Рот його все сіпався, з лоба градом котився піт, і тоді я врешті збагнув, що він таки божевільний. Я б теж від такого дахом поїхав. Жити з цією… цією істотою.

Луїс відчув нудоту. Він випив забагато пива надто швидко. Скоро йому це гукнеться. Переповнений, важкий шлунок прозоро натякав йому, що це буде зовсім скоро.

— По правді, ми мало що могли вдіяти. Ми вже збиралися іти. Ганібал сказав: «Білле, хай тобі допоможе Бог». Білл відрубав: «Бог ніколи мені не допомагав. Я сам допоміг собі».

І тоді Тіммі підійшов до нас. Він навіть ішов неправильно, Луїсе. Він ішов, як старезний дідуган. Він високо піднімав одну ногу, ставив її наперед, а потім, човгаючи, підсовував іншу. Він рухався, наче краб. Руки безвільно звисали. І коли він опинився ближче до нас, ми побачили червоні цятки, що перекреслювали навскіс його лице, — щось на кшталт прищів або дрібних опіків. Я певен, що то кулі станкового кулемета наробили таке. В’ни, мабуть, відірвали хлопчині голову.

А ще від нього несло могилою. Се був чорний запах, ніби всі його нутрощі, темні, зогнилі та отруєні, просто лежали в нему, як у мішку. Краєм ока я запримітив, як Алан Пурінтон закрив долонею носа та рота. Сморід був жахним. Я вже був майже готовий побачити могильне хробаччя, яке б кишіло в його волоссі.

— Годі, — хрипко сказав Луїс. — Я вже почув достатньо.

— Ні, не достатньо, — відповів Джад з дикою серйозністю. — У тім-то й справа, що не достатньо. Я навіть описати не годен, наскільки жахним було теє всьо. Жоден не міг би втямити, наскільки всьо було кепсько. Тіко тії, хто був там. Він був мертвим, Луїсе! Але ж він також був живим. І він… він… знав різне.

— Знав різне?

— Еге ж… Він гледів у вічі Алану, лице кривилося у чомусь, що, пак, скидало си на вишкір, ми принаймні бачили його зуби, і він заговорив своїм низьким голосом — щоб вчути його, тре’ було нахилитися вперед. Здавало си, хтось сипле дрібний гравій у трубу.

— Твоя дружина їбеться з мужиком із аптеки, Пурінтоне. Як тобі таке? Вона кричить, коли кінчає. Шо ти про це все думаєш?

Алан засопів, було видко, що його зачепили си за живе. Зараз, як я знаю, він у будинку для літніх і йому вже перевалило за дев’яносто. Але, коли коїлось те всьо, йому було лиж за п’ятдесять, і в місті багацько теревенили про його другу жінку. Вона була йому троюрідною сестрою та приїхала жити до Алана та його першої жінки якраз перед початком війни. Ну, Люсі померла, і за півтора роки він оженивсь на тій кралі. Лорін її звали. Коли в’на йшла заміж, їй, пак, було не більш двадцяти чотирьох. І про неї не могли не пащекувати. Якщо чоловіки звали її просто поступливою кобітою, то жінки гуділи про неї як про розпусну лярву. Мабуть, Алан мав власні підозри щодо цего, бо він заволав:

— Стули пельку! Стули пельку, бо я ті’ зуби виб’ю, чим би ти не було!

— Тихо, Тіммі. Годі, — сказав Білл, і вигляд у него був ще жахніший, ніж раніше. Він збирав си чи то виблювати, чи то зомліти. А мо’, все і відразу. — Вгамуй, синку!

Але Тіммі й вухом не повів. Він поглянув на Джорджа Андерсона:

— Твій онук, діду, якого ти так цінуєш, тільки й чека, коли ти врешті здохнеш. Гроші — то всьо, що йому тре’. Ті гроші, які, як він собі мислить, ти сховав си в сейфі в «Східному Банку Бенгора». Він перед тобов крутиться, як те щеня, а сам кпини гне з тебе. Він та його сестра. Стара дерев’яшка, ось як вони тебе кличуть.

Тіммі говорив, і, Луїсе, його голос змінився. Він став злим. Він лунав тако, як звучав би голос Джорджа… якби сказане ним було правдою.

— Стара дерев’яшка, — загиготів Тіммі, — і вони на гівно зійдуть, коли взнають, що ти злидар, як та церковна миша, бо втратив усе ще у 1938 році. А так же і буде, Джордже. На гівно зійдуть, еге ж?

Джордж заточився назад, протез під ним заскрипів, і він упав на спину посеред Біллового подвір’я, розлив своє пиво і був білим, як твоя майка, Луїсе.

Білл якось зіп’явся на ноги та загарчав на сина:

— Тіммі, припини! Припини це!

