Старий повів їх навскоси крутим схилом, аби обійти потривожений ведмежий кут. Йшли ледве наміченою стежкою. Він придивлявся до неї з неприхованою тривогою-здогадувався, хто протоптав цей пішник. Нароком ішов останім, аби бачити простір понад їх головами і чути, що діється ззаду. Але водій, зав’язуючи шнурок, загаявся, і старий вимушено обійшов його, не хотів нового зіткнення. Ступали мовчки, кожен у собі гнітив, перебирав подумки пригоду. Та й розуміли, що кожен звук тут зайвий. Було тихо, лист завмер, мовчало птаство. І старого це непокоїло ще більше. Якесь недобре передчуття стягувало студеною вогкістю шкіру на спині.

1 сталося. Тишу протяв моторошний рик. Звір відкрив себе, що означало - він їх вистежив і тепер готовий до наступу. Ведмедиця - це була вона - значно грубша за самця, облізла й виссана приплодом, вийшла з бурелому з піднятими лапами. Вона відмахувалася ними. Та це означало протилежне - що жертву вона не відпустить.

Аркадій заціпенів. Від наглого переляку людина терпне і твердне, і коли старий з усієї сили штовхнув Аркадія вбік, той колодою повалився під кущ. А сам старий завмер із відкритою лівою долонею. Показував свою беззбройність. Дурив її і дурив себе сподіванкою, що все-таки ведмедиця вгамується і відійде. Може, вона й поступилася б, якби зійшлися вони тільки двоє, але сморід людського страху і вбивчого пороху в патронах дразнив ніздрі і будив лють. Ведмедиця невпинно ревіла й мотала головою.

«Це ще не кінець, звір ще важиться», - лихоманно клекотало в скронях старого. Із затверділих на залізо ніг, із захололого живота, з настороженого серця піднімалася до голови гаряча кров. І дихання поволі вирівнювалося, прояснювався, як після сльози, погляд.

«Виклич сові з тіла на поміч дику кров, - пригадував напучування діда Микули, - і дика звірота це вчує, змінить намір». Ведмедиця теж це вчула, але в запалених очах її застигла каламуть безуму.

«Гарячка недавніх злогів, - здогадався старий. - Десь тут недалеко приплід. Ні, ця не зійде з дороги, і їх не відпустить живцем. О, як би тут придалося «ведмеже євангеліє!» Так звіролови називають широку дубову борону з гострими залізними кілками. Її приховують на ведмежій тропі, а самі чекають у засідці, коли вуйко

Мигаль настромиться на цвяхи й почне від болю танцювати... Ведмедиця примовкла й стала знавісніло хляпати лапами об боки - з шерсті сіявся порох. Важко сопучи, перевальцем рушила вперед. її ще більше бісило те, що чоловік не сходить із дороги, не втікає. Тоді вона кількома скоками наздогнала б його і одним помахом лапи відірвала голову.

Повільно, як у сні, старий утвердив рогачку перед собою і взявся за стовпець обіруч. Ведмедиця наближалася, важкий собачий віддих уже війнув йому волосся на чолі. Чорна паща дико розверзлася, але він не дивився ні в безумні очиці, ні на ікла, ні на страхітливі лапи, що могли вирвати дерево з коренем. Він бачив лише обвислу масну складку її горла. Вп'явся в це місце очима, міряючи відстань, що лишалася між ними - крок, лікті, п’яді... І рогатина під натугою всього його тіла подалася назустріч, тісно обхопила спереду ведмежу шию. Середнє вістря пробило шкіру і м’яко ввійшло в горлянку. Древко тут же вернулося назад. Із рани булькнула кров, відтак бризнула з писка. Від несподіваного болю ведмедиця затанцювала на задніх ногах. Та хіба лише якусь хвилю. А тоді всім огромом могутнього тіла кинула себе з несамовитим ревінням на зловмисника, щоб придушити його й розтерзати на клоччя. Старий зовсім поряд почув сморід калу і злежаного вогкого хутра. Припав на одне коліно і, обернувши рогачку донизу, ввігнав гостряки якомога глибше в землю. А товстий кілок основи, тримаючи одною рукою, вистромив уперед.

Кудлата гора нависла над ним і стала повільно опускатися. Заважав грабовий рожен, що пробив грудину і під вагою щодалі входив углиб. Ведмедиця харчала.

навісно загрібала лапами повітря, але древко було довше за лапи і вона не досягала старого. Коли гарячий липкий ручай залив йому руки, він відпустив ломаку і рачки відповз назад. Так і стояв навпочіпки, доки звір доходив. Ніби молився за його кончину, як це чинив дідо Микула.

