вигадкою, хитрістю, гендлем. Сказано - жидик. Коли тесть журив його, щоб брався якоїсь поважної роботи, той підсміювався: «Я не робив навіть там, де за це розстрілювали або тлумили в кам’яному мішку».

Про Йонка казали: куди не ступить, за ним золоті верби ростуть. Він перший привіз у гори бензопили, міняв їх на дерево. За дерево брав оцинкований гонт, яким верховинці крили хати. А їхній дах тесть не дав перекрити, так і залишилася хижа під драницями. «По блясі дощ б’є, як по тім’ю», - хмурився старий Микула- звіролов.

Йонко приймав від людей (де ще тоді були австрійці і шведи?!) ягоди, гриби й шкури. За ними приїздили із степів машини, повні соняшнику. Потім баби стояли з мішками по базарах і вокзалах, продавали насіння в пакетиках із газет. Повсюдно стояли, аж до Москви.

Йонко підбив голову колгоспу завести звіроферму, шити рукавиці, плести кошики, мотати трансформатори, збирати транзистори, чавити вино з яблук. Людей на роботу звозили з десяти сіл. На їх обійстя приходили чужі люди в пальтах, радилися під деревами, хитали головами, махали руками, тупали ногами. А Йонко мовчки слухав і їв сливи. Кидав у траву кісточки і кілька слів для прибутніх. І вони відходили, притихлі й запалені примарною надією. Приходили румуни, грузини, цигани, євреї. Діти чули, як батько розмовляє з ними не по-нашому.

А «Волги» і «бобики» бігали понад Рікою, як насолені. Десь невидимо крутилася загадкова громіздка й потужна машина, а іскри до її мотора висікалися тут, у затінні кудлатих лерх, під сивою смерековою стріхою... І от знагла голів колгоспу і сільради, а заодно й в’язку районних начальників, посадили. Прийшли і до Йонка, нервово щось випитували. А він щиро сміявся і знизував плечима. Зробили обшук, пересіяли зерно, перетрясли оборіг і пішли.

Грошей у хаті не було ніколи. Загс всі були вбрані і ситі, мали доглянуту худобу. Йонко ще в концтаборі навчився обходитися без грошей. Не гріли його гроші.

Може, гріло щось інше. Якщо гріло. «Мені не треба дев’ятсот. Мені досить двічі по двісті і раз п’ятсот». Така була в нього приповідка.

Після арештів чужі перестали являтися. Вибирався в світ час од часу сам Йонко. І привозив крупи, цукор, макарони, олію, ящики горілки. Спочатку машиною, а відтак у руках і на плечах. Це був уже інший Йонко. Не той, що завжди сміявся. Він мав світлу голову, але потайну, темну душу. І нікого туди не впускав, наче оберігаючи рідних від мороку, який приніс із собою. «Може, він і шахрай, - розмірковував вуйко Тимко, - може, зрадник і великий грішник, але ми не маємо права судити його, бо в нього є якась своя правда, яку іншим важливо поважати, будуючи свою». Але домашні так і не збагнули її, бо Йонко не любив довгих просторікувань. Він навіть не довершував при розмові фраз. Може, йому не цікаво було розмовляти з ними, а, може, втомливо...

Доки вистачало питва, він пив. Палив своє життя, як копійчану свічку. Пив, майже не заїдаючи. Замість закуски втягував у себе ситні, пахучі воздухи. І не міг тут надихатися після крематоріїв і шахт. В останні роки життя Йонко лишень пив, не переймаючись хазяйством. «Я в законі, - мимрив у хмільній тлумі. - Мені трудити западло». Коли його спаралізувало, міг піднести за день до рота хіба вже чарочку-другу. І то лише тому шкалику, що привіз звідти - дарунок друга-латиша, якого врятував від голодної смерті в Якутії. Шкалик був вирізаний із бурштину, який викидає на берег Балтійське море. В камені, що просвічувався, як майський мед, серед білих пухирців повітря застрягла мурашка. «Робіть, робіть, гаруйте... такою й ваша доля буде», - бурмотів Йонко- жидик, показуючи нігтем на мураху в бурштині. Чоловік із чужим обличчям і світовою чужістю в душі.

Його комірчина, постеля, крисаня і навіть старий пес, що любив дрімати поряд, пропахли сивухою. Син його натоптував у чарочку смоли-живиці, щоб немічній руці важче її було піднімати і щоб менше залишалося вмісту для горілки.

«Вуйку, ви лікуєте все і всіх, - домагав він Тимка. - То невже не можете вилікувати няня від п’янки? Чи не хочете?»

«Не можу і не хочу», - відсікав той.

