Ближче до вечора небо затягнулося хмарами та почав зриватися сильний вітер. Луїс надягнув легку куртку, застібнув її та зняв ключі від «Цівіка» з цвяха на стіні.

— Куди ти йдеш, Лу? — поцікавилася Рейчел. Вона запитувала без особливого інтересу. Після вечері вона знову розплакалася, і, хоч це було лише легке схлипування, здавалося, вона не може його спинити. Луїс змусив її прийняти «Валіум». Тепер дружина сиділа з газетою в руках над кросвордом, до якого майже не торкалася. В іншій кімнаті сиділа Еллі і дивилася «Маленький будиночок у преріях»[130], тримаючи на долоні фотографію Ґейджа.

— Я думав взяти піцу.

— Але хіба ти ще не наївся за сьогодні?

— Зараз я не почуваюся голодним, — відповів він, кажучи правду, а потім додав брехню: — Але ж це саме зараз.

Того дня, з третьої до шостої години по обіді, відбувався останній обряд похоронної церемонії Ґейджа в їхньому будинку в Ладлоу — поминки. Стів Мастертон з дружиною принесли запіканку з локшини та фаршу. Чарлтон прийшла з кішем[131]. «Його можна зберігати скільки захочете, якщо не з’їмо одразу, — сказала вона Рейчел. — Кіш дуже легко розігріти». Деннікери, які мешкають вище по дорозі, принесли запечену шинку. Ґолдмани також з’явилися — ніхто з них не розмовляв з Луїсом і не підходив до нього, що не дуже його засмутило, — і принесли асорті з нарізок і сирів. Джад також приніс сир — великий круг свого улюбленого «пана щура». Міссі Дендрідж захопила лаймовий пиріг[132], а Суррендра Харду — яблука. Принесена їжа відображала різницю в релігійних переконаннях гостей.

Це похоронне застілля не сильно відрізнялося від звичайної вечірки, хіба що було спокійнішим. Хоч спиртного й було поменше, його все одно не бракувало. Випивши трохи пива (ще минулої ночі він клявся ніколи в житті не пити цю гидоту, та між минулим вечором і холодним сьогоднішнім днем пролягала прірва), Луїс хотів було розповісти пару історій з життя гробарів, які чув від дядька Карла: на сицилійському похороні незаміжні жінки відривають собі шматочок савана покійника та кладуть під свою подушку, бо вірять, що це принесе їм щастя в амурних справах; на ірландському похороні часом грають пародійні весілля, а стародавні кельти зв’язували мертвим пальці на ногах, щоб привид не міг ходити. Дядько Карл розповідав, що звичай чіпляти бирки на великі пальці покійників з’явився в Нью-Йорку, і оскільки раніше всі гробарі були ірландцями, то вони вірили, що це відродження давньої традиції. Та, глянувши на обличчя гостей, Луїс зрозумів, що ці історії можуть неправильно витлумачити.

Рейчел розплакалася тільки раз, і мати заспокоювала її. Рейчел притиснулася до Дорі Ґолдман і ридала, прихилившись до її плеча. Вона не могла так плакати біля Луїса — мабуть тому, що підсвідомо вважала його, як і себе, винним у смерті Ґейджа. А може, й тому, що Луїс, поринувши у світ власних марень, ніяк не втішав її в горі. Вона пригорнулася до матері і плакала, Дорі заспокоювала її, і сльози обох жінок спліталися в єдиний потік. Ірвін Ґолдман стояв біля них, поклавши руку на плече Рейчел, і з хворобливим тріумфом дивився на Луїса.

Еллі ходила між гостями зі срібною тацею, навантаженою канапе — маленькими рулетиками, скріпленими зубочистками. Під рукою вона міцно стискала фотографію Ґейджа.

Луїс вислуховував співчуття. Він кивав та дякував охочим їх висловити. Його очі були далекими й холодними, і всі гадали, що він думає про минуле, про нещасний випадок, про подальше життя без Ґейджа. Ніхто (навіть Джад) не підозрював, що Луїс насправді обмірковує план грабунку могили… Звісно, винятково теоретично. Не те, щоб він збирався щось таке робити. Це був просто спосіб відволіктися.

Не те, щоб він збирався щось робити.

Луїс зупинився біля оррінгтонського магазинчика, купив два шестипляшкові блоки пива і зателефонував до «Наполі», щоб замовити піцу з перцем і грибами.

