Вовки виринали, як мана, без найменшого шуму, і темними тінями сунули на залиту місячним сяйвом галяву. Хтось міг подумати, що цс хитається понад землею ялинове гілля. Лише не дідо. Він спускав гачок

раз, удруге - і сірі бунти вовчих тіл підкидало вгору і пластало на землю. Бувало, дідо навпомацки встигав перезарядити, блискав новими двома спалахами в гущавник - і звідти долинало скигління підранка.

О, як страшно звучить голодна вовча пісня в тиху морозну ніч! Якось одного вовка з простреленими задніми ногами вони нагнали на лижвах, обтягнутих оленячою шкірою. Бігли кривавим слідом добру версту.

Вовк обернувся на кроки й оскалився. Ікла в нього теж були криваві, а очі темніли колючою злобою. Лише тепер малий збагнув, який це страшний звір.

«Переярок, - пояснив дідо і м’яко скомандував: - Візьми палицю і підійди до нього». Онук на задерев’янілих ногах ступив кілька кроків. «Удар його!» Здригаючись тілом, ціпеніючи кожною кровинкою, той підняв ціпок і опустив на звіра. Вовк перехопив його і смикнув до себе. Малий устояв. Але палиця обламалася в зубах-терпугах. «Спробуй ще раз, - наказав дідо. - Звикай бити першим».

Десь за четвертим разом малому таки вдалося гепнути вовка по черепу. Той загарчав з подвоєною люттю, розкидаючи кігтями сніг. «А тепер пішли геть», сказав дідо. «Як? А з ним що буде?» - «Свої докінчать і зжеруть. Аз його м’ясом переберуть і твій запах. Запах переможця й хазяїна цього лісу».

Вовки різали овець по літнівках, тягали з череди телят, мотлошили птицю, а взимі брали з дворів і собак. Люди з тихим відчаєм ішли до Микули. Та вгадати, коли й де во^ки проявляться, не міг і він. Тому знаджував їх сам. По вовчих проходах прив’язував до дерева курку чи гуску, а бувало, й козу. І дочікувався вовків у сховку проти вітру. Траплялося, що вони прихитрялися вхопити здобич без його пострілу. Тоді дідо кумедно морщив ніс і казав: «Ну от, лишили нас, як раків на мілині...»

Вовки довго вивідували надійність приманки, хоча коза собі звично паслася. Довгі, як циганська дорога, осінні ночі на зароді не розхолоджували ловецької терплячості. Дідо свого дочікувався. Як злодії з хащі, висувалися сіроманці й недовірливо підступали до доступної живини. І дідо їх зустрічав жаканами. Клав нараз двох у ряд. Бо знав вовчий норов: голова звіра лише повертала в якийсь бік, а вже на п’ядь-другу спереду зустрічала її дідова куля. Інші особини з ляку не знали, куди втікати. Це й потрібно було дідові. Однаково точно цілив він як межи очі, так і в хвіст.

Порятовані хижаки не скоро сюди заявлялися. Та другої ночі дідо чекав їх уже в іншому скрадку. Так за тижні два він добряче проріджував зажерливе кодло, а вціліле охвістя заганяв далеко в пущі. І рік на межигірських схилах був спокій. Діда вовки чули й боялися. А оскільки той радо водив за собою й онука, то, може, і його остерігалися. Хоча даремно, бо старий надалі не чинив їм ніякої шкоди. Не підняв жодного разу цівку рушниці, як би його не вмовляли.

Він, онук свого діда, пізнав силу іншої зброї, незмірно надійнішої, ніж дурна куля. «Звір вчує твою нутряну силу навіть беззбройного. А ще коли в сув 'язі з нею мир у твоїй душі, звір відступить. Поважай силу і лісове право звіра - і він поважатиме твою силу і твоє право. Тоді ти для нього теж повноцінний звір, насельник дикого простору, а не крихка людина, що несе в собі страх, підступ і недовіру». Так учив дідо Микула, чоловік-світован, що перейшов пекло людської бійні і молився на схилі літ місяцю, грому, дереву, каменю і Ріці.

Він читав ліс, як його син Тимко читав свої книги.

