— Підеш, аякже! До німців у пащу! Вони тебе проковтнуть з усіма твоїми більшовицькими тельбухами… — Він ляснув себе по випуклому загривку: — Ось ти куди підеш! До мене на шию! Всі сюди лізуть, усі! Лізьте, Глущенко витримає! Глущенко добрий! Либонь коли до тебе прийшлося, так ти викрутився, щоб не допомогти; як до своєї шкіри торкнулося, приповз: сховайте, мовляв, боюсь!..

— Пашенько!.. — простогнала Катерина.

— Що, Пашенько? Що, Пашенько, я питаю! Неправда? Він біля начальства терся, а мені довелось окопи копати для всякого бидла. Ось він який родич!.. Слухай ти, татів сину! Я тебе пущу, так уже й бути, заради Катерини пущу… Але ти, паршивцю, назавжди запам'ятай, хто тобі життя врятував! І щоб тихо в мене, ніяких більшовицьких штучок! Щоб у домі ані пари з уст!

— Плював я на твою допомогу! — промовив Альошка. — Ось так, бачиш?.. — і плюнув у куток.

— Що-о?! — Глущенко відсахнувся, плямкаючи ротом, хапаючи повітря.

Ледве стримуючись від бажання заїхати кулаком у ненависне обличчя шурина, Альошка заговорив тихо, голосом, що дзвенів від напруження:

— Плював я на твою доброту! Ось вона де в мене сидить! Давно б пішов від вас, та Катю було жаль… Вік би тебе не бачити, холуй ти, німецька шавка!..

Все, що накипіло, все, що гнітючим, важким тягарем осідало за останній час у розворушеній Альошчиній душі, він викидав зараз у сторопіло розкриті очиці Глущенка. Він вибирав найбрудніші слова, і йому здавалося, що він говорить їх не одному Глущенкові, а всім тим людям, з якими той тинявся сьогодні по Суворовській.

У голові промайнуло: «Що я роблю! Адже Каті жити з ним!» Але Альошка вже не міг зупинитися.

— Я зараз піду, але ти знай: я ще повернуся! Якщо ти Катю скривдиш, я тебе де хочеш знайду! Хоч під землею! Всі відповідатимете, і ти, і вся ваша зграя! Зрозумів? Прощай, Катю!

Альошка зірвав з гачка шинелю і, відкинувши носком черевика відро з-під сміття, що підкотилося йому під ноги, вийшов, грюкнувши дверима.

Уже на ґанку він почув, як голосно заплакала Катерина і загорлав, отямившись, Глущенко…

— Чого ви там галасували? — спитав Силін.

— Та нічого, — важко дихаючи, відповів Альошка. — З шурином розмовляв… Попрощалися… Тепер усе…

Знову стало в пригоді Альошчине знання міста. Він вів Силіна шляхами, відомими тільки херсонським хлопчакам. Місто було темне і тихе, але майже на кожній вулиці ходили німецькі патрулі. Доводилось петляти, повертатися назад і шукати дорогу.

Вони пробиралися не менше години. В районі Гімназичної вулиці минули останню німецьку заставу і спустились до Дніпра. Берегом вийшли до селища.

Низенькі, похилі халупи стояли нерівно, то вище, то нижче, зливаючись в одну купу. Ні вогника у вікнах, ні диму над дахами, ні собачого гавкоту. Але незабаром дорогу їм перегородили три темні постаті. Три такі ж постаті з'явилися позаду. Спитали загрозливо:

— Хто йде?

Силін назвав себе, тримаючи напоготові гранату. Альошка теж засунув руку за пазуху і схопив револьвер. Силіна пізнали. Коли пішли далі, Альошка зрозумів: селище лише на перший погляд здавалося спустілим. Навколо чути було рух, приглушені голоси.

На березі побачили людей. Обережно постукуючи сокирами, вони збивали пліт. Трохи далі темніла довга, з плоским дахом будова, схожа на сарай. Туди їх і направили.

У низькій халупі, де задушливо пахло гнилою рибою, було повно-повнісінько людей. Вони сиділи, лежали, стояли вздовж стін, спираючись на гвинтівки. Коптіли тьмяні ліхтарі. В кутку горілиць лежав фронтовик із забинтованою головою. Дві жінки в білих косинках схилилися над ним. Люди мовчали.

Прихід Силіна й Альошки викликав деяке пожвавлення.

— Живий, Петре? — почулися голоси.

