(«Я повинен покінчити з цим передзвоном для лілей», – каже Ґерд Аллен Коул із досконало дратівливою ясністю і злегка обертає свій зап’ясток)

Білявчика

(дуже плавно)

й Нешвіл

(так, щоб димучий ствол «Ледісміта» був націлений на ліву сторону Скотових грудей)

І паскудне паскудство, вона знову прийшла до цього, знову її уява витворяє те саме.

Вона мала на десерт великий торт, куплений в супермаркеті, й охолоджені вершки – мабуть, найголовніший елемент процесу наїстися від пуза, – якими мала завершити свій розкішний обід, проте Лізі надто наїлася, щоб звернути свої думки в цей бік. І вона глибоко засмутилася, коли її знову обсіли ці бридкі старі спогади, попри те, що вона прийняла в себе добру порцію гарячої висококалорійної їжі. Їй спало на думку, що тепер вона, певно, має уявлення, що доводиться переживати ветеранам війни. Вона мала у своєму житті лише одну битву, але

(ні, Лізі)

– Припини! – люто просичала вона й різким рухом

(ні, моя люба дитино)

відштовхнула від себе свою тарілку. Господи Ісусе, але ж їй хочеться

(ти знаєш ліпше)

закурити сигарету. І навіть більше, ніж сигарету, вона бажала, щоб ці старі спогади відлетіли…

Лізі!

Це був голос Скота, який вона почула посеред своїх роздумів про те, як їй позбутися старих спогадів, і він прозвучав так виразно й чітко, що вона відповіла йому голосно через кухонний стіл і без будь-якої розгубленості:

– Що, любий?

Знайди срібну лопату, й усе це сміття вилетить із твоєї голови… як відлітав запах млина, коли вітер міняв напрямок на протилежний і починав віяти з півдня. Пам’ятаєш?

Звісно, вона пам’ятала. Вона жила тоді в малому містечку Клівз-Мілз через одне місто на схід від Ороно. Справжніх млинів у Клівзі вже не залишилося, коли там жила Лізі, але їх ще було багато в Старому Місті, і коли вітер віяв із півночі – а надто якщо день був хмарний і вологий, – то сморід був просто жахливий. Та коли вітер змінював напрямок… Боже! Ви могли вдихати запах океану, і відчуття було таке, ніби ви знову народилися на світ. Тому вираз «чекати, коли вітер змінить напрямок», увійшов до внутрішньої мови їхнього шлюбу, як і багато інших. Потім він якось несподівано випав із їхнього вжитку, і вона не згадувала про нього роками: «Чекай, коли вітер змінить напрямок» означало «Тримайся, дитино». Означало: «Не здавайся, не втрачай надії». Можливо, це було оптимістичне ставлення до світу, притаманне лише молодому шлюбові. Вона не знала. Можливо, Скот міг би дати цьому кваліфіковане пояснення: він вів щоденник уже тоді, в їхні

(МОЛОДІ РОКИ!)

убогі дні, записуючи до нього свої спостереження упродовж п’ятнадцятьох хвилин щовечора, тоді як вона дивилася по телевізору комедії або підбивала рахунки з витрат на домашнє господарство. А іноді, замість дивитися телевізор або писати чеки, вона спостерігала за ним. Їй подобалося, як світло від лампи грає відблисками на його волоссі й утворює глибокі трикутні тіні на його щоках, коли він сидів там, схиливши голову над своїм записником. Його волосся в ті дні було довше й темніше, ще не позначене сивиною, яка стала з’являтися наприкінці його життя. Вона любила його оповідання, але вона любила також дивитися на його волосся, коли воно було освітлене розсіяним світлом лампи. Вона сприймала його волосся у світлі лампи як ще одне з його оповідань, хоч він про це й не знав. Вона любила також відчувати його шкіру, коли доторкалася до неї рукою. Шкіра на лобі чи його крайня плоть були їй однаково любі. Вона не стала б порівнювати їх між собою. Вона сприймала їх лише в поєднанні.

Лізі! Знайди лопату!