— Як вас звати, сер?

«Оз, Вевикий і Гвізний», — подумав Луїс.

— Лу Крід.

— Гаразд, Лу. Зараз ми дуже зайняті, тому піца буде готова за сорок-сорок п’ять хвилин. Вам зручно?

— Так, — відповів Луїс і повісив слухавку. Він повернувся до «Цівіка» і завів машину. Йому раптом спало на думку, що в Бенгорі є з два десятки піцерій, та він обрав саме «Наполі», бо цей заклад був найближче до цвинтаря «Привітний краєвид», де похований Ґейдж. «Ну що за чорт? Вони роблять хорошу піцу, от і все. З м’яким тістом. Підкидають її і ловлять на виду у всіх, це так смішило Ґейджа…»

Він просто прогнав ту думку.

Він проїхав повз «Наполі» до «Привітного краєвиду». Він гадав, що знає, що робитиме там, та яка від цього шкода? Жодної.

Він припаркувався через дорогу та підійшов до великих кованих воріт, які виблискували в променях помираючого дня. Над ними півколом виднівся залізний напис: «ПРИВІТНИЙ КРАЄВИД». Луїс роззирнувся. Нічого особливо привітного, так само як і непривітного, в тому краєвиді не було. Цвинтар затишно розташувався на кількох пологих пагорбах. Його перетинали довгі алеї (та в призахідному світлі тіні від дерев видавалися особливо моторошними й глибокими, як вода в кар’єрі). Окремо стояло кілька плакучих верб. Тут було не дуже спокійно. Неподалік пролягала траса, і гудіння автомобілів постійно порушувало тишу, а в мороці неба виднілися вогні Бенгорського міжнародного аеропорту.

Він простягнув руку до воріт з думкою: «Вони точно будуть зачинені», та це виявилось не так. Мабуть, було ще надто рано остаточно замикати браму, та й робилося це тільки для того, щоб захистити цвинтар від п’яниць, вандалів та стурбованих підлітків. Часи діккенівських «воскрешальників»[133] (знову це слово — «воскресіння») давно минули.

Ворота розчинилися з легким скрипом. Луїс озирнувся через плече і, переконавшись, що за ним ніхто не стежить, зайшов на територію та зачинив за собою ворота.

Він стояв у скромному передпокої смерті та роззирався навколо.

«У могилі затишно і тихо, — подумав він. — Та не до пестощів, на лихо». Хто написав? Ендрю Марвел[134]? І чому людський мозок так любить накопичувати купи непотрібного сміття?

Раптом у його голові пролунав голос Джада, схвильований і — наляканий? Так, саме наляканий:

«Луїсе, що ти тут робиш? Ти замірився стати на шлях, яким зовсім не хочеш іти».

Та Луїс вигнав цей голос зі своєї свідомості. Якщо він і мучив когось, то лише себе. Ніхто не має дізнатися про те, що він був тут, коли темрява проковтнула рештки дня.

Звивистою стежиною чоловік рушив до могили Ґейджа. На якусь мить він опинився під шатром дерев, які таємниче тріпотіли молодими листочками у нього над головою. Серце гучно гупало в грудях. Могили та пам’ятники вишикувалися нерівними рядами. Десь там була хижка сторожа, а заразом і карта всіх двадцяти акрів «Привітного краєвиду», охайно розділених на сектори. На кожному секторі дбайливо зазначалося, які ділянки зайняті, а які виставлені на продаж. Ось така от нерухомість. Однокімнатні апартаменти. Спальні місця.

«Не дуже схоже на „Кладвишче домажніх тварин“», — подумав Луїс. Ця думка здивувала його і змусила спинитися. Зовсім не схоже. «Кладвишче» здавалося порядком, що виник з хаосу. Ті грубі концентричні кола, що звужуються до центру, пошерхлі шматки сланцю, хрести, збиті з дощок. Неначе діти, які ховали там своїх тварин, ввібрали той візерунок з глибин колективного несвідомого, неначе…

На якусь мить «Кладвишче домажніх тварин» здалося йому своєрідною рекламою… Запрошенням, яке видають усім охочим на алеї потвор у ярмаркові дні. Приходьте дивитися на пожирача вогню, приходьте на безкоштовний сеанс. Ми знаємо, що ви не захочете кидати гроші на вітер — не вкусивши калача, ти не купиш рогача…