Лізі сіла й відгорнула волосся з чола. «З такими темпами я не доберуся до рукописів раніше липня, – подумала вона. – Інкунки збожеволіють, коли довідаються, як я повзу вперед. А надто той, останній».

Останній – він приходив десь п’ять місяців тому – спромігся не вийти з рівноваги, розмовляв дуже чемно, але Лізі, зрештою, почало здаватися, що він може бути зовсім іншим. Лізі сказала йому, що кабінети Скота на той час були зачинені майже півтора року, але тепер вона нарешті зібралася з силами й готова піти туди й розпочати прибирання кімнат та наведення в них ладу.

Її гостем був професор Джозеф Вудбоді з англійського факультету Пітсбурзького університету. Піт[1] був альма-матер Скота, а лекції Вудбоді про творчість Скота Лендона та Американський Міф мали надзвичайну популярність і приваблювали дуже багато слухачів. Він мав також чотирьох аспірантів, які писали дисертації про Скота Лендона і мали захищатися вже цього року. Тож не було нічого дивного в тому, що цей інкунк перейшов у рішучий наступ, коли Лізі заговорила з ним такими туманними термінами, як «скоріш рано, ніж пізно» або «цього літа майже напевне». Але тільки тоді, коли вона запевнила, що зателефонує йому одразу, як тільки «пилюка всядеться», Вудбоді почав потроху відступати.

Як він висловився, той факт, що вона ділила ліжко з великим американським письменником, не робить її спроможною кваліфіковано розпорядитися його літературною спадщиною. Це робота для експерта, сказав він, а пані Лендон, наскільки йому відомо, навіть не навчалася в коледжі. Він нагадав їй, що минуло чимало часу відтоді, як Лендон помер, і вже почали поширюватися всілякі чутки. Безперечно, що існує багато неопублікованої прози Лендона – оповідання, а може, навіть романи. Чи не могла б вона дозволити йому увійти до кабінету свого чоловіка хоча б на короткий час? Він би трохи позазирав у картотеки та в шухляди його письмових столів, щоб спростувати бодай ті з чуток, які йому уявляються найбезглуздішими. Упродовж цього часу вона, звичайно ж, буде поруч із ним – це зрозуміло само собою.

– Ні, – сказала вона, проводжаючи професора Вудбоді до дверей. – Я поки що не готова.

Вона вдала, ніби не помітила тих ударів нижче пояса, яких їй завдав цей відвідувач, бо й він був не менш шалений, ніж решта, тільки й того, що трохи стриманіший і довше приховував своє нетерпіння.

– А коли буду готова, то я хочу переглянути все, а не тільки рукописи.

– Але…

Вона серйозно кивнула йому головою:

– Я повинна з’ясувати, чи все так само.

– Я не розумію, про що ви.

Звісно, він не розумів. Це був вираз із їхнього внутрішнього сімейного жаргону. Як часто Скот вривався до неї, як вітер, і гукав: «Гей, Лізі, я вдома – усе так само?» Це мало означати «усе добре, усе спокійно». Але як і більшість контекстних фраз (Скот одного разу пояснив їй, про що йдеться, але вона це вже знала), вона мала також своє приховане значення. Така людина, як Вудбоді, ніколи не зрозуміла б прихованого значення фрази «усе так само». Лізі могла б пояснювати йому це протягом дня, і він однаково нічого б не зрозумів. Чому ж? Бо він був інкунком, а коли йшлося про Скота Лендона, то інкунків цікавило лише одне.

– Це байдуже, – сказала вона тоді професорові Вудбоді, п’ять місяців тому. – Скот би мене зрозумів.

Якби Аменда запитала Лізі, де складено пам’ятні речі Скота – нагороди та почесні відзнаки, всіляка подібна всячина, – Лізі їй би збрехала (а вона робила це досить добре як на людину, що вдавалася до брехні рідко) і сказала б: «На складах компанії Ю-Стор-Іт в місті Меканік-Фолз». Проте Аменда нічого не запитала. Вона лише гортала свій блокнот із дедалі більшою демонстративністю, явно провокуючи молодшу сестру, щоб та сама поставила слушне запитання на цю тему, але Лізі нічого не запитувала. Вона саме думала про те, яким порожнім став цей куток, яким порожнім і нецікавим, після того як більшість речей, що нагадували про Скота, були звідти прибрані. Вони були або зовсім розбиті (як, наприклад, монітор комп’ютера), або надто подряпані та понівечені, щоб їх можна було комусь показувати; такі експонати викликали б більше запитань, аніж на них можна було б відповісти.

Нарешті Аменда капітулювала й відкрила свій блокнот.

– Подивися-но на це, – сказала вона. – Тільки подивися.

