– Але якщо кожна книжка бодай трохи світить у цій темряві – а я в це вірю, я мушу в це вірити, серйозно чи жартома, бо інакше навіщо я писав би всі ці триклятущі повісті та романи? – тоді кожна бібліотека – то велике і яскраве багаття, яке ніколи не згасає і навколо якого збираються десятки тисяч людей і гріються там щодня та щоночі. І там ідеться не про 451 градус за Фаренгейтом.[4] А чи не хотіли б ви, люди, погрітися біля вогнища з температурою чотири тисячі за Фаренгейтом,[5] бо тут ви маєте не кухонну піч, тут ми говоримо про великі доменні печі мозку, про розжарені до червоного плавильні печі інтелекту. Ми сьогодні святкуємо закладини такого великого вогнища, і я вважаю за велику честь для себе брати участь у цій церемонії. Саме тут ми плюємо в очі забудькуватості, а невігластву даємо копняка в пах. Гей, фотографе!
Стівен Квінсленд клацає затвором, усміхаючись.
Скот, також усміхаючись, каже:
– Зробіть цей знімок. Начальство, можливо, й не захоче використати його, але для вашої колекції він буде добрий, ладен об заклад побитися.
Скот знову простягає перед собою орнаментальний інструмент, ніби знову хоче його закрутити. Публіка обнадійливо глибоко вдихає й затримує у грудях повітря, але цього разу Скот лише її дражнить. Він опускає ліву руку на держално лопати, ставить совок на землю і занурює у ґрунт, заховавши його жаркий блиск у глибині. Він перекидає викопаний шмат землі вбік і голосно вигукує:
– Я проголошую будівництво бібліотеки Шипмена відкритим для бізнесу!
Оплески, які лунають після цього, перетворюють попередні аплодисменти на щось подібне до чемного поплескування в долоні, яке можна почути на тенісних матчах учнів підготовчої школи. Лізі не знає, чи молодий містер Квінсленд зумів зняти перший церемоніальний помах навантаженою лопатою, та коли Скот здіймає ідіотську срібну лопату високо вгору, вказуючи нею на небо, як олімпійський герой, то Квінсленд задокументовує цю врочисту мить, напевне, сміючись за своїм фотоапаратом, коли він її знімає. Скот на якусь хвилину залишається в такій позі (саме тоді Лізі переводить погляд на Драпаела й бачить, що цей джентльмен утупився поглядом у містера Еддінґтона – Тонея). Потім Скот прикладає лопату собі до грудей, ніби рушницю після відповідної команди, і тримає її так із усмішкою на устах. На його щоках і на лобі виблискують великі краплі поту. Оплески починають стихати. Публіка думає, що він свою роль закінчив. Але Лізі має всі підстави думати, що він лише включив другу передачу.
Коли він переконується в тому, що вони знову можуть його чути, то занурює лопату в землю вдруге й перевертає землю ще раз.
– А цей кидок я присвячую Дикому Біллу Єйтсу! – вигукує він. – Цьому цинікові! А цей – Едґарові По, відомому також як Балтиморський Едді! А цей – Елфі Бестерові, і якщо ви його не читали, вам має бути соромно!
Він збивається з дихання, і Лізі починає трохи тривожитися. Адже так жарко. Вона намагається пригадати, що він з’їв за сніданком – щось легеньке чи щось важке?
– А цей… – Він занурює лопату в землю й тепер уже підважує чималенький клапоть дерну й підіймає його на лопаті вгору. Його сорочка на животі потемніла від поту. – А тепер прошу вас, згадайте про того, хто написав ту першу книжку, яка вам сподобалась. Я говорю про того автора, який ніби підклав під вас чарівний килим, і ви злетіли на ньому вгору. Ви розумієте, про кого я говорю?
Вони розуміли. Це було написано на кожному обернутому до нього обличчі.
– Я говорю про того письменника, чию книжку в ідеальному світі ви замовили б першою, коли бібліотека Шипмена нарешті відкриє перед вами двері. Отже, цей клапоть землі я перевертаю на честь того, хто написав таку книжку. – Він робить свій прощальний кидок лопатою, а тоді обертається до Драпаела, який мав би бути дуже задоволений акторською винахідливістю Скота – адже, поставлений перед необхідністю усної імпровізації, Скот зіграв свою роль просто блискуче, – але який, проте, має вигляд людини, що знемагає від спеки і якій усе страшенно остогидло. – Я думаю, на цьому закінчимо, – каже Скот і намагається віддати Драпаелу лопату.