Вона прибрала зі столу, потім склала чізбургери, які в неї залишилися, в миску виробництва фірми «Тапевер». Вона була переконана, що вже ніколи не стане їх їсти тепер, коли її божевілля минуло, але їх залишилося надто багато, щоб просто викинути їх в унітаз; який би крик учинила добра матінка Дебушер, котра, в голові Лізі, досі стежила за порядком у домі, якби побачила таке марнотратство! Ліпше поки що покласти їх у холодильник, за спаржею та йогуртом, де вони спокійно досягнуть глибокої старості. І виконуючи цю просту домашню роботу, вона не переставала дивуватися, як, в ім’я Ісуса, Марії та Йосипа-теслі, ця ідіотська срібна лопата могла так порушити мир у її душі. Можливо, тут існує якийсь зв’язок із магічними властивостями срібла? Вона пригадала, як дивилася якийсь фільм у «Пізньому показі» разом із Дарлою та Кантатою, де розповідалося про якесь страховище, вовкулаку чи щось таке… проте Лізі не була тоді дуже налякана, якщо взагалі злякалася. Вовкулака бачився їй радше сумним, а не страшним, а крім того, їй здавалося, що кіношники знову й знову змінювали його обличчя, раз у раз зупиняючи камеру, аби накласти на нього більше гриму, а потім знімати далі. Їх можна було похвалити за їхні зусилля, але кінцевий продукт викликáв мало довіри, принаймні на її скромну думку. Хоч сама оповідка була цікавою. Перша частина дії відбувалася в англійському пабі, й один зі старих диваків, які там випивали, сказав, що вбити вовкулаку можна лише срібною кулею. А хіба Ґерд Аллен Коул не був своєрідним вовкулакою?

– Облиш, дитино, – сказала вона, обполіскуючи свою тарілку й ставлячи її в майже порожню посудомийну машину. – Можливо, Скот і зміг би попливти за цією течією в одній зі своїх книжок, але розповідати неймовірні історії ніколи не було твоїм фахом. Чи не так? – Лізі зачинила дверцята посудомийної машини з лунким виляском. Вона стала наповнюватися водою в такому темпі, що її тарілки будуть вимиті хіба що на Четверте липня.[11] – Але якщо ти хочеш знайти цю лопату, то починай шукати її! Тобі ясно?

Та не встигла вона відповісти собі на це суто риторичне запитання, як знову пролунав голос Скота – він звучав напрочуд чітко і ясно десь на самому вершечку її свідомості.

Я залишив тобі цидулку, моя люба дитино.

Лізі саме потяглася до рушничка, щоб витерти руки, але завмерла напівдорозі до нього, коли почула ці слова. Вона знала цей голос, безперечно, вона знала його. Вона досі чула його три або чотири рази на тиждень, імітувала його своїм голосом, щоб створити для себе видимість компанії у великому порожньому будинку. Але таке несподіване повідомлення після всієї цієї тарабарщини про срібну лопату?

Яку цидулку?

Яку цидулку?

Лізі витерла руки й знову повісила рушник сушитися. Тоді обернулася спиною до зливальниці, й тепер її кухня була вся перед нею. Вона була залита приємним світлом дня (й пахощами начинки для гамбургерів, тепер значно менш привабливими, після того як вона задовольнила свій апетит до цієї страви). Вона заплющила очі, порахувала до десятьох, а тоді раптово їх розплющила. Літнє світло пізнього дня накотилося на неї високою хвилею. Наповнило її і проникло в неї.

– Скоте? – запитала вона, відчуваючи себе в якомусь стані абсурду, як її старша сестра Аменда. Напівсхибленою, одне слово. – Ти вирішив прийти до мене як привид, чи не так?

Вона не сподівалася на відповідь – адже вона була тією самою маленькою Лізі Дебушер, яка сміялася з гроз і скептично дивилася на вовкулаку з «Пізнього показу», що здавався їй не більш як невдало знятою фотографією. Але несподіваний порив вітру, який залетів до кухні крізь відчинене вікно над зливальницею – випнувши штори, розвіявши кінчики її ще вологого волосся і принісши п’янкі пахощі квітів, – можна було сприйняти майже як відповідь. Вона знову заплющила очі і, як їй здалося, почула тиху музику, не музику високих сфер, а щось подібне до мелодії кантрі у виконанні доброго старого Генка Вільямса: «Прощай, Джо, я вже піду, о ду-ду, о ду-ду…»

Її руки вкрилися сиротами.

Потім вітер стих, і вона знову стала колишньою Лізі. Не Мендою, не Кантою і не Дарлою; і, звичайно ж, не

(один подався на південь)