Крід вицідив залишки кока-коли під шкрябання соломинки по дну банки, а потім викинув усе сміття в кошик. Обід був легким, та він з’їв його з апетитом. Насправді нічого страшного не було. Не зараз. Луїс більше не тремтів, і ранковий жах щодалі скидався на безглузду прикрість, марення наяву, без жодних наслідків.
Він постукав пальцями по журналу, знизав плечима і знову зняв слухавку. Цього разу він зателефонував у медичний центр і попросив з’єднати з моргом. Коли працівник моргу відповів, Луїс представився і сказав:
— У вас лежить один із наших студентів, Віктор Паскоу…
— Уже ні, — відповіли на тому кінці дроту. — Більше не лежить.
Луїсові враз забракло повітря.
— Що? — тільки і спромігся видушити він.
— Минулої ночі тіло відправили батькам. Його забрав представник похоронного бюро «Брукінгз-Сміт». Потерпілого відправили на «Дельті»… — шурхотіння папірців, — на «Дельті 109». Ну а куди ж він мав подітися? Пішов на гульки, чи як?
— Ні, — відповів Луїс. — Звісно ж, ні. Я просто… — Що «просто»? Якого чорта він взагалі це робить? Не було адекватного способу владнати цю справу. Треба прийняти це і забути. А все інше могло наробити лише купу нових проблем. — Мені лише здалося, що це надто швидко, — мовив він, затинаючись.
— Ну, його розітнули вчора, — знову тихе шарудіння папірцями. — Це зробив доктор Ріндзвік десь о третій двадцять. Ще до того його батько вже все організував. Гадаю, тіло прибуло в Ньюарк близько другої ночі.
— Зрозуміло. У такому разі…
— Якщо, звісно, носії нічого не наплутали і не надіслали його не туди, — жваво зазначив працівник. — Буває всяке, та з «Дельтами» зазвичай пригод не трапляється. Вони надійні, ці «Дельти». Було якось, один хлопець у нас помер на риболовлі, десь в окрузі Арустук. У якомусь із тих містечок, назва яких у кращому разі наявна на карті. Довбень так пожадливо цмулив пиво, що вдавився кільцем від банки. Біда сталася якраз тоді, коли він намагався відкрити банку пива. Його друзякам знадобилося два дні, аби доперти його до цивілізації. Ще й не знали, чи хоч якийсь літак його візьме. Та вони все одно тягнули його і сподівалися на краще. Відправили його додому в Гренд-Фолз, штат Міннесота, у вантажному відділенні якогось авіалайнера. Однак тут їм не пощастило. Спершу його привезли у Маямі, потім у Де-Мойн і врешті аж у Фарго, штат Північна Дакота. Потім хтось таки догнав, що з ним не так, але ж минуло ще три дні. З таким успіхом вони могли наколоти його «Кул-ейдом»[69] замість рідини для бальзамування: невдаха весь почорнів, а тхнуло від нього, як від зіпсованої свинячої печені. Отаке-то я чув. Шістьох вантажників знудило, — голос по той бік дроту щиро розсміявся.
Луїс заплющив очі:
— Добре, дякую вам.
— Якщо хочете, можу вам дати домашній номер доктора Ріндзвіка, щоб ви могли зателефонувати йому. Але зранку він зазвичай грає в гольф в Ороно.
— Ні, не варто, — відповів Луїс.
Він опустив слухавку. «Час уже покласти цьому край, — подумав він. — Коли тобі наснився той поганий сон чи що воно таке, в біса, було, то труп Паскоу точно лежав у Бенгерфільдському похоронному бюро. Усе, питання знято. Пора зав’язувати з цим усім».
Поки він їхав додому, йому спало на думку абсолютно просте і раціональне пояснення, чому його ноги були вимазані багном, і він полегшено зітхнув.
У нього трапився одиничний випадок лунатизму, спричинений несподіваним і жахливим фактом: у перший же робочий день до нього принесли смертельно пораненого студента, який віддав Богу душу прямо у нього на руках.
Це все пояснювало. Сон видався надзвичайно реальним, бо справді містив дуже багато реальності: килимок, холодна роса й особливо суха гілляка, яка подряпала йому руку. Це також пояснює, чому Паскоу міг проходити крізь зачинені двері, а він — ні.
У Луїса перед очима постала картина: Рейчел минулої ночі спускається сходами і бачить, як чоловік б’ється об задні двері, намагаючись уві сні пройти крізь них. Він осміхнувся. О, вона б від такого збожеволіла.
