Вертався додому, і там, де Ріка викидала перше коліно, нагнала його снігова хмара. Затягла солом’яне сонце, придавила ліс. Сніг повалив клаптями, але довго не тримався. Тепло дерев, сухих трав і підземних вод топило його. Ріка курилася рідким туманцем. Від думок у голові старого шуміло, як у млині. Те, що гнітив у собі за цей час, прорвалося, як та хмара. Монашик у своїй казані говорив неначе для нього. І про нього. І про його Ріку. Вона сббі тече, а він, старий, іде собі. В кожного своє життєве річище і свої береги. І якщо вона, Ріка, гадкував тепер він, пре на його берег, то це, можливо, не зі злоби, а з вимушеності. Просто в них вони спільні
береги. А що спільне -те спірне. Так ведеться з правіку.
Старий мав багато що розпитати отця Дам’яна, але в горах допитливість не схвалюється. Вважається ознакою слабості і ретельно приховується. Та йому досить було й тої проповіді, і того, що монашик пояснив про Калину. Дуже його це втішило. Аж тіснота відійшла з серця. Цей обруч стискав йому груди з того часу як прочумався в шпиталі і прийшло розуміння того, що сталося.
«Хе, говорили про смерть, і от маєш - повалив еніг, дивувався подумки старий. - І не вір після цього бабському язиченню».
Коли підійшов до свого відрубу, сніг уже забілив просторінь. Посиніла Ріка дрижала в білих рамцях. Кладка протинала її сліпучою смужкою. Старий не наважився ступити на празникову її чистоту, прогрібав перед собою галузкою. Лише хата стояла непокрита, насонцені за літо драниці мокро темніли. Мудру теплоту випромінював цілий зруб, нагрітий за віки душами його роду. І це, вловлюване його чутливою душею тепло, пульсувало через двір, вигін, через Ріку, дорогу і м’яко всотувалося в пушину ялинника.
Дідо Микула вчив його бачити це випромінювання від людських осель. Коли вони йшли у своїх ловецьких мандрах плаями понад села, дідо показував паличкою на обійстя: «Тут, з усього видко, живе вдовиця... А сюди смерть недавно заглянула, ще не вивітрився їїдух.. .'Тут хтось давно і тяжко хворіє... Там готуються до хрестин... А в цьому придомку небожатка без Бога живуть. Але мирно живуть... Зате в сусідах гріх аж через стіни пре. Хоча образи там справно висять... А в тій почорнілій кучі біда загніздилася. Чорна біда, не хочу й говорити...»
Як на людських посілостях розумівся дід, так і на лісовій животині, як він казав. «Звір в окрузі схожий вдачею на тутешніх людей». - «Чому?» - дивувався онук. «Бо одну воду п ’ють і одними воздухами насищаються». Ще повчав дід Микула, що в кожного чоловіка є свій «сродний звір» - його дикий відбиток, його предковічний пращур. Тому звірові треба на ви казати і називати по імені. «А мій звір який?» - збентежено допитувався малий. «Прийде час, і Полісун це тобі проявить, якщо матимеш очі і вуха».
Так і сталося. Відкрилося старому, що його животина-ведмідь (дідо називав його вуйком Мигалем). І вивідував про нього все, безстрашно шукав зустрічі, щоб наблизитися, придивитися, дізнатися щось таке, що йому не відкриє ніяка людська душа. Тільки лісове насельництво, напоєне дикою волею, природною силою, мудрістю світобудови. І втішно знаходив це, пізнавши суголосний зв’язок з ведмедем. Аж доти, доки не переступив межу цієї дивної спорідненості. Переступив не задля себе - задля іншого. Ради життя його...
Старий перечалапав снігом двір, зайшов у хату. Пес лишився за порогом, хоча газда ніколи не зачиняв перед ним двері. Але й не кликав досередини. Такий був туг звичай. І Пес негласно його відчував. Старий розклав у печі, дверцята її теж залишив відкритими. Щоб полум’я вхопило соб; воздуха, а дим знайшов тягу. Вогонь радісно затанцював у склі образів, підсвітив калинові китиці. Стіни теж зраділи живому теплу, захрустіли, як кістки старого чоловіка.
«От і зайшли ми з тобою в зиму», - сказав невідомо кому старий. Пес подумав, що йому і згідливо приплющив очі. Старий вимив підлогу і скинув чоботи, поклав їх на просушку. Натопив снігу і помив ним голову, висушив волосся проти вогню. Щось перекусив і сполоскав на ганку рот. Завважив зламану голівку пістрявої хризантеми - видати, пташина на неї сіла. Підтяв стебло і поклав у банку з водою, що лишилася з талого снігу. Тоді в грубих вовняних шкарпетках підійшов до скрині. З самого споду, з-під обрусів, витяг
молитовник вуйка Тимка. Книжка пахла старим домашнім тютюном, який дідо колись садив рідкими рядочками біля мальв. Широкі чіпкі листочки «бакуну» бралися до одягу, і діти ходили з ними, як із зеленими латками на грудях. А пахли, якщо їх розтерти, так, що аж у горлі дерло. Тепер старий теж прокашлявся, не знаючи куди прилаштувати книжку - на коліна чи на стіл. Оглянувся на Пса і відкрив книжку навмання.
