Біля пологого трав'янистого берега стояли дубки й шаланди. Їх було багато, значно більше, ніж могло знадобитися жителям, навіть коли б кожен з них промишляв рибальством. Серед човнів темнів широченний пором з дощаним настилом поверх товстих деревин, з брусковими перилами і бочками-поплавками, прив'язаними до бортів. Недалеко від нього хлопчисько-підліток, голий до пояса, напував биків, його батько чи дід, бородатий і босий, в полотняних штанях, курив, сидячи на полудрабкові гарби. Поруч лежало скидане сіно, яке вони щойно привезли.

У дворах поралися жінки. Над літніми кухнями, складеними просто неба, курився дим. Біля лісу, на лузі, паслася череда, здалеку схожа на крихти хліба, розсипані по зеленій скатертині.

— Чого топлять, чого топлять? — бурмотів Воронько, розглядаючи цю мирну картину. — Варять, смажать, наче на свято. А свята за святцями ніякого не передбачається…

Олексія більше цікавив пором. Звідки йому тут взятися? Місце глухе, до битого шляху далеко…

— Що робитимемо, Іване Петровичу? — спитав він. — Підемо в хутір? Маркова, по-моєму, тут нема.

— Дідько його знає… — Воронько лежав на животі, покусуючи трав'яну стеблину, щось міркував. — Лежи поки, відпочивай. — Він дістав годинника. — Пів на четверту, час є, куди поспішати… Я, знаєш, що думаю: не подобається мені оце куховарство… Ага! Чуєш?.. — і, розглядівши щось таке, що підтверджувало його думки, підняв палець.

Ззаду заторохтіли колеса, глухим рокотом напливав тупіт кінських копит.

Олексій, а за ним і Воронько підповзли до краю горба, який стрімко обривався в бік дороги.

По широкому курному шляху, витягуючись із лісу і прямуючи сюди, в лощовину між схилами горба, рухався великий кінний загін.

Швидко, риссю бігли копі, вершники їхали щільною групою, брязкотіли шаблі, вдаряючись об стремена.

Строкате видовище являв собою загін. Похмурі, мовчазні вершники були одягнені хто як: в шинелі, бекеші, матроські бушлати, в галіфе різних відтінків, у цивільні піджаки і військові френчі; на головах — кашкети, папахи, безкозирки, гайдамацькі шапки із звисаючим червоним верхом. Один з вершників був одягнений зовсім не по сезону — в кожусі, другий — у чумарці, зшитій з попівської ризи, що сліпуче сяяла на сонці.

Це була банда братів Смагіних. А ось і вони самі, попереду загону: давній знайомий Олексія, — Григорій, — в бурці і студентському кашкеті, поруч — його брат у повній офіцерській формі, але без погонів, і третій — Марков… Олексій впізнав його, ще навіть не розглядівши обличчя, по кремезній постаті з опущеними прямими плечима, по якійсь особливій, одному Маркову притаманній звіруватій манері. При появі цієї людини в нього на мить завмерло серце і раптом застукало квапливо і сильно, мовби розгойдуючись на всю широчінь грудей…

Воронько ніколи не бачив Маркова, але він теж догадався, хто цей третій, що їхав попереду загону. Повернувши голову, спитав беззвучно:

— Він?..

Олексій мовчки кивнув.

Поблизу горба від строю відокремився один в бушлаті і кавказькій кудлатій шапці і, пришпоривши коня першим влетів у хутір, кричачи і розмахуючи нагаєм.

Хутір ожив, жінки у дворах забігали хутчіше, звідкілясь з'явилась юрба хлопчаків і з радісним вереском помчала назустріч вершникам.

Бандити проїхали так близько біля чекістів, що від знятої ними куряви почало дерти в горлі і в ніс ударив змішаний запах дьогтю, кінського поту і махри.

Прогула копитами земля, прокотилися тачанки, на одній з них серед купи мануфактури блиснув мідним боком самовар, і вся ватага в'їхала в хутір. Зразу стало зрозуміло, для кого старалися степінські господарки. Тини за кілька хвилин перетворилися на конов'язі, на кінських мордах повисли торби з вівсом, частину коней відвели на берег до розкладеного валками сіна, а бандити з'юрмилися в дворах, ближче до кухонь.

Ех, одну б роту сюди, тільки одну роту! Поставити кулемети на горбі, розкинути цеп за городами, відрізати лісову дорогу — і кінець Смагіним, жоден бандит не втік би від червоноармійської кулі!..

