— Добре, — промовляв він, задоволено втискуючи голову в подушку. — Так, значить, розбудиш?

— Розбуджу, розбуджу, спіть спокійно, — запевнив Павка.

Олексій глянув на нього зовсім уже сонними очима й пробурмотів:

— Гарна ти, по-моєму, людина, Павле. Га?..

Спав він тихо, ледь розкривши рота, і уві сні, здавалося, до чогось прислухався.

Олексій рвучко зіскочив з ліжка. В кімнаті за столом сиділи Синєсвитенко і незнайомий сивий чоловік у матроському бушлаті. Вікна були щільно зачинені віконницями. На столі горіла гасова лампа.

Павка стовбичив у тіні біля дверей.

— Я, дядю, не винен, — швидко сказав він, — я хотів розбудити, а вони не дали.

— Нічого, — промовив чоловік у бушлаті, — можна було не поспішати. Ну, давай знайомитись. Інокентьєв.

— Михальов. — Олексій потиснув простягнуту йому важку й жорстку долоню і сів на табурет до столу.

З хвилину вони розглядали один одного. Синєсвитенко і Павка вийшли. Інокентьєв скручував цигарку. Широке обличчя його здавалося бронзовим від тьмяного світла лампи, білі брови звисали на очі. Помовчавши, він спитав:

— Олов'яников нічого мені не передавав?

— Передав. — З кишеньки в штанях для годинника Олексій дістав складений учетверо аркуш наперу.

Інокентьєв уважно прочитав записку, потім скрутив трубочкою і потримав над лампою, поки папір спалахнув. Припаливши від вогника, він кинув палаючий папір у глиняний черепок, що правив за попільничку.

— Олов'яников казав, для чого ти потрібен тут?

— Казав, що для розвідки.

— І більше нічого?

— Нічого. Решту, мовляв, на місці.

— Так.

Папір догорів. Вогник потьмянів і погас під купкою попелу. Інокентьєв розтер попіл, щиглем обтрусив пальці й заговорив неголосно, уривчасто, ніби виштовхував із себе слова:

— Справа, значить, така… В Одесі погано. Голод, розруха, сам міг бачити.

Олексій кивнув.

— До того ж на Молдаванці і на Пересипу до чорта бандитів і блатних. Та це ще нічого. Гірше — змови. Не встигнемо з однією справитись — друга… У двадцятому році, коли в Криму сидів Врангель, тут діяла його організація. Керували Макаревич-Спасаревський, Краснов, Сієвич і Шаворський — усі колишні офіцери. Діло ставили широко. Тоді ж, у двадцятому, їх і прикінчили. Макаревича-Спасаревського розстріляли. А Краснов, Сієвич і Шаворський втекли… — Інокентьєв засунув руку у внутрішню кишеню бушлата і дістав конверт з чорного непроникного паперу. З конверта він витягнув три фотокартки. — Ось вони. У пенсне — Краснов. Другий — Шаворський, з борідкою… Третій — Сієвич. Карточки я тобі поки що залишу. Придивись… Так от. Більше року про цих людей нічого не було чути. А недавно вони знову випливли. І знаєш, у якій компанії? З петлюрівцями! Монархісти, біла кістка, галасували за єдину, неподільну Росію і — на тобі — з українськими самостійниками знюхалися! Це, дорогий товаришу, неспроста. Раніше, сам знаєш, як вони гризлись: не могли Росію і Україну поділити. А тепер їм не до дрібниць. Тепер у них спільний ворог — ми… Перші відомості стали надходити ще в лютому. Почали спостерігати. З'ясувати пощастило ось що: організація у них велика, зв'язані з закордоном, за нашими даними, з білогвардійським центром і, можливо, з петлюрівським штабом. Структура організації така: всі учасники розбиті на групи по п'ять чоловік. Є серед них старший — керівник, який об'єднує їх і тримає зв'язок з іншими групами. Утворюється такий ланцюжок з окремих ланок. Припустімо, провал, одна якась п'ятірка попалась. У центрі роблять перестановку, і ланцюжок не рветься. Хитро?

Так от… В одній з цих п'ятірок є наша людина. Він, бачиш, «з минулим»: колишній лівий есер. На цьому вони його й піймали, підкоряйся, мовляв, інакше Радянська влада узнає, хто ти такий. Словом, як звичайно. І знаєш, хто його завербував? Оцей! — Інокентьєв показав пальцем на фотографію товстого врангелівського офіцера в пенсне на кирпатому носі. — Краснов! Цей Краснов тепер старший у його п'ятірці і зветься Мироновим. А де Краснов, там і ті два можуть бути.