Про хід звіра йому давали знаки сороки й кедрівки, на це вказували віддалені вершки трепет і чутливе листя папороті. Недарма дідо називав себе «сином папороті», показуючи долоню зі схожим відбитком ліній. Він називав звірячі сліди «набродами» і хмурився чи сміявся над ними, як над захоплюючим письмом. За слідами снував неймовірні здогади, що тут сталося за день. За химерними петлями на снігу вгадував, скільки тут бігало зайців і як вони перехитрували лисицю. Дід стріляв у птиць «на підслух» і з десяти поціляв дев’ять. Помічав на деревах зарубки десятилітньої давності, вгадуючи, куди і до чого вони ведуть. Босою ступнею чув підземну воду, передчував дощ і засуху, заклинав гаддя і знав зілля, яким віднадити мишву і мошву. Він до пса говорив «чоловіче», а свого коня Воронька називав братчиком. Той незмінно пасся на волі і з покликом господаря сумирно ставав під уздечку...

Здається, дідо Микула нічого не боявся ні на цьому світі, ні на тому. Хіба одного - вмерти не в лісі, а в постелі, за що інші ревно моляться. І так воно й сталося. Бо думати треба про те, що хочеш мати, а не про те, що не хочеш. Це було виписано на «мудрому дереві» його сина Тимка, але Микула не визнавав паперових дерев.

...Під Магурськими кряжами вони полювали вже третій день. У гущарах над поточиною було повно рябчиків. Старий м’яко натякнув, що коли хочуть вернутися засвітла, треба рушати назад. Не подобалися йому ці місця - глухі, ведмежі. Та Аркадій, спраглий непорушної краси пралісів, захопився: «Запечемо ввечері лабу косулі, побенкетуємо, а тушу привалимо камінням у потічку. Нічого їй не буде в крижаній воді. І нам тягнути завтра менше. Добре, старий?» - «Не дуже. М’ясо може принадити вуйка Мигаля». - «О, то ще ліпше. Я б пожертвував косулею задля цієї картинки. Обіцяю у ведмедів не стріляти, знаю, як ти їх любиш».

Перемовити Аркадія не вдалося. Єдине, що зробив старий, то вибрав безпечне місце - вгорі за скельним відрогом. Потік звідси проглядався, як на долоні, а за ним темніла густа ялинова гривка. Звідти й долинуло вранці хурчання, коли вони збиралися зігріти чай. Сухопарий ведмідь на тому боці мотав лобастою головою, вітрячи носом ранішній туманець. Лізти в крижану воду йому не хотілося, завихляв задом до перекинутих через річища кістяків ялини. Став дибки й обережно спробував лапою кладку. Шерсть після зими висіла на ньому, як штани. Поліз уперед. Мостки прогнулися під звіром, але той із дивовижною спритністю перевалював свою вагу то на одну, то на другу жердину.

Все ж сухарина не витримала й тріснула - ведмідь шубовснув у воду. Там була вирва, і він потав з головою, та нараз і випірнув, легко викинув тіло на мілину. Виборсуючись, ніби мимоходом ляснув лапою по плесу і виліз на берег уже з грубою рибиною. Став на повний зріст, дебелий і грізний. Вивернув лапищі зі страшними кігтями. Кущава шерсть мокро стовбурчилася. Чорні гудзики очей, здавалося, втупилися в їх бік. Вони принишкли, хоча й були в безпеці - вітер тягнув низом. Але ж то ведмідь, звір (старий це добре знав), що живність чує не тільки носом.

Ведмідь відкусив форелі голову, а тушку кинув на каміння. «Сам не їсть, відклав для когось», - відмітив подумки старий, і черв’ячок нового неспокою заворушився під серцем. А звір уже напрямки дибав до того місця, звідки вода несла дух м’яса. Дійшов до приховку і хрипло ревкнув, заплескав лапами по обрубках вух. Двома змахами розгріб кам’яну купу, схилився над принадою, принюхуючись... 1 тоді гримнув постріл. Було видно, як куля видерла з шиї звіра жмут шерсті. Водій, прискаливши око до скляної рурки, мірився до другого стрілу, коли старий кинувся на нього всім тілом. Набій припався деревам. А тим часом ведмідь із косулею за плечима прожогом перебіг потік і гулькнув під ялини.

«Забираємося! - жорстко скомандував старий. - І зарядіть своїпукавки жаканами». На цю заувагу Аркадій округлив у подиві очі, а водій розтягнув запалі монгольські вилиці в злорадній посмішці. Поки вони пакувалися, старий підрубав молодого грабика і витесав тризубову рогатину, загострив її з усіх чотирьох кінців. Середній зубець укоротив десь на довжину долоні.

«З цим тризубцем ти як лісовий Нептун», - примирливо пожартував водій, коли вони ступили в бучник. Аркадій ніби розраджував свого напарника, якому завадив старий: «Нащо нам той ведмідь? Шкура линяла, а м’ясо й так не дотягнемо. Ми ще підстрелимо щось дорогою...»