«До Тебе підношу мої очі. До Тебе, що живеш на небі. Як очі слуг на руки свого пана. І як очі слугині - на руки своєї господині. Так очі наші дивляться на Господа, Бога нашого, поки не змилосердиться над нами... Велика бо, як небо, Твоя ласка, і аж до хмар сягає Твоя вірність».
Старий, дослухаючись до чогось у самому собі, закрив молитовник. Йому було досить цього короткого читання, як хворому, що після довгої немочі знову починає їсти. Починає з маленької легкостравної грудки. Ота пожива-читання, яку він щойно прийняв, свіжо провіювала груди, як ковток крутого навару з м’яти. 3- під шкіряної палітурки визирав поруділий ріжок світлини. Старий підніс її до лампи. Зі світлини дивився збуджений Аркадій, поклавши ногу на горб розпластаної ведмедиці. А поряд щулився він - старий, з вимерхлим поглядом і одвислими, як батоги, руками. Перед скривавленою звірячою мордою лежали навхрест дві рушниці. їх тоді сфотографував у лісі водій Аркадія, чи хто вже він там був при ньому.
...Добрих півдня вони піднімалися до крижів полонипного верха Жид Магура. Йшли світлим буковим лісом, пристрілюючи попасом дрібну дичину. Між синіми стовбурами висли димні візерунчаті павісьма проціджених променів. Буки стояли, як колони храмин, підпираючи пречисті шатра небес. Від дерев сіялося світло.
Дорогою Аркадій бив вальдшнепів і вивірок. Водій його на дрібноту зброю не знімав. Зате в одну мить зі старим той запримітив у крушині голівку косулі і скорою кулею прошив її. Він весь час ішов позаду, ішов нечутно, скрадливо, зі знанням ловецької дисципліни. На привалах водій, пригашуючи блиск вузьких зеленкуватих татарських очей, присікався до старого: «Брате, розкажи про вовків». - «Вовк тобі брат», - хрестив його подумки старий і, перемагаючи нехіть, переказував щось із знаття, яке щедро, але намарно залишив йому дідо Микула. Бо він, онук його, звіра знав і любив безкорисливо. Тоді як дідо - знав і ловив, злютувавши в одне прилюбну пристрасть і хлібне ремесло. Хоча, мабуть, він займався б живоловецтвом навіть тоді, якби за те не платили й копійки. Бо «цим цвіла його душа», як казав його син Тимко. І тому пробачав йому багато чого, як той святий, що повчав: любіть і робіть, що хочете.
Вовк - животина сильна, розумна й безпощадна. 1 чесна, бо ніколи не бере більше, ніж йому наразі потрібно. Вовк - це людина навиворіт. Все, що знаєш про людей і як з ними порядкуєш, забудь, коли маєш зносини з вовком. Інакше вовк завжди буде позаду тебе і буде першим. Вовк знає, що ти від нього хочеш, бо сам зазвичай нічого не хоче від тебе. Хіба переступиш йому гін полювання чи необачно сам залізеш йому в зуби. Вовк-споконвічний ворог. М’якші, слабші з них колись обернулися в собак і стали першими друзями й помічниками людини. А підступне й розумне вовче плем’я залишилося ворожим назавжди.
Вовк або один, або з одною вовчицею. А бігати за вівцями - то уділ баранів. І багатьох самців людського роду.
Дід Микула не бив насмерть жодну звірину. Лише вовків. Живцем брав хіба вовчат із лігов. Вовки це знали, відчували, що він їх не боїться, тому не могли вгадати, що й коли від нього чекати. Тому й боялися його. А хто боїться, той поступається, той у програші.
Дід з маленства вчив його «вабити». Мав для цього берестяні дудки. Одна з них видавала протяжне й жахке виття. Су^іим нудом котилося воно над долиною і піднімалося довгим відлунком у гори. Не одразу на нього відкликалася чутка зграя. Тоді Микула діставав другу дудку - і безгоміння ночі протинала висока заклично- стурбована пута вовчиці. Піднімалася й завмирала над ялинником, не встигнувши обірватися, бо в неї несподівано вплітався зловісний хор півдесятка звірячих горлянок. І ліс нишкнув у паралічі страху. Дідо налаштовував на розсошині цівку австрійського карабіна і кам’янів тілом і лицем.
