А може, й усі десять. Щодо Ґейджа, то сьогодні минав четвертий день. Звісно, вже багато часу втрачено, та все ще можна було зробити це суттєво швидше, ніж зробив Білл Бетерман. Якщо…

Якщо всі обставини складуться так само вдало, як і тоді, коли воскрес Черч. Бо Черч загинув у дуже зручний час, чи не так? Луїсової родини не було вдома, коли кота збила машина. Не було нікого, крім нього і Джада.

Рейчел з дітьми була в Чикаго.

Останній елемент доповнив мозаїку.

— Ти хочеш, аби ми зробили що? — запитала Рейчел, здивовано витріщаючись на Луїса.

Уже було чверть по десятій. Еллі пішла спати. Рейчел випила ще один «Валіум» після того, як прибрала залишки похоронного застілля (вислів «похоронне застілля» був таким самим страшним і парадоксально дивним, як і «години відвідування», та кращого визначення для того, як вони провели сьогоднішній день, не було). Коли Луїс повернувся з Бенгора, вона здавалася спокійною і трохи загальмованою… та це швидко минуло.

— Аби ви поїхали в Чикаго з твоїми батьками, — терпляче повторив Луїс. — Вони відлітають завтра. Якщо ти зараз зателефонуєш їм і в «Дельту», то, можливо, навіть зможеш сісти з ними в один літак.

— Луїсе, ти збожеволів? Після бійки з моїм батьком…

Про себе Луїс відзначив, що говорить з нею легко і швидко, що на нього зовсім не схоже. Він почував себе футболістом з лави запасних, який несподівано отримав м’яч. І він долає сімдесятиярдову відстань заради тачдауну, обходить і обдурює суперників з неймовірною легкістю та віртуозністю, яка буває лише раз у житті. Зазвичай він був кепським брехуном, та й цю розмову він не планував заздалегідь, але сьогодні чомусь правдоподібна брехня, напівправда та щирі виправдання лилися з нього рясним потоком.

— Бійка — це одна з причин, чому я хотів би, щоб ви з Еллі поїхали з ними. Час загоїти цю рану, Рейчел. Я знав це… відчував… ще там, у похоронному залі. Коли почалася бійка, я намагався все виправити.

— Та ця поїздка… Не думаю, що це хороша ідея, Луїсе. Ти потрібен нам. А ми потрібні тобі, — вона з сумнівом зиркнула на нього. — Принаймні, я сподіваюся, що ми потрібні тобі. І ніхто з нас зараз не в змозі…

— Не в змозі залишатися тут, — з натиском мовив Луїс. Він почувався так, неначе його била пропасниця. — Мені приємно, що я потрібен вам. Ви з Еллі також дуже мені потрібні. Та саме зараз це найгірше місце у світі для вас, люба. Ґейдж усюди в цьому будинку. В кожному куточку. І ти, і я відчуваємо це. Та, гадаю, найгірше зараз Еллі.

Він побачив біль в очах дружини і зрозумів, що достукався до неї. У глибині душі йому навіть стало соромно за цю дешеву перемогу. Він прочитав багато книжок про смерть, тому знав, що тим, хто втратив близьку людину, понад усе хочеться опинитися подалі від того місця, де це відбулося… от тільки це може принести лише шкоду, а не порятунок: розбита горем людина відмовиться приймати нову реальність. У книжках написано, що найкраще нікуди не їхати, а боротися з горем на його власному полі, аж доки біль не стане спогадом. Та Луїс не наважиться проводити свій експеримент, якщо рідні будуть вдома. Йому потрібно позбутися їх. Хоча б ненадовго.

— Я знаю, — сказала Рейчел. — Просто… Це вибиває тебе з колії. Я відсунула диван, поки ти був у Бенгорі. Думала, попідмітаю і відволічусь трохи… від цього всього… та за диваном я знайшла його машинки. Неначе вони чекали на нього… що він повернеться і… гратиметься з ними… — її тремтливий голос зірвався на плач. Сльози покотилися по щоках. — Тоді я прийняла другу таблетку «Валіуму», бо знову розридалася, прямо як зараз… якась грьобана мелодрама!.. Обійми мене, Лу, ти ж обіймеш мене?

Він міцно обійняв її і все ж почувався маніпулятором. Його мозок обдумував способи використати ці сльози на свою користь. «Хороший хлопець, нічого не скажеш».

«Гей-гай, ану давай».

— Чи довго нам іще страждати? — ридала вона. — Коли вже це закінчиться? Якби ми могли повернути його, Луїсе, клянусь, я б краще за ним пильнувала і цього б ніколи не трапилося… І лише те, що водій їхав надто швидко, не звільняє мене — нас — від провини. Господи, я не знала, що може бути так боляче… Це повертається знову і знову, Луїсе, і воно не відпускає мене ні на мить… Навіть коли я засинаю, мені знову сниться той жах, я знову і знову бачу, як він біжить до дороги… і я гукаю його…

— Тсс, — прошепотів він. — Тсс, Рейчел.

Вона підняла до нього набрякле обличчя:

— І він же зовсім не був поганим, Луїсе. Просто грався… вантажівка приїхала невчасно… коли я плакала, подзвонила Міссі Дендрідж. Вона казала, що в газеті «Елсворт Американ» писали, шо водій тої вантажівки намагався вбити себе.

— Що?

— Він намагався повіситися в гаражі. У газеті написано, що він у стані шоку і глибокої депресії.

— Дуже, блядь, погано, що йому це не вдалося, — люто сказав Луїс, та власний голос здавався йому дуже далеким. Те місце має владу, Луїсе… колись воно мало вдосталь влади, і я боюся, що воно знову набирає її. — Мій син мертвий, а той покидьок вийшов під заставу в тисячу доларів. Він житиме в депресії і з суїцидальними нахилами, доки якийсь суддя не забере в нього водійські права на три місяці та не випише дрібненький штраф.

— Міссі казала, що дружина забрала дітей і покинула його, — вела далі Рейчел безбарвним голосом. — Це вона не в газеті прочитала, а почула від когось, хто знайомий з мешканцями Елсворта. Він не був п’яним. Не був під кайфом. Ніколи раніше не перевищував швидкість. Казав, що коли проїжджав через Ладлоу, то відчув, як нога наче приросла до педалі. Він гадки не мав чому. Якось так.

«Відчув, як нога наче приросла до педалі».

Місце має владу!

Луїс викинув ці думки з голови. Він м’яко стиснув руку дружини.

— Зателефонуй батькові й матері. Зроби це зараз. Нема чого вам з Еллі ще цілий день тут сидіти. Не треба.

— Але ж не без тебе. Луїсе, я хочу, щоб ми… Мені потрібно, щоб ми трималися разом.

— Я приєднаюся до вас за три дні, максимум за чотири. — Якщо все буде гаразд, то вони повернуться додому за сорок вісім годин. — Мені потрібно знайти когось собі на заміну в університеті, хоча б тимчасово. У мене важкі часи, та й канікули вже скоро, але я не хочу скидати на Суррендру всю роботу. Джад пригляне за будинком, поки нас не буде, та я хочу ще відключити електроенергію й перенести нашу їжу в морозильник Дендріджів.

— А школа Еллі…

— Та біс із тою школою. Все одно за три тижні канікули. Гадаю, вони зрозуміють, що такі обставини… І дозволять закінчити достроково. Усе спрацює…

— Луїсе?

Він перервав промову.

— Що?

— Що ти приховуєш?

— Приховую? — він дивився на неї ясним, відкритим поглядом. — Не розумію, про що ти говориш.

— А хіба ні?

— Звісно ж, ні.