Беззвучно підійшов Аркадій, відкрутив баклажку з коньяком і довго з неї глитав, цокаючи зубами об метал. Водій стояв за деревом, готовно вистромивши цівку гвинторіза. Коли ведмедиця затихла, старий з натугою витяг з неї кіл. Обтер папороттю. «Нащо він тобі здався?

запитав водій, налаштовуючи фотоапарат. - А може, так і ліпше буде, бо хто повірить», - і схрестив перед ведмежою мордою дві рушниці. Старий незчувся, як клацнула камера. І саме тоді з близького зворика почулися звуки, схожі на рипіння дверей. Старий, що вхопився було за рогатину, тут же послабив руку. Голос був тонкий і жалібний - ведмежати. Може, і не одного.

Водій схопив вінчестера і скрадливою ходою рушив у той бік. «Поклади на місце!» - і голосом, і постаттю перепинив його старий. «Відійди!» - холодно дихнув той на сталь своєї зброї, яку тримав перед грудьми. Його очі щетинилися нерухомою вовчою злобою. «Поклади на місце», - спокійно повторив старий, але вже з металом у голосі.

«Ти добрий слідопит, але прошу - не лізь мені в зуби, просичав водій, майже не розціплюючи зубів. - Я в натурі не таких згрібав зі своєї дороги».

Старий не знав, хто такі Нептун і слідопит, і що означає «в натурі», зате відчував, що рогатина йому нині гаки ще придасться. Водій зняв рушницю з ременя і направив цівку на нього. Як піднімалася вона, так піднімалася й рогатина в руці старого. Клацнув зведений

курок. Тоїж миті гостряки тризуба розвернулися плазом і подалися вперед. Водій у подиві відступив і вперся в дерево. Старий посувався до нього ковзками чобіт. Жерло дула, як чорне око, походило туди-сюди і завмерло навпроти.його серця. Натомість рогачка лягла тому на плечі. Палець водія (старий бачив, як тремтять на ньому чорні волосини) тісно обняв воронений гачок. А грабові розсошини, ще вологі від ведмежої крові, повзли далі, поки середня шпичка не торкнулася впадини під борлаком водія. І обоє завмерли...

Захмелілий Аркадій, що ще не відійшов від недавнього перестраху, а тут нова притичина, - бігав довкола них голосячи: «Здуріли, здуріли обоє! Де ваш розум?! Схаменіться, бо я сам покладу зараз обох», - вдавано хапався за свою рушницю і тут же кидав її. Підскакував до старого: «Облиш його. Ти мудрий чоловік, а він законник. Йому вистрілити в людину, як два пальці обслинити». Старий не знав, що таке законник, зате знав, що живим його з цього місця не посуне ніяка сила. Він подумки прив'язав себе до невидимого залізного стовпа, як і годину тому - перед ведмедицею. І серце його знову стало залізним, а ноги і руки - легкими, як пера. І душа теж була радісно-легкою, готовою до останнього злету.

А сторопілий Аркадій уже начитував водієві: «Ти не бачиш, що це дикун?! Він не поступиться ні перед чим. Що йому твоя куля?! Та навіть, якщо ти вистрелиш, він устигне прохромити тобі горло. Обоє ляжете коло ведмедя, дурні...»

Вони ще стояли досить довго, прикипівши один до одного некліпними поглядами. А тоді стальна цівка здригнулася і поволі піднялася вгору. І тріснув постріл, струсивши їм на голови посічене листя. «Дикуни і є дикуни», - мовив водій, криво всміхаючись. Старий опустив рогатину і різко сказав: «Пішли. І моліть Бога, щоб нині більше не довелося стріляти». На ведмедицю ніхто й не глянув.

Старий нісся крутими грядами, як молодий олень. І не озирався. Вони з висолопленими язиками ледве встигали за ним, покидавши набиту дичину, пляшки й наїдки з наплічників. Вже в долині, коли затріщала за вільшаником знакомита Ріка, водій обігнав його і простягнув тверду волохату руку: «Старий, я був неправий. Повівся, як фраєр. Забули?» Старий прочитав у його очах щось таке, що змусило його неохоче потиснути холодну тверду руку: «Я тебе розумію, мій дід теж був мисливець. Кров у вас така... Кров, що жадає крові».

А Аркадій, засапаний і розгублений, простягнув йому срібну баклажку: «На випий. Хоч тут переведи дух». Та старий питво відхилив. Він чекав, щоб дика кров, покликана двічі до ряду на поміч серцю, повернулася нарешті на місце - в темні річища жил. Довго чекав. Може, й дотепер чекає.