1988 рік, рік роману про кантрі-рок. Роману, так ніколи й не написаного.

1988 рік, рік психа.

«Тоні напише про все це…»

«Ні, – заперечила собі Лізі. – Він сказав не “Тоні”, він сказав:

Тоней…»

І справді, він сказав Тоней, він сказав:

«Тоней про все це напишей…»

– …напише для «У-Тенн, Нешвіл. Рев’ю 1988», – промовила Лізі. – Він сказав:

«Я міг би надіслати вам примірник експрес-поштою».

Але хай вона буде проклята, якщо той малий шанувальник Теннессі Вільямса не сказав «спрес-поштою». Таким справді був його голос, таким справді був той випечений на півдні паскудний акцент. Драпмар? Драпмен? Той чоловічок і справді драпонув, як довбаний чемпіон трекових гонок, але ні, його звали інакше. Його звали…

– Драпаел! – прошепотіла Лізі, звертаючись до порожніх кімнат, і стиснула кулаки. Вона дивилася на книгу із золотим тисненням на спинці так, ніби вона могла зникнути в ту саму мить, коли вона відведе від неї погляд. – Того нікчемного дрібного південця звали Драпаел, і він тоді драпонув, як кролик від лиса!

Скот, певно, відхилив пропозицію скористатися експрес-поштою або послугами федеральної системи експрес-пересилань; він вважав це непотрібним марнотратством. Він ніколи не квапився одержувати свою кореспонденцію – коли вона надходила йому безперервним потоком, він її просто нехтував. Коли йшлося про рецензії на його романи, він завжди був готовий звернутися до агенцій, які прискорювали надходження пошти, та щодо тих статей, у яких ішлося про його виступи перед публікою, регулярна поштова служба цілком задовольняла його. Оскільки Кабінет мав свою окрему адресу, Лізі усвідомлювала, що навряд вона зможе побачити всі ці речі, коли вони надійдуть. А коли вони були вже тут… то ці добре провітрювані й добре освітлені кімнати були, зрештою, творчим майданчиком Скота, а не її територією… такий собі дуже затишний клуб одного чоловіка, де він писав книжки і слухав музику на повну гучність, бо міг це собі дозволити у звуконепроникній кімнаті, яку він називав «Моя Ватяна Камера». На його дверях ніколи не висіла табличка з написом ПРОШУ НЕ ТУРБУВАТИ, і Лізі приходила сюди безліч разів, коли він був живий, і Скот завжди був радий її бачити, але тільки Аменді спало на думку подивитися, що було в череві книжкової змії, яка дрімала під південною стіною. Вразливій Аменді, підозріливій Аменді, вічно настороженій Аменді, котра невідомо в який спосіб переконала себе в тому, що її дім згорить дощенту, якщо вона не підкладатиме у свою піч на кухні рівно по три кленові поліна за один раз, не більше й не менше. Аменді, чиєю незмінною звичкою було нахилитися й тричі обкрутитися навкруг себе, якщо їй треба було повернутися в дім, бо вона забула там щось узяти. Варто було подивитися на все це (або почути, як вона рахує, скільки разів провела щіткою, коли чистить зуби), і ви легко могли б списати Менду як ще одну пришелепувату стару діву, а хтось би рекомендував їй регулярно приймати антидепресанти, золофт або прозак. Але якби не було Менди, чи маленька Лізі коли-небудь згадала б про те, що тут лежать сотні фотографій її небіжчика чоловіка, чекаючи лише, щоб вона подивилася на них? Сотні фрагментів пам’яті, що ждуть, коли їх буде покликано? І більшість із них, безперечно, набагато приємніші, аніж спогад про Драпаела, цього спеченого на південному сонці паскудного боягуза…

– Перестань, – прошепотіла вона собі. – Перестань дуріти, Лізі Дебушер Лендон, і дай собі спокій.

Але вона явно була не готова прислухатися до поради, яку давав їй здоровий глузд, бо підвелася, перейшла кімнату і стала навколішки перед стосом книг. Її права рука сама собою ковзнула вперед, наче виконувала якийсь магічний фокус, і вхопила том, позначений написом «У-Тенн, Нешвіл. Рев’ю 1988». Її серце лунко калатало, але не від збудження, а від страху. Голова могла розповісти серцю про все, що сталося вісімнадцять років тому, та коли йдеться про емоції, серце завжди користується своїм власним, неповторним словником. Русяве волосся психа було майже білим. Той псих був аспірантом, і його балачка не була цілковитою тарабарщиною. Наступного дня після пострілів – коли стан Скота поліпшився від критичного до стабільного – вона запитала його, чи божевільний аспірант міг щось обміркувати. «Щось обміркувати» було героїчним актом, актом волі, а психи навряд чи наділені бодай якоюсь волею… чи, може, вона думає інакше?

