розлітався срібними бризками. Ріка приймала ті падаючі згуки в саме своє лоно. Він співав вільно і тужно, але без смутку. Вся сажа гіркоти, що назбиралася в грудях за ці півроку, продиралася піснею, впускаючи в легені свіжі воздухи. Співав і сміявся. Якби хтось чув його, то подумав би, що старий сплив з розуму. Але його чув тільки Пес, що ніяково щулив голову, боячись підвести на хазяїна очі.
Коли скінчив співати, ступив до Пса і замахнувся на нього рукою: «А ти теж добрий, не міг мене, йолопа, стримати?.. Не міг якось підказати, дати знак, що це дурного робота... що вода, камінь, земля, повітря - кусаються. Та ще коли їх прихоплює мороз... А я поривався зліпити їх. Старий тупий дуролом! Ганьба перед світом, перед Рікою...»
Він не вдарив Пса, але той повинно схилив голову аж до землі, наче справді визнавав свою вину непорадності. Він очима випрошував у старого любов, як жебрак. І той опустив руку. Він би його ніколи не вдарив, бо поважав його за розум, покладисту вдачу і маломовність. І нерідко розмовляв з ним, забуваючи, що то не чоловік. Тепер їх очі зустрілися. Всерозуміючі і всспрощаючі очі. їх пов’язувала незрима, але міцна нитка, яка може існувати лише між тими, що побачили одне в одному власну одинокість.
Старий зійшов у долину і напився з Ріки води. Вперше за ці місяці напився. Пив спрагло, як у дитинстві. І синя живинка на його скроні так само бентежно забилася. І згадалося йому дідове: «Ніколи не кажи, що не будеш пити з цієї води».
То була субота. А в неділю старий приодягся і зійшов у село. Дорогою ще не знав, куди йде - до корчми чи до церкви. Але корчму проминув.
' Стіни нової церкви сягали ще лише людських голів. Але Службу правили вже всередині. На цеглу повісили клейонки з образами, встановили невеличкий іконостас із старого храму. До високої труби був прив’язаний дротом хрест. Старий стояв біля бочки з вапном і не знав куди подіти руки. Давно не був на молебні, стежив за іншими - коли хреститися. Отець Дам’ян служив повільно, заокруглюючи кожне слово, наче писанки вирізав із дерева. Дивно, але тут мова давалося йому легше, ніж при бесіді. З уст його піднімалася пара. Від того й слова здавалися легкими й свіжими. Злітали над голими мурами туди, куди їм і належало відлітати. Звідки вони й приходили.
«Подібно до того, як вода пробиває собі шлях через усі перепони, щоб піднятися до рівня джерела, звідки вона витікає, - так і дух людський повсякчас рветься в гору - до свого першоджерела. Якби дух цей не походив від Бога, він не шукав би Його, не шукав би єднання з Ним. І це прагнення долає всі перешкоди плоті й фізичні спокуби, щоб досягти того вищого... І як би це прагнення незграбно й боязко не проявлялося, воно засвідчує наше Божественне походження...»
Потім співали. Просили собі в молитві різного, у тому числі й щасливої смерті. Це чомусь кольнуло старому серце. Коли вийшов надвір, незчувся, як підійшов до нього отець Дам’ян. Поздоровкався за руку, як із приятелем. Мовчки дивився на нього ясними очима. Старий, ніяковіючи, розумів, що мусить щось казати. Бо цього разу він прийшов, а не до нього прийшли.
«Чому просимо щасливої смерті, отче? Хіба вмирання може бути таким?»
«Може. І щаслива смерть, може, й важливіша, ніж щасливе життя. Правда, в силі й при здоров’ї ми про це не думаємо. Але чому це непокоїть вас?»
«Я не про себе - про стару. Вона вмерла знагла... Як їй було при цьому?»
«Я чув, - сказав священик. - Вона відійшла в сні. Заснула смертю. Це щаслива смерть».
Помовчали, але мовчанка між ними й зараз не була обтяжливою.
«Про вас не питаю, - отець діткнувся його руки, - бо якщо ви тут, то я спокійний. А як наша Ріка?»
«Ріка як ріка, - відказав старий. Йому чомусь сподобалося, що той сказав «наша». - Знову знесла мій берег. Той, із каміння, якщо пам’ятаєте?»