— Краснова можна взяти? — спитав Олексій.

— Взяти? Навіщо? Ні, брат, це дешево. Якщо Краснова поставили на таку незначну роботу, виходить, він у них невелика цяця. Ні, дорогий товаришу, однієї п'ятірки нам мало. Нам треба до кінця всього цього ланцюжка добратися, до самого центра. Нехай Краснов — Миронов поки що гуляє…

Інокентьєв докурив цигарку, ввіткнув її в попільничку й одразу ж заходився скручувати другу.

— Справа в тому, що вони когось чекають із-за кордону. Ось де можна зачепитись. Слухай тепер уважно, Михальов. Тих, що прибувають звідти, вони проводять через три-чотири етапи. План Олов'яникова такий: коли «гість» приїде, перехопити його, з'ясувати, що привіз, і узнати всі паролі. Якщо виявиться, що його тут не знають, тоді… введемо в діло тебе. Підеш замість «гостя». — Він випростався і якусь мить дивився на Олексія, намагаючись, видно, зрозуміти, яке враження справили його слова.

— Он як… — промовив Олексій.

— Як тобі все це здається? Справишся?

Олексій відповів не одразу. Насупивши брови, він дивився на роздвоєний вогник лампи. У прозорій глибині його зіниць жеврів холодний жовтуватий відсвіт. І, дивлячись у ці очі, Інокентьєв подумав, що, хоч людина, яка сидить перед ним, і молода, Олов'яников, мабуть, не помилився у виборі.

— То як же? — поквапив він.

Олексій спроквола промовив:

— Хто його знає. Треба справитись.

— Дуже треба! — сказав Інокентьєв. — Судячи зі всього, це найбільша змова за останній час. До того ж є одна особливість… Питається, чому нам знадобився чекіст з іншого міста? Думаєш, у нас своїх не досить? Досить! І дехто вже проник в організацію. Але зв'язувати тебе з ними ми не будемо. Чому? Скажу тобі відверто, Михальов: схоже на те, що якась контра пролізла в Чека. З'ясувати, хто саме, — теж твоє завдання. Тому й потрібна людина, якої в Одесі не знають ні свої, ні чужі.

— Зрозуміло. — Олексій теж дістав кисет і заходився мовчки скручувати козячу ніжку.

Інокентьєв пильно стежив за його обличчям, шукаючи на ньому ознак сумніву чи нерішучості. Але обличчя у юнака було спокійне, малорухоме, і при всій своїй досвідченості Інокентьєв не міг зрозуміти, які думки бродять у його голові.

«Міцний, здається», — подумав Інокентьєв. Але про всяк випадок сказав:

— Давай по щирості. Тебе Олов'яников вибрав… Він, звичайно, на цьому розбирається. Але ж я тебе не знаю… Діло тобі пропонують важке. Небезпечне діло. Якщо вагаєшся або не певний у собі, краще зразу скажи. Така нагода, як зараз, навряд чи ще випаде, і діяти треба напевне. Отже, і людина потрібна така, яка на все готова. Одному доведеться працювати. Незначна помилка — і загинув.

— Це правда! — сказав Олексій. Він помовчав і несподівано сміхотливо розтягнув губи: — Чого доброго, ще злякаєте мене, товаришу Інокентьєв. Доведеться додому повертатись. А діло ж не небезпечніше за інші. Давайте вже не передумувати.

— Ну, коли так, передумувати не будемо, — одразу погодився Інокентьєв. Юнак дедалі більше подобався йому. — Тоді треба домовитись…

Домовилися вони про те, що Олексій до початку операції поживе у Синєсвитенка. Господар — колишній червоноармієць і особистий приятель Інокентьєва. Хлопчина в нього тямущий і вміє тримати язик за зубами. Олексієві не завадить скористатися з вільного часу і ознайомитися з містом. Що ж до зв'язку, то його здійснюватиме Синєсвитенко. А коли що непередбачене, то ось адреса ще однієї конспіративної квартири, куди Олексій може перейти, але тільки в крайньому випадку. Пароль той самий.

— Коли приїде Олов'яников, я тебе сповіщу, — сказав Інокентьєв, підводячись.

Вони потиснули один одному руки. Інокентьєв насунув на лоба вигорілий кашкет-мічманку, на всі ґудзики застебнув бушлат, щоб не було видно армійської гімнастьорки, і пішов.

Олексій повернувся до столу, присунув лампу і взяв у руки фотографії.