Тіммі ж навіть не гледів у його бік. Він докинув щось погане про Ганібала, сказав іще якусь гидоту про мене, а потім… потім він почав ревти, а точніше волати. Ми позадкували, а потім дали драла. Ми тягли Джорджа попід руки, бо паски, які ладнали протез до ноги, так перекрутилися, що черевик розвернувся в інший бік і волочився по землі.

Востаннє я бачив Тіммі Бетермана, коли той стояв на моріжку за мотузкою для сушки білизни… Лице в него було червоним у променях призахідного сонця, ті плями виразно виднілися на його шкірі. Волосся його стирчало в усі боки, було чимось немов припорошене… Він сміявся і кричав. Знову і знову:

— Стара дерев’яшка! Стара дерев’яшка! Старий покруч! Збоченець! Прощавайте, джентльмени! Прощавайте, джентльмени! Прощавайте! Прощавайте!

Потім він зареготав, але це все нагадувало крик… щось кричало всередині него… кричало і кричало.

Джад замовк. Його груди повільно здіймалися й опускалися.

— Джаде, те, про що говорив тобі Тіммі Бетерман… було правдою?

— Се було правдою, — пробурмотів Джад. — О, Боже! Се була правда. У кращі часи я ходив до борделю в Бенгорі. Так робило багацько чоловіків, хоча, підозрюю, були й такі, хто просто йшов повз. Я мав жагу — якийсь потяг — втонути в дивній чужій плоті. Чи просто заплатити якійсь кобіті гроші, аби вона зробила таке, чого б я не зважував попросити в дружини. Чоловіки також мають свої таємниці, Луїсе. Те, що я чинив, не було аж надто жахною річчю, на той момент я вже років вісім-дев’ять туди не потикався. Норма, звісно, не пішла б від мене, якби дізналася про те, але щось би в ній умерло назавжди. Щось миле та дороге мені.

Очі Джада стали червоними та каламутними. «Сльози старих особливо неприємні», — подумав Луїс. Але, коли Джад простягнув через стіл руку, чоловік міцно стиснув її.

— Він казав нам тільки погане, — продовжив Джад за мить. — Тільки погане. Бог свідок, кожна людина вдосталь має чегось подібного у своєму житті. За два чи три дні опісля того вечора дружина Алана Пурінтона поїхала з Ладлоу. Люди, котрі виділи, як вона сідала в потяг, казали, що під обома очима у неї світилося по величезному ліхтарю, а з носа юшила кров. Алан ніколи про це не говорив. Джордж помер у 1950 році, і якщо він і залишив щось для онуків, то я про це ніц не знаю. Ганібала виперли з роботи за щось, що вельми скидалося на те, про що йому казав Тіммі Бетерман. Не казатиму напряму, тобі теє знати не конче тре’, але тринькання міських коштів на власні забаганки було якраз тим, що він практикував. Були навіть розмови, буцімто Ганібал привласнив собі частину податків міста, але йому за теє нічого не було. Втрата посади на улюбленій пошті стала для него достатньою карою; все його життя пішло коту під хвіст.

Але ж бо було в цих людях щось і добре. Ось про що я: людям так важко про се пам’ятати. Ганібал перед війною організував доброчинний фонд для «Східного госпіталю Мену». Алан був найдобрішов та найпривітнішов людинов, яку я тільки знав. А старий Андерсон хтів тіко єдного: завжди вошкатися на своїй пошті.

Та воно х’тіло казати нам лише про погане. Воно хтіло, аби тільки зле ми пам’ятали, бо це було дуже погано і воно знало, що ми небезпечні для него. Тіммі Бетерман, який пішов на війну, був звичайним милим хлопом. Мо’, він часом і пустував, але завше мав відкрите серце. А от істота, яку ми бачили того вечора, була почварою. Мо’, то був зомбі, мо’, діббук[128], а мо’, демон. Мо’, воно геть-зовсім не мало ймення, але мікмаки точно знали, що воно таке.

— Що? — спитав Луїс, ціпеніючи.

— Щось, чого торкнув си Вендіго, — повільно відповів Джад. Він зробив глибокий вдих, затримав повітря в легенях, потім видихнув і глянув на годинника. — Ой леле. Яка вже глупа ніч, Луїсе. Я розповів тобі вдев’ятеро більше, ніж збирався.

— Щось я сумніваюся, — промовив Луїс. — Ти був дуже красномовним сьогодні. Розкажи, чим усе закінчилося?

— За два дні в хаті Бетермана трапилася пожежа. Хижа згоріла дотла. Алан Пурінтон казав: жодних сумнівів не було в тому, що це підпал. Гас розлили по всьому будинку. Сей запах був усюди, навіть за три дні по тему, як все загасили.