«Я не знаю, Скоте. Я про це подумаю».

Але вона сказала йому неправду. Вона мала твердий намір ніколи про це не думати, якщо їй тільки вдасться. На думку Лізі, паскудний псих із маленьким пістолетом мав бути приєднаний до інших речей, про які вона успішно забула, після того як зустрілася зі Скотом.

«Було дуже жарко, чи не так?»

Він запитав це, лежачи в ліжку. Ще блідий, занадто блідий, але його звичний колір уже почав повертатися. Він сказав це без якогось наміру, не подивився на неї якось особливо, а просто для того, щоб підтримати розмову. І Лізі, тепер Лізі Сама-Одна, вдова Лізі здригнулася.

– Він нічого не пам’ятав, – прошепотіла вона.

Вона була майже впевнена в тому, що він нічого не пам’ятав. Нічого не пам’ятав про те, як він лежав на тротуарі, й обоє вони думали, що він уже ніколи не підведеться. Що він помирає, і між ними вже не відбудеться нічого, крім того, що відбувалося між ними тоді, і це між ними, які мали так багато сказати одне одному. Невролог, з яким вона набралася мужності поговорити, сказав, що забуття навколо травматичної події – норма людської поведінки, що люди, яким щастить пережити таку подію, часто відкривають, що на плівці їхньої пам’яті те місце випалене й там немає нічого, крім чорної плями. Ця пляма може розтягтися на п’ять хвилин, п’ять годин або п’ять днів. Іноді розірвані фрагменти та образи виринають на поверхню лише через роки або навіть десятки років. Невролог назвав це механізмом захисту.

Для Лізі ця теорія була дуже зрозумілою.

З лікарні вона повернулася до мотелю, у якому жила. То була не дуже гарна кімната – вікна виходили на задній двір, і там не було на що подивитися, крім дощаного паркану, й нічого послухати, крім гавкання десь близько сотні собак, але в ті дні Лізі залишалася байдужою до таких незручностей. Звичайно ж, їй хотілося не мати нічого спільного з кампусом, де підстрелили її чоловіка. І коли вона скинула черевики й лягла на тверде двоспальне ліжко, то подумала: «Темрява його любить».

Чи це й справді було так?

Звідки вона могла знати, коли не знала навіть, що це означає?

Ти знаєш. Татовим призом був поцілунок.

Лізі так швидко обкрутила голову на подушці, ніби одержала невидимого ляпаса. Заткнися про це!

Ніякої відповіді… ніякої відповіді… а потім тихо й лукаво: Темрява його любить. Він танцює з нею, як закоханий, а місяць підіймається над пурпуровим пагорбом, і те, що було солодким, тепер пахне кислим. Пахне, як отрута.

Вона знову обернула голову назад. А за вікнами мотелю собаки – кожен паскудний пес у Нешвілі, так їй здалося – лунко загавкали, коли сонце зайшло, огорнуте помаранчевим серпневим димом, відкриваючи дорогу для ночі. Коли вона була малою дитиною, мати їй казала, що в темряві немає чого боятись, і, певно, вона казала правду. Їй було завжди весело в темряві, навіть тоді, коли її розпанахували спалахи блискавок і розтрощували перекоти грому. Тоді як її на багато років старша сестра Менда боязко ховалася під ковдрою, маленька Лізі сиділа на своєму ліжечку, смокчучи пальчик і просячи, щоб хтось приніс ліхтарика і почитав їй казку. Якось вона розповіла про це Скотові, й він узяв її за руки й сказав: «Тоді ти будь моїм світлом. Будь моїм світлом, Лізі». І вона намагалася, але…

– «Я був у темряві», – прошепотіла Лізі, сидячи в його осиротілому кабінеті з «У-Тенн, Нешвіл. Рев’ю 1988» у руках. – Ти сказав це, Скоте? Правда ж, ти це сказав?

«Я заблукав у темряві, і ти мене знайшла. Ти врятувала мене».