Долоні Аменди були змащені якоюсь білою маззю.

– Він сказав, що шви лише розтягуватимуть шкіру, – повідомила вона їм майже з гордістю. – А бинти, я думаю, тут не трималися б. Я маю змащувати руки цією хрінню – чуєте, як вона смердить? – і тричі на добу промивати їх спеціальною рідиною протягом трьох днів. Він дав мені один рецепт на мазь і другий на рідину. Він сказав, щоб я намагалася згинати руки якомога менше. Порадив брати речі двома пальцями, ось так.

Вона затисла доісторичний примірник газети «Народ» між указівним і середнім пальцем правої руки, трохи підняла його, а потім відпустила.

З’явилася медсестра.

– Доктор Мансінґер тепер може з вами поговорити. З однією або з обома.

Її тон давав зрозуміти, що доктор не мав жодної зайвої хвилини вільного часу. Лізі сиділа з одного боку, поруч з Амендою, Дарла – з другого. Вони подивилися одна на одну через неї. Аменда нічого не помітила. Вона з очевидною цікавістю роздивлялася людей, які були на протилежному боці кімнати.

– Іди ти, Лізі, – сказала Дарла. – Я залишуся з нею.

Медсестра провела Лізі в кімнату огляду 2, після чого повернулася до дівчини, яка досі схлипувала. Вона так міцно стиснула губи, що їх було майже не видно. Лізі сіла на єдиний стілець, який був у кімнаті, і подивилася на єдину картину, що там висіла: пухнастий кокер-спанієль посеред поля блідо-жовтих нарцисів. Уже за кілька секунд (вона була певна, їй доведеться чекати довше, якщо тільки її не захочуть спекатися якнайскоріш) до кімнати швидкою ходою увійшов доктор Мансінґер. Він зачинив за собою двері, певно, щоб не чути схлипувань дівчини, й примостив одну зі своїх худих сідниць на краєчок столу для медоглядів.

– Я Гел Мансінґер, – сказав він.

– Ліза Лендон.

Вона подала йому руку. Доктор Гел Мансінґер коротко потиснув її.

– Мені хотілося б мати трохи більше інформації про стан вашої сестри – для реєстраційного запису, ви ж розумієте, – але, як я певен, ви й самі бачите, сьогодні в мене зовсім обмаль часу. Я зателефонував, щоб мені прислали помічника, але поки що переді мною дуже нелегка ніч.

– Я дуже вдячна, що ви виділили для нас бодай трохи часу, – сказала Лізі й була дуже задоволена своїм голосом, який звучав цілком спокійно. Це був голос, який говорив: у нас усе під контролем. – Я хотіла б підтвердити, що моя сестра Аменда не становить небезпеки для самої себе, якщо це те, що ви хотіли б від мене почути.

– Атож, ви маєте слушність, це мене трохи турбує, але я готовий покластися в цьому на ваше слово. І її власне. Вона не належить до осіб неповнолітнього віку, й у кожному разі для мене цілком очевидно, що це не було спробою накласти на себе руки. – Він дивився на свій пюпітр. Потім підвів очі, і його погляд був бентежно проникливим. – Чи, може, було?

– Ні.

– Отже, ні. Але не треба бути Шерлоком Холмсом, аби зрозуміти, що це не перша спроба вашої сестри покалічити себе в той чи інший спосіб.

Лізі зітхнула.

– Вона сказала мені, що лікується в психіатра, але її лікар виїхав жити в Айдахо.

Айдахо? Аляска? Марс? Та кому зрештою цікаво знати, куди виїхала жити ця стерва в намисті?

А вголос Лізі промовила:

– Думаю, це правда.

– Вона має почати працювати над собою, місіс Лендон, гаразд? І негайно. Самокалічення – це не більшою мірою суїцид, аніж анорексія, але обидві ці схильності мають суїцидальний характер, якщо ви мене розумієте. – Він дістав із кишені свого білого піджака блокнот і став щось у ньому писати. – Я рекомендував би вам і вашій сестрі одну книжку. Вона називається «Схильність різати», її написав чоловік на ім’я…

– …Пітер Марк Стайн, – сказала Лізі.

Доктор Мансінґер скинув на неї здивованим поглядом.

– Мій чоловік знайшов цю книжку, після того як Менда востаннє… після того, що містер Стайн називає…

(її бул, її останній кривавий бул)

Молодий доктор Мансінґер дивився на неї, чекаючи, коли вона закінчить фразу.