«Пам’ятаю, аякже. Берег... Зазвичай не ми кладемо береги. Ми до них пливемо, чи від них... А ви пам’ятаєте вашу стару церковку, оту маленьку, дерев’яну? Не щастило їй на місце. Спочатку в неї вдарила блискавиця на вершині груня. Люди перенесли її нижче, до поточини, й зібрали заново. Але там її підмило, церква зсунулася. Тоді їй знайшли нове місце, на ровіні. Але вже не розписували стін, повісили образи на клейонках, неначе чекали нової каверзи від природи. І справді, стіни без доброго підмурівка сіли на мочарі, взялися тріщинами... Тепер ми заклали надійний, кам’яний храм. Я відчуваю, що тут Йому притульно. Тут він нарешті вдома. Так і мало бути. Бо ми ходили з Ним, а Він з нами. Поки не знайшли свій твердий берег. Так воно з берегами.. .Та я хотів вам сказати й про інше. Нині я причащав вашим ягідним квасом».
«Чим?» - старий аж роззирнувся в боки з подиву.
«Так, квасом, - по-дитячому збигошно сміявся монашик. - Лише нікому не кажіть, бо то переступ ритуалу. А що мені було робити?! Вино, що привезли з Берегова, скисло. Підроблене вино. Геть зачерствіли люди, якщо вже й святі дари не поважають...»
Тут отця хтось покликав, і він пішов до будови. Як хлопчик побіг. У тих же потрісканих кросівках під сутаною, підмітив старий. Хоч низом уже тягло студінню.
З церкви старий пішов на пошту. Вибрав пенсію. Тоді витяг із паспорта папірець із телефонним номером і попросив дівча, щоб його з’єднали.
«Го-го, старий! - почулося так звучно й близько, ніби Аркадій наживо вломився в кабінку. - Чей у лісі щось здохло, що ти взяв до рук телефон?»
«Не знаю, сам я ще не здох, як чуєш. А в лісі тепер буваю рідко. Більше біля Ріки».
«Старий, ти став рибаком?»
«Радше - старим дураком».
«Впізнаю твій гумор. Ех, як мені зараз цього бракує! Я в такій глухій облозі, що чортам смішно. Рвуть мене, чоловіче, на клапті. І підкуповують, і погрожують, і в газетах висміюють... Це ще ті лиси, гой-гой... Та завод я їм не здам! Живим не здам. Бо там у цівках не вино тече, а моя кров. А в пивницях лежать не гекталітри, а моє серце. Воно чує і знає, що шепче кожна бочка, що снить кожна пляшка в павутинні... А вони це, плекане мною десятиліттями, хочуть присісти своїми паскудними рудоволосими задами. Ще й оскиряються: «Слєзай по-доброму с вінной труби, парніша. Смотряіцій відіт етот бізнес в другом формате...» Чуєш? Захлинуться моїм вином ті хлопчики, що виросли на сивусі... Вино робити - не вугілля довбати і не сталь варити чужими руками. Вино - це молитва... Вибач мені неконтрольовані емоції. Дістали суки! Кажи, старий, що маєш казати».
«Треба вино».
«Усім треба вино».
«Не мені, Аркадію».
«Нічого не пояснюй. Мені досить того, що попросив ти. Тому для мене це не клопіт, а задоволення. Яке вино?»
«Не знаю... Якесь добре, чисте. Щоб не скисло».
«Сухе червоне. Це буде найкраще мерло трирічної витримки. Бочки досить?»
«Не треба так багато. Це не для пиття».
«Розумію, - для ліків?»
«Може й так. Маєш правду, Аркадію. Але, гадаю, досить корчаги».
«Таке вино не можна ламати. Воно в бочці, як у материнім лоні. Куди відправляти?»
«В наше село. На нову церкву. Най передадуть монашику... отцю Дам’яну».
«Завтра буде там. І попроси його, старий, нехай помолиться за мою душу, коли щось...»
«Добре, Аркадію, попрошу. Але й сам... молися...»
«Чуєш, старий?»
«Що, Аркадію?»
«Колись я любив полювати, лупив із трьох цівок одразу. Тепер на мене лови... Як усе повернулося...»
«Нічого, встоїш. Ведмідь не взяв, що тобі лисиці вчинять?!»
«Ведмідь... Знаєш, старий, я не раз думаю: якби ти мене тоді не затулив собою, всієї цієї напасті не було б. Нічого не було б... Але й доброго вина в нашому краї давно не було б...»
«Встоїмо, Аркадію. Під нами ж наша земля».
«Наша. І тому не сміємо зійти з неї. Хіба в неї... Чуєш, брате...»
«Що?»
«Я тебе люблю. Люблю, як свою душу Віриш мені?»
Старий відняв від вуха слухавку і повісив на залізний язичок. «Вірю, Аркадію. Кому ж мені вірити?»
прошептав сам до себе. Вони так і не навчилися прощатися. Той момент завжди затягувався, і обом було важко розійтися. Але тепер старому треба було поспішати. Його чекали Пес, коза й Ріка.