Ухопившись за ідею лунатизму, Крід міг проаналізувати причину саме такого сну, що він одразу ж і зробив. Він пішов на кладовище домашніх тварин, бо це місце у нього асоціюється з іншим нещодавно пережитим стресом, який спричинив серйозну сварку між ним і дружиною… І звісно ж, думав він із наростаючим збудженням, те місце асоціюється у нього з першим знайомством його дочки зі смертю. Усі ці деталі наклалися одна на одну в його свідомості, коли він вчора пішов спати.
Йому ще дуже пощастило, що він якось добрів додому — це в його пам’яті не збереглося. Мабуть, повернувся на автопілоті.
Хороша штука, цей автопілот. Він не міг навіть уявити, що було б, якби він таки прокинувся сьогодні зранку біля могили кота Полі — дезорієнтований, промоклий від роси та ще й до біса нажаханий. А Рейчел би як перелякалась!
Обміркувавши це, Луїс полегшено зітхнув. «Це все добре, але що робити з тими словами, які Паскоу сказав при смерті?» — ніяк не вгамовувався мозок Луїса, проте лікар швидко закрив йому рота.
Того вечора Рейчел прасувала речі, а Еллі та Ґейдж, всівшись на одне крісло, захопилися переглядом «Маппет-шоу»[70]. Луїс сказав дружині, що хотів би вийти трішки подихати свіжим повітрям.
— Ти повернешся до того, як я вкладатиму Ґейджа спати? — запитала вона, не відводячи погляду від праски. — Ти ж знаєш, він краще засинає, коли ти поруч.
— Звісно.
— Куди ти йдеш, татку? — поцікавилась Еллі, теж не відриваючись від телевізора. На екрані Міс Піґі от-от мала зацідити Керміту в око.
— Скоро повернуся, сонечку.
За п’ятнадцять хвилин він уже був на «Кладвишчі домажніх тварин». Роззирався навколо і боровся з сильним дежавю. Без сумніву, він приходив сюди вночі: маленька табличка на честь кота Полі була повалена. Це трапилося, коли привид Паскоу наблизився, майже наприкінці свідомої частини його сну. Луїс байдуже поправив її і підійшов до бурелому.
Той йому не сподобався. Спогади про те, як усі ці повалені вітром дерева перетворилися були на купу кісток, досі змушували його тремтіти. Він присилував себе простягнути руку і доторкнутися до однієї гілки. Загрозливо тримаючись на купі, гілляка раптом захиталася й гепнулася вниз. Луїс ледве встиг відскочити, аби вона не придавила йому черевика.
Він пройшовся вздовж бурелому. Спершу — ліворуч, потім — праворуч. З обох боків чагарники так щільно притискалися до нього, що здавалися непроникними. «Ні, тут точно не варто лазити, якщо маєш клепку в голові», — подумав Луїс. Усюди виднілися зарості отруйного плюща, який вився по землі (усе життя Луїс слухав, як люди хвалилися, що в них до таких штук імунітет, але він, як лікар, знав, що практично ні в кого його нема), а також найбільші колючки з усіх, які Луїсу коли-небудь доводилося бачити.
Крід повернувся назад, до середини купи. Він дивився на неї, поклавши руки в задні кишені джинсів.
«Ти ж не збираєшся туди лізти, правда?»
«Ні, босе. І чого б це я робив таку дурість?»
«Чудово. Я лише на хвильку занепокоївся, Лу. Виглядає як непоганий спосіб потрапити у власний лазарет зі зламаною щиколоткою, еге ж?»
«Є таке. До того ж смеркає».
Отак домовившись із собою про все, Луїс раптом почав дертися на бурелом.
Уже коли він опинився на півдорозі до вершини, дерева під ним затремтіли з характерним тріском.
Кляті кості торохтять, док.
Коли купа знову задвигтіла, він вирішив спускатися. Краї сорочки висмикнулися зі штанів.
Луїс ступив на тверду землю неушкодженим і без пригод, обтрусив руки від пилу і тирси. Рушив стежиною, яка приведе його додому — до дітей, які хочуть казочку на ніч, до Черча, який сьогодні проводив останній день як підкорювач дамських сердець, та до вечірнього чаювання з дружиною, коли діти поснуть.
Перш ніж піти, він ще раз оглянув галявину, вражений її непорушною тишею. Мацаки землистого туману виникали нізвідки, звиваючись навколо табличок. Ці концентричні кола… Це ж треба: самі того не знаючи, діти Північного Ладлоу своїми руками витворили власну модель Стоунхенджу.