(ну ж бо, Лізі, скажи це, скажи, що то був бул, кривавий бул)

Доклавши неймовірних зусиль, вона зібрала свої думки, що розбігалися навсібіч.

– Після того, що Стайн назвав би її останнім зривом. Адже він застосовує це слово, чи не так? Зрив?

Її голос досі звучав спокійно, але вона відчувала, як утворюються озерця поту в заглибинах її скронь. Бо той голос, який звучав у неї всередині, мав рацію. Називай це зривом чи кривавим булом, результат буде той самий. Усе так само.

– Здається, саме так, – підтвердив Мансінґер, – бо минуло вже кілька років, відтоді як я прочитав цю книжку.

– Як я вже сказала, мій чоловік знайшов її й прочитав, а потім заохотив і мене, щоб я її прочитала. Я знайду її й дам прочитати своїй сестрі Дарлі. І ми маємо ще одну сестру, яка живе в цій самій місцевості. Зараз вона в Бостоні, та коли повернеться, я подбаю, щоб і вона прочитала цю книжку. І ми стежитимемо за Амендою. З нею буває тяжко, але ми любимо її.

– Гаразд, це добре. – Він зняв свою худу половинку зі столу для обстежень. Паперове покриття столу заскрипіло. – Лендон. Ваш чоловік був письменником?

– Так.

– Я співчуваю вам у вашій утраті.

Це одна з найбільших дивовиж у твоєму житті, якщо ти була одружена зі знаменитим чоловіком: Лізі відкрила, що навіть через два роки люди все ще висловлюють їй своє співчуття. Вона здогадувалася, що й через наступні два роки буде те саме. А може, й через десять. Думка про це була їй не дуже приємна.

– Дякую, докторе Мансінґер.

Він кивнув головою й повернувся до справи, що стало для неї полегкістю:

– В історіях хвороб, які стосуються подібних проблем у житті дорослих жінок, рідко описуються справжні причини. Найчастіше до самокалічення бувають схильні…

Лізі встигла лише уявити собі, як він закінчує цю фразу, – «діти та підлітки, такі, як ота вередлива дитина, що схлипує в сусідній кімнаті», – коли раптом почувся якийсь гуркіт у приймальному покої, супроводжуваний гучними криками. Двері до кімнати огляду 2 розчахнулися, й у них з’явилася медсестра. Вона здавалася більшою, так, ніби тривога примусила її вирости.

– Докторе, ви можете вийти?

Мансінґер не став вибачатися й кинувся до дверей. Лізі відчула до нього повагу за це: ПеЗКаПеТе.

Вона підійшла до дверей саме тієї миті, коли добрий доктор мало не збив із ніг дівчину-тінейджера, яка вибігла з кімнати огляду 2 подивитись, що там відбувається, а потім наштовхнувся на Аменду, яка спостерігала за подіями з роззявленим ротом. Аменда впала в обійми сестри, й обидві ледве втрималися на ногах. Коп від поліції штату та верховий полісмен округу стояли біля хлопця, який чекав своєї черги біля телефону-автомата і здавався зовні неушкодженим. Тепер він лежав на підлозі й, мабуть, утратив тяму. Хлопець із порізаною щокою розмовляв по телефону, ніби нічого й не сталося. Це нагадало Лізі вірш, якого колись продекламував їй Скот, – чудовий і жахливий вірш про те, як світ обертається, не звертаючи щонайменшої

(хай йому грець)

уваги на ваш біль і ваші страждання. Хто його написав? Еліот? Оден? Той чоловік, який також написав вірш про смерть гармаша на фортечній башті? Скот міг би їй це сказати. У цю мить вона віддала б останнього цента, якби тільки могла звернутися до нього й запитати, хто з них написав цей вірш про страждання.

– Ти певна, що все буде гаразд? – запитала Дарла.

Вона стояла у відкритих дверях невеликого будиночка Аменди через годину чи трохи пізніше, лагідний червневий нічний вітерець лоскотав їм литки й гортав сторінки журналу, що лежав у холі на столі.

Лізі сердито скривилася:

– Якщо ти запитаєш у мене про це ще раз, я виштовхаю тебе геть. У нас усе буде чудово. Трохи какао, яке я допоможу їй випити, бо з чашкою в неї можуть бути проблеми в її нинішньому стані…

– Ти маєш слушність, – сказала Дарла. – Враховуючи те, як вона використала останню.