...Тоді, прибравши свою світлицю, старий і сам помився річковою водою. Як бувало. Неначе змив себе вчорашнього, щоб вихлюпнути воду за межу, як це робила баба. «Приходить час, - казав вуйко Тимко, - і ми не хочемо, не можемо бути такими, як раніше. Це може з 'явитися враз. Все змінюється в цьому світі. І ми, його кришинка, теж міняємося. І не треба цього боятися. Одягаймо іншу сорочку на тіло. Одягаймо душу в інші шати. Вирівнюймо себе з Природою.
Ставаймо новою людиною. Скидаймо з себе недобрі звички і думки старої людини (без огляду на те, скільки нам років) - і обновимось. І влегшено підемо вперед. 1 не озираймося, не жалкуймо за тим, що лишилося за плечима, що впало з нашого горба».
Хоча ці слова і стояли звуком голосу в його пам’яті, він підійшов до «Тимкового дерева», щоб іще раз їх перечитати, бо, здається, лише тепер пізнав їх прихований, віщий зміст. Прописані вони булй на шелеснатому різьбленому кленовому листку, до якого ліпився мізерний листочок трепети: «Найскладніше в житті - зрозуміти, який міст треба перейти, а який спалити».
Це було направду дивне дерево, що проростало листям цілого лісу. Мудрим листям буття.
Зі споду скрині старий витяг нову білизну й сорочку, які стара берегла для невідь-якого випадку. Тепер припалося якраз. Під одягом лежала Тимкова згарда. На ній залізний натільний хрест із сонцем всередині. Старий надів його під сорочку. І вийшов надвір, легкий і збентежений, як перед новою дорогою. Пішов у гору, залишаючи за собою перший протопт. Невистужене довкілля слабо корилося наглій зимі. Сніг зі смерек зісковзував важкими клаптями. Мокро ряхтіла на камінні закипіла бронза лишайників. Оляпки, водяні горобці, набивали гнізда в шпарах скелі мохом, готувалися до зимівлі. Білий плат схилу вже встигли пописати зайці. За петельками їх набродів старий здогадався, що було іх троє: двоє вже вбралися в білі кожушини, а третій ше губив русі шерстини.
«Злегшаться тепер тобі лови, якщо сніг затвердне», обізвався він до Пса, що запозирливо принюхувався до слідів.
Потім старий піднявся на грунь і ще раз, свіжим незлим оком оглянув своє побоїще з Рікою. Сніг падав наполи з листям. Де-не-де воно ряхтіло в білій заполочі, як цукати в тісті. Туман рано сів - на відлигу. Перший сніг не тривкий, як і перше кохання. Це ще місяць не зимник, а передзимник. Місяць, що «служиться і колесом, і полозом». Так примовляла баба. Скільки б не лягло снігу, відлиги його злижуть. Білість підзеленила води Ріки, і старий тепер ішов поглядом по чіткому обрису річища, спотикаючись оком на зазубринах, вигинах і западинах. Ішов попасом від своєї сплюндрованої бережини вгору, силкуючись вгадати потайний, глибинний хід Ріки. І чинив це вже без озлоби й підозри, навіть із грайливим інтересом. Так люблячий і терпеливий чоловік намагається врозуміти несподівані примхи своєї давно знаної жони.
Ріка робила з-над гори добрий розгін, і, щоб загасити бистрінь, за віки вимила залом, що вглиблювся майже до самого скельного горба з Буркуном на плішці. Тут, де він тепер стояв. У повноводну свою бутність Ріці було досить цих гамівних кишень, щоб триматися корит давно намитого русла. Але як стали вирубувати по верхах смерекові й букові ліси - цілими грядами вирубувати, відсікаючи вологостримні кореневища й руйнуючи плетиво підземних нуртів, - води гірські стали порскати в долину, як струмінь старого діда... То з нестримним напливом, то з кволим цямкотінням. Ріка збилася з ритму, а отже - і зі звичної дороги. Тому й заносила, замулювала заводини, а в стрімкій розповені підмивала стійкі береги. Так, як кров недужої людини шумить тиском у судинах, навіть може відірвати якусь дрібку закипілого наносу і заглушити серце чи й мозок...
Старому було шкода свого обтятого грунту, але шкода було й Ріки, несамовитої в немочі. Як зарадити тут собі, аби не завадити ще більше їй? Одне він зрозумів достоту: Ріка не впустить у себе, у своє тіло ніяку перепону ззовні. Чи сам він терпів би тернину під шкірою чи смітинку в оці?! З терниною жури в серці ще якось ходиш, але це зовсім інше. Невидиме. Те саме, що під водою в Ріки. Там, мабуть, її серце.