– Ні, ні, вона ваша, – заперечує Драпаел. – Прийміть її як сувенір, як знак нашої вдячності. Разом із вашим чеком, звичайно. – На обличчі в нього з’являється крива посмішка й переходить у гримасу, що, на його думку, відповідає ситуації. – Чи не час нам піти пошукати, де працюють бодай якісь кондиціонери?
– Чом би й ні, – погоджується Скот із певною домішкою збентеженої іронії і віддає лопату Лізі, як віддавав він їй так багато небажаних сувенірів, що ними його нагороджували за останні дванадцять років його літературної слави: усе – від церемоніальних весел до бостонських червоних капелюхів у люцитних коробках та трагічних і комічних акторських масок… але здебільшого то були комплекти для письма з перами та олівцями. Скотові було подаровано безліч таких комплектів зі знадобами для письма. Вотермен, Скріпто, Шефер, Мон-Блан та інші. Вона дивиться на блискучий срібний совок лопати не менш зацікавленим і здивованим поглядом, ніж її коханий (він і досі залишається її коханим). На викарбуваному на лопаті написі ЗАКЛАДИНИ Бібліотеки Шипмена Лізі помічає кілька брудних плям і намагається їх здмухнути. Що вони робитимуть із цим дивовижним артефактом? Улітку 1988 року кабінет Скота ще був у стадії будівництва, хоча адреса діє, й він уже почав складати всіляку всячину у стійлах та в кутках нижнього сараю. На багатьох картонних ящиках він нашкрябав СКОТ! РАННІ РОКИ!! великими мазками чорного маркера з войлочним пером. Найімовірніше, срібна лопата потрапить до цього мотлоху, і її осяйний блиск загубиться в тій темряві. А може, вона сама її туди віднесе й почепить на неї етикетку СКОТ! СЕРЕДНІ РОКИ! для жарту… або просто для того, щоби включити цей приз до їхнього каталогу. Така собі безглузда штуковина, несподіваний дарунок, який Скот назвав би…
Але Драпаел уже вирушив у дорогу. Не сказавши більше ні слова – так, ніби йому страшенно остогидла вся ця історія і він сповнений рішучості покінчити з нею якнайшвидше, – він перетинає прямокутник свіжої землі, обминувши шматок дерну та ямку, що утворилася там після того, як Скот востаннє копнув лопатою й перекинув цей шматок дерну. Підбори начищених до блиску чорних черевиків Драпаела (які своїм осяйним блиском ніби волають «не забувайте, що я асистент професора і моя кар’єра лише починається») глибоко занурюються в землю за кожним його важким кроком. Драпаелові доводиться докладати неабияких зусиль, щоб утримати рівновагу, й Лізі здогадується, що це аж ніяк не покращує його настрій. Тоні Еддінґтон іде поруч із ним, вираз обличчя в нього замислений. Скот на мить затримується, ніби до кінця не зрозумівши, що ж йому робити далі, потім також рушає, прослизнувши між своїм господарем і своїм тимчасовим біографом. Лізі за звичкою йде слідом за ними. Сьогоднішня поведінка Скота так її захопила, що вона геть забула про своє передчуття лиха
(розбите скло вранці)
на короткий час, але тепер воно повернулося
(розбиті серця увечері)
й тяжко тисне їй на серце. Вона думає, що саме через нього всі ці деталі здаються їй такими значущими. Вона певна, що світ повернеться до свого нормального фокуса, як тільки вона потрапить у зону кондиціонованого повітря. І як тільки витягне препаскудну тканину з розколини у своїй задниці.
«Усе майже закінчилося», – нагадує вона собі, й – яким дивним може бути життя – саме від цієї миті починається катастрофа, що мала відбутися того дня.
Коп зі служби безпеки кампусу, який здається старшим за всіх інших у цій компанії (через вісімнадцять років вона ідентифікує його завдяки фотографії Квінсленда як капітана С. Гефернана), підіймає вгору стрічку бар’єра на дальшій стороні церемоніального прямокутника землі. Стосовно нього вона тоді помітила тільки, що він носив на своїй сорочці кольору хакі те, що її чоловік міг би назвати великою-великою пихатою діркою на людині. Її чоловік та його фланговий ескорт пірнули під стрічку таким синхронним рухом, ніби виконували один із заздалегідь відрепетируваних елементів хореографії.
