— Я не думав ні про що, окрім як піти спати, — відповів Луїс. — Мені ще завтра йти на похорон.

— То я завинив, що сьогодні у твоєму серці більше болю, ніж мало б си бути, — тихо проговорив Джад. — Зважаючи на те, що я знаю, то се через мене Ґейдж потрапив під машину.

Луїс вирячився на нього:

— Що? Джаде, не верзи дурниці.

— Ти здумав вернути його в наш світ. Не боронися, що такеє спадало тобі на ум, Луїсе.

Той просто промовчав.

— Наскільки розповсюдився його вплив? — спитав старигань. — Ти можеш мені сказати? Ні, але я сам можу відповісти на се питання. Я прожив усе своє життя на цьому ошматті світу. Я знав про мікмаків, і те місце завше було для них якимось священним місцем… але в поганому сенсі. Стенні Б. розповідав мені про се. Мій батько сказав мені пізніше. Опісля того, як Спот умер вдруге. Тепера мікмаки, штат Мен і уряд США сперечаються в суді, кому належить ся земля. Хто її власник? Ніхто насправді не знає, Луїсе. Більше ніхто. Свого часу різні люди заявляли си про свої права, але всі вони лишалися ні з чим. Енсон Ладлоу, правнук засновника міста, один із єдних. Його позов, мабуть, найліпший з тих, що вчиняли блідолиці, відтоді як Джозеф Ладлоу-старший отримав си халупу в дар від круля Георга, коли Мен ще був великов провінцією колонії в затоці Массачусетс. Ба, бігме, і йому судова справа була пеклом, бо ж зустрічний позов направили си інші Ладлоу. Був хлоп на ім’я Пітер Дімарт, готовий переконливо довести, що теж єден кревно до славного роду Ладлоу. Джозеф Ладлоу-старший на старості віку став бідним на гроші і багатим на ґрунти та постійно дарував си товаришам по чарці то два, то чотири акри землі.

— І не велося ніяких записів? — несподівано для самого себе заінтриговано запитав Луїс.

— О, наші діди не вельми си то й вірили усілякім канцеляріям, — промовив Джад, запалюючи нову цигарку від недопалка попередньої. — Тогочасна дарча на ґрунти виглядала так, — Джад заплющив очі і процитував, — від старого клена, що стоїть си на верхівці Квінсберського пагорба, і до Оррінгтонського струмка, що зміїться по цьому клаптю з півночі на південь… — Джад ощирився без тіні веселощів. — Але старий клен впав у 1882 році і, скажімо так, зогнив на порохню у 1900-му, а Оррінгтонський струмок всох і став болотом за ті десять років, що були між кінцем Великої війни та обвалом на фондовій біржі. Врешті-решт добрячим бедламом те все обернулося. Але старого Енсона воно вже ніяк не торкнуло. Його вбило блискавицею, якраз тама, де зара той могильник.

Луїс подивився на Джада. Той сьорбнув іще пива.

— То все дарма. Є багацько місць, про які питання «Кому це все належить?» настільки складне, що розплутати той вузлик нікому ніц не під силу. Одні лиш адвокати завше матимуть свій хліб. Бігме, та навіть Діккенс[124] теє знав. Гадаю, що індіанці вернуть всеє собі врешті-решт, і це буде на правду. Але цеє все яйця виїденого не вартує, Луїсе. Я прийшов си сьогодні вночі до тебе, щоб розказати тобі про Тіммі Бетермана і йойного батька.

— Що ще за Тіммі Бетерман?

— Тіммі Бетерман був єдним з тих двадцяти хлопаків, що попливли за океан воювати Гітлера. Він поїхав у 1942-му, а за рік, у 1943-му, вернувся в домовині з американським прапором на ній. Загинув в Італії. Його батечко, Білл Бетерман, прожив увесь свій вік у нашому містечку. Сперш він ледь не збожеволів, коли отримав си телеграму, ба потім швидко втих. Торопаєш? Він знав про могильник мікмаків. І вже вирішив си, що буде робити.

Холод повернувся. Луїс довго споглядав Джада, намагаючись помітити в очах старого брехню, але її там не було. Та ці нові факти були достобіса зручними.

— Чому ти не розказав мені про це відразу? Тої ночі? — врешті видавив він. — Після того… після того, як ми закінчили з котом? Я ж питав тебе, чи ховали там коли-небудь людей, а ти сказав, що ніколи такого не було.

— Бо тоді тобі не тре’ було се знати. Мусиш знати тепер.