— Проходь, начальство, сідай…

— Чого ждемо? — спитав Силін.

— Коло моря погоди… — відповіли йому.

— Баркаси повинні прийти.

І знову хтось невесело сказав:

— Кататися поїдемо…

В одному з робітників, які мовчки сиділи вздовж стін, Альошка пізнав Тимофія Ілліча Димова, Пантюшчиного батька, і переступив до нього через чиїсь ноги.

— Тимофію Іллічу, — промовив він.

Димов глянув каламутними нерозуміючими очима.

— Я Михальов Олексій, пам'ятаєте мене? А де Пантюшка?

— Пантюшка… — повторив Димов і похитав головою. — Нема Пантюшки…

— Як нема?

— Не займай ти його, хлопче, — сказав хтось, — у нього синка вбило…

… Баркаси прийшли тільки через три години.

Вантажилися поквапливо. Баркасам треба було до світанку зробити кілька рейсів: на березі скупчилося багато людей, а з темряви весь час підходили нові.

Із скрипом напружились кочети. Хлюпнула вода під веслами. Берег почав віддалятися і незабаром зник.

Від води тягло холодом. На поверхні ріки невиразно відбивалися крижані іскорки зоряного блиску. Альошка сидів оточений щільним колом фронтовиків, міцно притискаючи до себе гвинтівку.

Далеко-далеко, десь у районі Сухарного, поволі меркнула заграва згасаючої пожежі, і на її фоні безглуздо і похмуро громадилися будинки. Перевантажений баркас тихенько погойдувався, і все далі в темряву відсувався Херсон, місто Альошчиного дитинства.

Шістдесят кілометрів, які відділяють Миколаїв од Херсона, поїзд ішов більше семи годин. Він був переповнений біженцями. Люди їхали цілими сім'ями, обживались у тісних вагонах і часом, здавалося, не дуже вже й прагнули доїхаи. Тільки б не налітали банди, тільки б вдалося на уціліле манаття виміняти торбину картоплі та дві морквини для дітей, і вже можна жити. А що чекає там, в кінці подорожі, — хто знає!..

Олексієві здавалося, що на весь состав йому одному по-справжньому не терпиться побачити, нарешті, Херсон.

Усю дорогу він просидів на гальмовій площадці останнього вагона, де, крім нього та горбатого провідника, примостилися ще чоловік шість, дивився на спустілі поля, порослі де-не-де білястими кущами.

На Херсонщині була спека, все вицвіло в степу. В небі висіли плоскі хмари, мов попелом припорошені від сухості.

У Херсон прибули о третій годині дня.

Не встигли зупинитись, як Олексій уже зіскочив на землю і закрокував до розбитого вокзалу. Пред'явивши документи червоноармійському патрулеві і спитавши адресу ЧК, він вийшов на широку привокзальну площу-пустир і озирнувся, сподіваючись знайти попутну підводу. Підвід не було. Олексій кинув на плече речовий мішок, з сумнівом глянув на чоботи — чи витримають? — і пішов пішки.

Біля лікарні на вулиці Говарда він наздогнав порожню парокінну підводу.

— Гей, дядьку, підвези! — звернувся, він до селянина.

Приклеївши до губи шматок газети, візниця витрушував на долоню тютюнові крихти з кисета,

— Махорочка є? — спитав він.

— Є махорка. Армійська!

Візниця розшморгнув полотняний кисет.

— Сип.

Одержавши тютюн, він нагріб сіна в задок воза.

— Сідай… — і пустив коней тюпцем.

В Олексія щеміло серце, коли він дивився на білі херсонські будинки з візерунчастими ґратами поверх дверних шибок, на викладені жовтим вапняком панелі, на запорошені липи обабіч дороги. Все було знайоме до болю. Він повернувся на батьківщину…

Два воєнних роки — великий строк. За цей час Херсон багато перетерпів. Були тут денікінці, був отаман Григор'єв, були греки і французи. Сліди їх відвідин зустрічалися на кожному кроці: то обгорілі балки замість будинку, то зламане артилерійським снарядом дерево… Зараз Херсон був обложений Врангелем. Так само, як і два роки тому, сюди долинав гарматний гуркіт. Стріляли десь за Дніпром. Пружні удари пострілів чергувалися з обвальним гуркотом розривів.

— Звідки б'ють? — спитав Олексій.

Візниця відповів, сердячись невідомо на кого:

— Що це за «б'ють»? Хіба це б'ють? Ось уночі побачиш, що буде.