Але зараз про це можна було тільки мріяти і, лежачи на вершині горба, ціпеніючи від досади й безсилля, дивитись, як упевнені у своїй цілковитій безпеці бандити жеруть, чистять обмундирування, змащують колеса тачанок. Десь навіть заграла гармонія, але відразу ж обірвала: бандитам було не до веселощів.

Марков і Смагіни пішли в крайню, найближчу до лісу хату і не з'являлися. Олексій припускав, що для зустрічі з Діною Марков може приїхати з охороною, але що його супроводжуватиме вся банда в повному складі — йому і на думку не спадало. Що ж робити? Сиди тут хоч добу, хоч дві — все одно нічого не висидиш!..

А втім, з усього було видно: бандити не збираються довго прохолоджуватися на одному місці. Коней вони не розсідлували, тачанок не розвантажували. Чоловік п'ятнадцять спустилися на берег і щось робили біля шаланд.

Приблизно через півгодини з хати, в якій перебували отамани, вийшов обвитий кулеметними стрічками чоловік з чорною пов'язкою на оці і щось голосно гаркнув, змахнувши трійчастим нагаєм. Бандити хутко висипали з дворів, почали одв'язувати коней і зводити їх по схилу до річки. До самого берега вже був підтягнутий пором, на якому босий хуторянин укріплював довгі, як голоблі, просмолені весла. На пором вкотили тачанки, по одному завели коней. Коли пором був весь заповнений, його відштовхнули жердинами. Бандити на шаландах заїхали вперед і взяли його на буксир.

Нахабно, серед білого дня, банда братів Смагіних почала переправлятися на правий берег Дніпра, туди, де були розташовані її основні «інтендантські» бази. Мало не плачучи від досади і злості, Олексій думав про те, що Марков учетверте вислизає з його рук. Тепер шукай вітра в полі. Спробуй знайти його в куркульській глушині Великої Олександрівки! Ось він стоїть на березі поруч з Григорієм Смагіним, заклавши руки за поясний ремінь, щось втовкмачує йому. Весь він на виду, коли б гвинтівка — нічого не варто було б зняти, а з нагана хіба дістанеш!..

Наче вгадавши, про що Олексій думає, Воронько прошепотів:

— А твій не втече, згадаєш моє слово! Дивись, як він Смагіну настанови дає! Побий мене грім, якщо він не лишиться Федосову чекати!..

Виникали такі думки і в Олексія, але він з марновірства відганяв їх, щоб не наврочити…

Переправлялися бандити довго.

Пором тричі повертався, щоб знову взяти коней і людей. Нарешті, коли він відходив востаннє, на нього зійшов тільки Смагін. Воронько сказав правду.

З Марковим лишилося чоловік двадцять. Стемніло. Коли пором зник з очей, прямуючи до сигнального вогнища, яке палахкотіло на тому боці річки, бандити розійшлися по хатах…

Та радість Олексія від того, що Марков не поїхав, була дуже короткочасною. Нічого, власне, не змінилося. Двадцять озброєних головорізів охороняли його, і хоч всього лише двісті метрів відділяли чекістів од хати, де Марков влаштувався на ночівлю, був він, як і раніше, недосяжний.

Не гаючи часу, треба було щось придумати, а думки лізли в голову безглузді і фантастичні. Нарешті, Олексій запропонував такий план: він сам, не ховаючись, піде до Маркова і скаже, що Сева загинув і що його прислала Діна. Він допоміг їй втекти з міста, але вона чомусь застряла в селі поблизу Олешок (треба вигадати причину): ні на чому їхати, втомилася, захворіла або ще щось таке. Про себе можна сказати, що уцілів зовсім випадково: тільки приладнав міну в штабі, як його послали з якимось дорученням…

Воронько цей план забракував повністю. Коли з Олешок пощастило втекти хоч одному з поплічників Маркова, то бандитам відомо і про облаву на заїжджому дворі, і про арешт Федосової, і про провал усіх явок Крученого, і про те, що пекельна машина замість штабу червоних здійняла в повітря величезні хмари піску за містом. Хто міг це зробити, крім Олексія? Ніхто.

— Про Федосову він ще не знає, — заперечив Олексій. — Навіщо б він тоді лишався тут? Чекає ж її.

Воронько замислився.

— Ну, припустімо, не знає, — промовив він, чухаючи потилицю, — припустімо, він тобі навіть повірить. Поїдете ви по Федосову, не знайдете її, — і кінець. Ти станеш найкращим подарунком для бандитів. Вони на тобі за все відіграються.