Луїс дуже довго мовчав. Урешті прохрипів:

— Такий був тільки один?

— Тільки єден з тих, кого я знав, — серйозно сказав Джад. — Наваживсь тіко один? Ой, я сумніваюся. Люблю слова Провідника з Еклізіясту: не вірю, що існує щось нове під сонцем. Часом воно, звісно, осяває, як міняється поверхня речей, але ж суть лишається незмінною. Те, що вирішив си спробувати зробити єден, хтось уже пробував вчинити до него, а перед тим іще й іще.

Він поглянув на свої руки, вкриті печінковими плямами. Годинник у вітальні тихо відміряв тридцять по дванадцятій.

— Я ото тако помислив, що людина твого фаху звикла оцінювати симптоми і бачити в них хворобу… і я вирішив, що мушу поговорити з тобов відверто, коли Мортонсон з похоронного бюро сказав, що ти загадав ящик з відсувнов кришкою замісто забетонованого саркофага.

Луїс довго дивився на Джада, не кажучи ні слова. Старий почервонів як рак, але погляду не відвів.

Врешті Луїс озвався:

— Виглядає так, немов ти нишпорив за мною, Джаде. Мені це не подобається.

— Я його не питав, що ти купив си.

— Напряму, може, і ні.

Джад мовчав. Хоча щоки його і були червоними, саме обличчя мало колір темної сливи. Очі незмінно прикуті до Луїса.

Крід зітхнув. Він почував себе неймовірно втомленим.

— Ай, на хуй це все! Мені начхати. Можливо, ти навіть маєш рацію. Може, я про це і думав, але на підсвідомому рівні. Я не сильно розбирався, що саме я замовляю. Я думав про Ґейджа.

— Знаю, що ти про Ґейджа думав. Але ти знаєш, у чім одмінність. Твій же дядько був гробарем.

Так, він знав різницю. Саркофаг — це ціла конструкція, з якою нічого не станеться дуже-дуже тривалий час. На бетонну коробку зі сталевими прутами по краях після завершення похорону кран опускає важку бетонну кришку. Потім її запечатують речовиною, схожою на ту, яку дорожнє управління використовує для латання ям на дорогах. Дядько Карл розповідав Луїсові, що, побувши певний час під тиском землі, герметик марки «Евер-Лок», яким запечатали труну, геть кам’яніє.

Дядько Карл, який понад усе на світі любив теревенити про роботу (принаймні зі своїми дітьми та Луїсом, котрий працював у нього влітку як молодший помічник гробаря), розповідав небожу про один випадок ексгумації. Дядько поїхав у Гровленд, щоб контролювати процес. Часом там буває дуже весело, любив казати він. Люди, які певні, що могили розкопують так, як це показано в страшилках з Борисом Карлоффом[125] у ролі Франкенштейна і Двайтом Фраєм[126] у ролі Ігоря, дуже сильно помиляються. Це була робота не для двох чоловіків з лопатами та кайлом — вони витратили б на це з півроку. Того разу все було гаразд… спершу. Могилу розкопали, кран підчепив кришку саркофага та потягнув. Тільки от вона не хотіла рушати з місця. Натомість весь саркофаг, з уже вицвілими та вологими стінками, почав підніматися з землі. Дядько Карл закричав кранівнику, аби той зупинився. Гробар хотів узяти інструменти, якими можна розбити кришку.

Але кранівник чи не почув нічого, чи просто захотів довести справу до кінця, як дитина, що грається — тільки грається краном. Саркофаг виліз із могили на чверть, дядько Карл та його асистент уже чули, як вода стікає на дно могили — тоді в Чикаго був дощовий тиждень, — як кран перехилився і з гуркотом бемцнувся в могилу. Кранівник вилетів з кабіни і зламав носа об один із надгробків. Отой от «вибрик» обійшовся штату в додаткові дві-три тисячі доларів. Головним же в дядьковій історії було те, що через шість років того кранівника обрали головою Чиказької профспілки вантажників.

Ящик був набагато простішим — відкрита складана бетонна коробка, яку ставили в могилу за день до похорону. Труну опускали в неї. Гробарі накривали коробку кришкою, що зазвичай складалася з двох частин. Ці сегменти опускалися вертикально до країв могили. Залізні кільця вставлялися в бетон по краях кожної з частин. Гробарі просовували в ці кільця залізні ланцюги і м’яко опускали кришку на ящик. Кожна секція важила близько шістдесяти-сімдесяти фунтів — вісімдесят як максимум. І могила не запечатувалася.