«Чому? Він же вмре від горілки».

«Ні, він п’є, щоб жити...»

«Ну ось ми й випили з вами, няню», - мовив тепер старий самим сухим горлом. І ще випив. Останнього свого дня батько, що відмовчувався цілими тижнями, несподівано попросив його: «Випий зі мною». Але син відмахнувся: «Не меліть дурниць!» Спішив до роботи. Так і поніс із собою в ліс оту страдницько-винувату посмішку блідого зарослого обличчя. Коли батька поі олили, відкрилися тоненькі пругкі рубці. А вже перед самим загрібанням вони чорніли запалими ярочками, неначе латка пришитого тіла прагнула відторгнутися перед новим переходом за своєю десь заблуканою душею...

Тепер серце старого підпирав камінь. Він зірвав із гробу травинку, протягнув її між пальцями. Вона тихо скрипнула і запахла так, як пахне по весні луг. Щось капнуло на долоню. Вітер захолодив його мокрі вилиці. Старий плакав. «Давно не пив, - пояснив собі подумки.

Це горілка тече з очей». Не знати, що то текло, та лиш тепер, здригаючи плечима, як кінь під канчуком, він зрозумів, що пронизливо любив цього тяжкого й незрозумілого чоловіка. Любив і любить. Свого вітця, котрий ніколи не погладив його, не сказав лагідного слова, не дав жодного напуття. Він плакав, ридав на голос і не соромився цього ні перед Псом, ні перед деревами, ні перед гробами.

«Ч-ч-чому плач-ч-чеш-ш-ш?» — шелестіла пожухла могильна травиця.

«Не знаю. Я слабий».

«Ні, просто ти надто довго був сильним. Плач-ш-ш!

Мурашка моторно снувала по трухлому бруску. Дійшла до плями від горілки, зупинилася й повернула назад.

«Потерпи, маленька, - сказав старий, - скоро буде новий хрест».

І вломився в межигірську ізлучину падолист. Це сталося в одну ніч. Кволий розвидень на сході довго перемагав місяць. А зорі тремтіли, холодні і бліді, як краплини води. Коза носила в бороді колючі реп’яхи - дозріле сім’я осені. Кучерявий портулак між кам’яними плитами згортався вже не тільки на ніч. Твердо тримали голівки лише мальви. Ці квіти щасливі з того, що довго живуть. Тому й величаються.

Ріка ранками лежала, як скло, і старий спочатку кидав камінець, щоб розбудити її. Ріка ставала іншою в таку пору Якоюсь розсіяною і невпевненою. Ріка не знала, що думають про неї. Хоча у своєму одвічному живому русі знала напевно, що потрібно їй. І брала собі те, як бере потрібне їй жінка, прихиливши чоловіка тихими ласками.

Вдарив морозець. Слабенький, але достатній, щоб зварити ще живий лист і прив’ялити до гіркавої солодкавості калину. Старий того ранку пішов у гору, щоб наламати ягід. Мати перед зимою завжди підвішувала їх до сволока і кетяги, вкупі з тканням і вишивками.тітки Гафії, наповнювали світлицю теплим сяйвом. Кожен мимохідь відщипував собі кілька ягідок і кидав до рота. Тому й не знали застуди взимі.

Старий наламав калини цілий кіш і подався до Буркуна, щоб звідти глянуги на Ріку, на свою роботу. Глянув - і язик задубів йому в роті. А кошик зісковзнув у заінеєну траву. Ріка знову протинала долинку широкою тремтливою стрічкою, безборонно несла ясні води між пожовклими вільхами. Його кам’яного валу, його вимозоленої труднації не було. Вода за одну ніч загладила насип. І тепер на тому місці кипіла, як риба під час нересту: то оголяла сірі спини валунів, то накривала їх. А збоку чорнів свіжий обрив - каміння потягнуло з собою і частку берега.

«Йо-о-о-ой! - вихопилося з грудей старого. Як із покинутої, надовго заснулоїтрембіти вирвалося. - Йо- о-ой, мамко моя, мамко...» І полилася, несподівано для нього самого, співанка. Любима дідова, яку той привіз із гір Приштини. І пісня ця, як сонцелюбний портулак, прийнялася в їх горах.

Гойя! Жінка зріє, щоб народити мужчину.

Гойя! Мужчина зріє, щоб народити мужність.

Гойя! Виноград зріє, щоб народити вино.

Гойя! Вино зріє, щоб нагадати про мужність.

Розкутий, рівний голос, струшуючи всохлі війнички модрини, падав у заліснене корито заплави, лягав на ртутну течію і розбивався об ребристе каміння,