«Ріка забирає берег не тому; що їй потрібна моя ріниста глиняниця, - сукав думку старий, - а тому, що берег їй заважає. І в цій притузі треба їй помогти. І собі. Що тут ще кмітувати?» Підійшов до куша, зірвав рештки листя і видовжив голу гілочку вздовж Ріки. Так дідо Микула вчив його міряти висоту дерева чи гори. Помагаючи собі пальцем, нігтем, а то й сірничиною для точності. Тепер цей окомір показував йому, яку підкову берега треба відтяти, аби розширити й поглибити коліно русла. Це потрібно для того, щоб течія тут пригасала, тратила си^іи перед його бережком.
Далекість овиду скрадала розміри, та старий знав, що насправді стоїть за цими малими вершками на терновій галузці. А що на живій землі. «Нічого, - бадьорив себе, - зима підпоможе мені. Берег обмерзне, глина затвердне. Та й сани легше тягнути, як волок... Добре, що зайшла зима». Так тут кажуть, «зайшла зима». Бо зима не заглядає, не навідується, а заходить у ворота межигір’я владною, строгою білою панією. Заходить надовго, часом здається, що назавжди. Такі довгі зими в горах.
Старий, як завжди, радів рішенню. До тої радості додавалася ще одна, якої він аж соромився - терен! Підморожені ягоди рясно обнизували колькаві гілочки.
Йому аж язик звело від передчуття кисло-солодкої терпкості. Літо сумовито дивилося на нього вичахлими сивими вічками терену. Останній його смак. Літо малих верховинців, як коло часу, поділялося на скибки запаху й смаку. На те, чим можна було ласувати: спочатку суцвіття акації, відтак вишні, суниці, малини, сливи, чорниці, ожини, груші, дикий горіх, кизил, яблука, волоський горіх, журавлина, айва, їстівний каштан, калина і нарешті - останні ягоди-лакомини на обдертих вітром тсрнівниках... Останній поклін літа, останній його посвіт.
Старий не придивлявся до знаків довкільного єства. Чуття природної години жило в ньому, як зерня в горісі. Липа рано скинула листя... На ясенях потріскує кора ... Птиці часто общипують себе... Вранці чути тетерука... Вербова памолодь затвердла і перестала пахнути... Все вказувало на скору й люту зиму. Такі він любив. Як зима - то зима! Таку він тепер і чекав у поміч для нового трудження.
День до вечора потратив на ладнання саней. Звузив борти, бо впрягатися мав сам, і оббив їх старою бляхою. Дишло підігнав під себе. Легкі яворові ґринджоли аж просилися в сніжну колію. Старий упрягся - і полоси весело зашурхотіли. Пес пішов з ним нога в ногу, зазираючи в очі. «Хочеш у пару? - запитав старий. - Добре. Побачимо, на що ти гораздий». І доточив решту Торкової вуздечки, прив’язав до неї м’яку шлею з повстяної попони. Пес, зіщуливши вуха, розуміюче запхав у неї голову. Так у п’ять ніг вони потягли сани до Ріки. Старий набив уздовж берега кілки, настромлюючи на них чорні шапки трутовика. На білому тлі їх далеко було видно.
Ріденький гайок берізок, невідомо коли і звідки - ачей з неба! - засіяний, тулився до скельного відрогу. Старий припер сани до дерева, щоб набивка пусто не іржавіла. Здер смужку лика і нігтем черкнув на ніжній бересті хрестик: «Дерися лико велико, а діло спорися. Може, доста було своїм трудом берези білити...» Він був у доброму гуморі і не думав зараз про те, що берег, на якому стояв, має його руками стати ще одною горою.
Другого дня раннім-раном старий був уже в долині під сільмагом. Купив три лопати і дві кирки. Продавчиня підкусила: «Ладитеся озимину сіяти на полонині?» - «Айно, бо ведмеді не хочуть орати». Лопати дома він мав, але для такої роботи городній інструмент не годився. Відніс штамповане залізо до коваля, щоб той підсилив його стальними штабами. Знаряддя виходило важчим, зате надійним. Як у давнину, при чехах.
Коваль цірив зуби, на яких грало полум’я. Він уже звик до фанаберій старого. Не здержався, аби й собі не піддіти замовця: «Здріть, вуйку, не вломіть, бо сніг тепер паде твердий. Не те, що переже...» - «Не знаю, як я з лопатою, а ти язик не вломиш точно. Розм’як коло горна». - «Аби не інше м’якло, вуйку». - «Не май, хлопе, жури. Ковач клепле, доки тепле». -- «Го-го-го...» Так самі сґебе й підвеселили, бо робота без фіглів, як немащені крупи.