Менда тримала блокнот розгорнутим на першій сторінці. Від невеличких дротяних петельок, які прошивали аркуш із лівого боку, до самого його правого краю («Як ті закодовані цидулки, що їх буває тицяють перехожим вуличні маніяки на нью-йоркських вулицях, бо держава, бачте, більше не має коштів на те, щоб утримувати їх у пристойних психіатричних закладах», – стомлено подумала Лізі) вишикувалися числа. Більшість були обведені кружечком. Значно менша кількість – окреслені квадратиками. Менда перегорнула аркуш і відкрила тепер уже дві сторінки, заповнені так само. На наступній сторінці рядочки чисел уривалися десь на середині. Останнім було 846.

Аменда скоса подивилася на неї з тим червонощоким і майже веселим виразом зверхності, який означав, коли їй було дванадцять, а малій Лізі лише два роки, що Менда кудись ходила й Щось Узяла на Себе; далі вона мала пролити по комусь сльози; найчастіше, за самою ж таки Амендою. Лізі усвідомила, що чекає з певним інтересом (і деяким страхом), що ж цей вираз може означати сьогодні. Аменда поводилася по-ідіотському від тієї самої миті, коли з’явилася. Можливо, причиною була похмура й спекотна погода. Імовірніше, це мало відношення до несподіваного зникнення її давнього бойфренда. Якщо Менда мала намір улаштувати ще одну карколомну емоційну гонитву за Чарлі Коріво, який так підло її ошукав, тоді Лізі ліпше було міцно пристебнутися до свого сидіння. Вона ніколи не любила Коріво і ніколи не довіряла йому, незалежно від того, був він банкіром чи не був. Як можна довіряти чоловікові, після того як ти довідалася на розпродажі книжок та виробів домашнього випікання, що хлопці в Мелоу-Тайґері наділили його кличкою Зелений Біб? Чи ж пасує банкірові таке прізвисько? І що воно може означати? І звичайно ж, він мусив знати, що Менда мала в минулому проблеми з психікою…

– Лізі! – гукнула її Аменда.

Брови в неї були насуплені.

– Пробач, – сказала Лізі. – Я, так би мовити, відлучилася… Лише на секунду.

– З тобою так часто буває, – промовила Аменда. – Думаю, ти заразилася цим від Скота. Слухай мене уважно, Лізі. Я поставила невеличкий номер на кожен із його журналів та на кожну вчену книжку. На ті, що складені отам під стіною.

Лізі кивнула так, ніби розуміла, до чого її сестра веде.

– Я поставила номери олівцем, дуже легенько, – продовжувала Аменда. – Я завжди робила це, коли ти відверталася або кудись ішла, бо думала, якщо ти побачиш, то заборониш мені це робити.

– Я не стала б тобі забороняти. – Лізі взяла невеличкого блокнота, який був мокрий від поту його власниці. – Вісімсот сорок шість! Так багато!

Лізі було добре відомо, що публікації, складені під стіною, належали не до тих, які вона сама могла б читати й мати у своєму домі, скажімо, «О», «Добре домашнє господарство» та «Міс», а радше до таких, як «Невеличкий Севані-Огляд», «Мерехтливий поїзд», «Відкрите Місто», а також публікацій із незрозумілими назвами на зразок «Піск’я».

– Ні, навіть набагато більше, – сказала Аменда й тицьнула пальцем у стоси книжок і журналів. Коли Лізі подивилася на них, то побачила, що її сестра має рацію. Там було їх набагато більше, а не вісімсот сорок із хвостиком. Видно було, що їх там набагато більше. – Загалом майже три тисячі, й, боюся, я не уявляю собі, куди ти їх подінеш і кому вони можуть знадобитися. Ні, вісімсот сорок шість публікацій – це лише ті з них, у яких є твої фотографії.

Почуте було такою несподіванкою для Лізі, що спочатку вона нічого не зрозуміла. А коли зрозуміла, то прийшла в захват. Думка, що існує такий несподіваний фоторесурс – такий прихований архів, де зберігається пам’ять про той час, який вона провела зі Скотом, – ніколи не приходила їй у голову. Та коли вона про це подумала, то не знайшла в цьому нічого дивного. Вони були одружені понад двадцять п’ять років на той час, коли він помер, і Скот був затятим, невтомним мандрівником протягом тих років, зустрічаючись із читачами, виступаючи з лекціями, перетинаючи країну в усіх напрямках майже без перепочинку, коли закінчував одну книжку й ще не починав писати іншу, відвідуючи не менш як дев’яносто кампусів на рік і ніколи не уриваючи, здавалося, нескінченного потоку оповідань. І в більшості з цих вояжів вона була поруч нього. У скількох мотелях вона брала маленьку шведську парову праску й прасувала один із його костюмів, тоді як телевізор мурмотів псалми ток-шоу на її половині кімнати, а на його половині клацала портативна друкарська машинка (в ранні роки їхнього шлюбу) або тихо шурхотів леп-топ (у пізніші роки), коли він сидів перед ним, раз у раз відгортаючи з лоба пасмо волосся, яке знову й знову намагалося затулити йому очі.